Обіцяли спалити живцем, давали «щі» та змушували вчити пісні про «дядю Вову»: Вікторія Андруша із Чернігівщини про полон та курське СІЗО

Лис 25, 11:06

2346

Обіцяли спалити живцем, давали «щі» та змушували вчити пісні про «дядю Вову»: Вікторія Андруша із Чернігівщини про полон та курське СІЗО

Вікторія Андруша

25-річна Вікторія Андруша зі Старого Бикова на Бобровиччині насолоджується свободою. Її звільнили з полону. Там вона пробула з кінця березня. Рашисти забрали Вікторію з дому. У Биків вона приїхала з Броварів, де працювала в школі вчителькою математики та інформатики. Звинувачували в тому, що передавала нашим військовим інформацію про рух російської техніки.

— Ті, хто за мною прийшли, поводилися агресивно. Обзивали нас бандерівцями, націоналістами. Коли вони знайшли мій мобільний і наказали розблокувати, побачили переписку і сказали: «Це вона, забирайте її, пакуємо». Зав’язали очі, зв’язали руки і кинули в підвал сільського будинку культури.

Згодом дали написаний текст, який змусили вивчити і своїми словами переказати на камеру. У ньому було й про те, що я усвідомлюю той факт, що мої дії завдали шкоди російським військовим. Опісля, коли вивезли, говорили: «Якщо тобі пощастить, ти доїдеш живою». Погрожували зробити те, «що ваші нацисти творили з жінками на Донбасі».

Обіцяли спалити живцем. Мені надали статус «коригувальниця». Таких вони особливо ненавидять, — пригадує Вікторія. — Коли мене привезли до росії і завели до камери, я кинула речі на ліжко і повільно сповзла по стіні. Сльози котилися горохом.

Я пройшла через так звану прийомку. Застосовували спецзасоби. Подробиці не хочу розказути, бо це травмує моїх рідних, я це вже пережила. Удруге розплакалася, коли вже опинилася в Україні.

— У курському СІЗО нас переводили з однієї камери до іншої, — продовжує Вікторія. —. Спершу, у розрахованій на шістьох, нас сиділо двоє. Там на стіні було надряпано слово «морг». Потім нас перевели до карцеру, переобладнаного під камеру. Приміщення розраховане на одну людину, тож для двох там було мало місця. І це був жах. Одна зі стін була обдерта. Поруч якась комірчина з водопровідними трубами, в якій дуже волого. А ще щури, яких навіть працівники СІЗО боялись, чула це з їх розмов. Ми з цього приводу казали: «О, так у нас хоч якісь сусіди є», тобто багато речей намагались переводити на жарт.

Усі мали дотримуватися режиму. Підйом о шостій ранку і треба співати російський гімн.

Якщо комусь з працівників ізолятора не подобалося, як ми це робимо або збилися, вони говорили: «Ще раз». Співати потрібно було доти, поки не скажуть: «Годі». Удень не можна було сидіти на ліжках чи лавці. Ходити, стояти дозволялося. Ми мали говорити тихо, щоб нас не було чутно. Бо працівники могли стояти під дверима, слухати, а потім передавати слідчим наші розмови.

Ми не мали дивитися їм у вічі. Звертатися лише «гражданин начальник», відповідати «так точно» і «никак нет», незалежно від того, цивільний ти чи військовий. Змушували вивчити і співати пісні: «Дядя Вова» про путіна, «Мы — русские», «Небо славян», «Господа офицеры», «День Победы», «Катюша» та інші. Якщо когось нового приводили до СІЗО, нам загадували заспівати «Мы — русские». Мали слухати і так її вчити.

Спершу годували жахливо — їхніми щами. Потім щось змінилося. Стали давати молочну кашу, капусту і навіть рибу та м’ясо, чай, компот. Щодня було дві перевірки — зранку і ввечері. Їх робив спецназ, чоловіки в балаклавах. У СІЗО і військові, і цивільні перебували разом. Нам наголошували, що ми з України, а значить, у всьому винні. Не вірили, що я вчителька в школі. Думали, що завербована і знаю якусь секретну інформацію. Тому дали мені статтю «шпигунство». Часто викликали на допит. Рухатися в СІЗО можна було лише нахилившись під кутом 90 градусів, з руками за спиною і розкритими долонями.

Погрожували обстригти наголо. Волосся мені тоді залишили, але ще місяць лякали його позбавити, коли щось не так робила, казала чи поглянула.

— Вікторіє, у будь-якому СІЗО існує тюремна пошта. Чи вдалося дізнатися, кого ще з Чернігівщини утримують у Курську?

— На жаль, ні. Майже за пів року мене жодного разу не виводили на прогулянку. Лише помитися і на допит під суворим наглядом. Це кілька кроків між корпусами.

Завдання кожного в СІЗО — вижити. Ти дотримуєшся їхнього режиму й намагаєшся поводитися так, щоб не провокувати. Працівники СІЗО жорстко реагували на будь-які скарги, що тобі чогось не вистачає. Чоловіків били. А після ще могли запитати, чи потрібен комусь лікар. Якщо хтось казав: «Так», йому відповідали: «Зараз ми тебе підлікуємо».

Дуже тяжко, коли не знаєш, що з твоїми рідними. Адже тобі розказують, що там уже не Україна, а росія. Не розумієш, що з тобою буде далі. Перші два місяці я не проявляла емоцій. За це працівники ізолятора прозвали мене кам’яною.

— Полонених жінок часто гвалтують.

— Мені, можна сказати, пощастило, що в курському СІЗО не застосували сексуальне насилля. У таганрозькому СІЗО та Оленівці дуже знущаються над нашими полоненими.

— Як жінці, яку лише в тому, що на ній, вкинули в камеру, доглядати за собою?

— Нам видали зубну пасту, щітку і жіночі гігієнічні засоби, також господарче мило. Ми мали їм і митися, і прати речі. А гребінців — ні. Там не можна навіть масажок. У мене довге волосся, важко ходити не розчесаною — збирала у дреди (зачіска, яка складається з поплутаних пасм волосся. — Авт.). Згодом попрохали у вихователя СІЗО гребінець. Давав свій. Розчісувалася раз у два-три дні, заплітала косички.

Волосся від господарчого мила зробилося жорстким. Одна з мрій була — стати під душ чи залізти у ванну, відмокнути від того всього тюремного запаху.

— Про яку їжу мріялося?

— Звісно, про мамин борщ, а ще вафельний торт зі згущеним молоком. Наприкінці травня після слідства сказали, що мої дії не завдали шкоди росії і мене відпустять. Навіть листа додому дозволили написати. Правда, мама його отримала лише в кінці серпня, за місяць до мого звільнення. Не раз перепитували, чи не хочемо ми лишитися в росії, отримати громадянство. Після пів року в курському СІЗО нас почали перевозити. Тоді і виникли підозри, що можемо скоро опинитися на волі. Упевненість з’явилася після чергового переміщення до брянського СІЗО. Настав ранок і нам сказали збирати речі. Було два варіанти: або новий переїзд, або звільнення, — згадує Вікторія. — А коли почули, що зараз мають ще чоловіків забрати, подумала: «Нас везуть на обмін». Хоч ми перепитували в супроводжуючих, вони казали: «Ні, у тайгу вас відправимо».

Далі нас посадили у військовий автобус і не закрили очей, а за якийсь час — зупинка і слова: «Знімайте їм кайданки, вони далі їдуть самі». Ми, дівчата, були в піднесеному настрої, а один солдат не вірив, що це правда. Я йому ще казала: «Читай — Чернігівська область, Ріпкинський район». І в мене з’явилися сльози.

Хоча ми з дівчатами домовлялися, і я собі обцяла, що не буду плакати. Першу добу, поки ми були в лікарні, здавалося, що це сон, і ми знову прокинемося в СІЗО. Нас годували різними смаколиками. За кілька днів я приїхала додому.

Словами не передати радість рідних, адже тривалий час вони не знали, що зі мною, де я.

— Як поводитися в полоні, аби не з’їхати з глузду і вижити? Чи достатньо правила зеків: "Не вір, не бійся, не проси"?

— Незважаючи ні на що, намагалася триматися на позитиві. Підтримували одне одного. Треба чимось займати мозок, тренувати пам’ять, читати, що є. Складати плани на майбутнє. Виходу немає лише з домовини, а звідусіль можна вибратися, навіть з російського полону.

— На роботу скоро, учні, певно, зачекалися? Чи, можливо, є думка піти у ЗСУ?

— Дякую всім, хто за мене переживав. Мені писали зі школи. Та нині є проєкт з Центром громадських свобод. Аби світ дізнався більше про такі історії. Адже ще багато заручників лишилося в російському полоні — як військових, так і цивільних — і їх потрібно звільняти.

P.S. Ті, хто пережив російський полон, можуть розраховувати на виплату 100 тисяч гривень. Для цього потрібно, аби відповідний статус надала Міжвідомча комісія Мінреінтеграції з розгляду питань, пов’язаних з визнанням осіб такими, що були позбавлені свободи внаслідок збройної агресії рф проти України. З початку війни вже перераховано 197 колишнім полоненим одноразову грошову допомогу по 100 тисяч кожному.

Також комісія ухвалила рішення про визнання 317 осіб такими, що були позбавлені свободи, і робота триває.

Джерело: "Вісник Ч" від 17 листопада 2022 року, авторка Валенина Остерська

 

 

Схожі новини

Вiдео

"Мисливець": як у 54 роки чоловік приїхав з Франції і пішки дістався Чернігова, щоб боронити місто від рашистів

Гру 09, 17:49

У Новгород-Сіверському районі тепер можна отримати документи, які посвідчують особу громадянина України - запрацювала ДМС

Гру 09, 15:15

Скільки дров заготовили і зберігають на складах лісгоспів Чернігівщини?

Гру 09, 13:22

У громаді на Чернігівщині безробітних організували плести сітки для ЗСУ

Гру 09, 12:16

Вiдео

Звернення до президента щодо відсторонення міського голови Чернігова підтримала лише одна фракція міськради

Гру 09, 11:13

Бізнес на Чернігівщині: експорт ще живий, повертають ПДВ, заблоковані податкові накладні

Гру 09, 10:18

Олімпійська чемпіонка Олена Костевич стала першою заступницею голови Чернігівського НОК: «Я бачу великий потенціал у розвитку спорту Чернігівщини»

Гру 09, 09:23

ТОП-переглядів