40-річний Тарас ТАРАСЕНКО з Любеча працює керівником місцевого будинку культури. На роботу добирається електромобілем, що сконструював батько, Петро Тарасенко. Аби сину було легше пересуватися на вулиці.
Купив електричний двигун, підібрав акумулятори. Ходову частину зібрав з деталей електричного візка та моторолера. Усі звуть транспорт «Тарасомобіль».
Тарас Петрович народився з ДЦП. Чоловік ходить з допомогою ходунків. Живе з матір’ю Людмилою ТАРАСЕНКО. На «Тарасомобілі» їздить сьомий рік.
…Коли будуть топити відьму…
У вихідний, у суботу, Тарас працює вдома, за робочим місцем у кімнаті.
— Створюю саундтрек (музику) до вистави «Конотопська відьма». Співпрацюю з конотопським театром «Мрія». На початку повномасштабного вторгнення театр переїхав до німецького міста Бонн. Три місяці працюю з ними над виставою. Показувати її будуть теж у Німеччині. Зараз увімкну вам частину мелодії, коли будуть топити відьму, — вмикає музику на комп’ютері. — Актори надсилають мені відео репетицій. Переглядаю, розставляю музичні акценти.
— І гроші за це заробляєте?
— Символічні.
— Скоріше проробляє, — жартує мати з сусідньої кімнати.
— На їжу і на оплату електроенергії вистачає. Це більше для портфоліо. Щоб показати в майбутньому іншим роботодавцям.
Зібрав за три місяці. Усі деталі вживані
— Майже три роки тому мій батько помер. Від онкології, — пояснює Тарас. — Більше року я музикою не займався. Сумував за татом. Частину обладнання, на якому працював, довелося продати. Слава Богу, почав трішки повертатися до життя. Купив нове.
Батько хотів змайструвати щось таке, щоб я міг вільно себе почувати, — розповідає історію створення «Тарасомобіля». — Довго виношував ідею. Назбирав грошей. Обійшовся тоді у 23 тисячі гривень. Майже всі деталі, з яких зроблений «Тарасомобіль», вживані. Сам складав три місяці. Сам придумав. Восьмий рік на ньому їжджу. Заряджається від електрики. Батько працював у колгоспі механізатором. Був водієм на автобусі. 50 років стажу.
Мотор до мобіля був куплений на перший творчий гонорар. Тоді я працював саме з конотопським театром.
Була така історія, — згадує сніжну зиму. — Грудень. Снігу до коліна. Дороги не чищені, машини не їдуть. І тільки я один прямую на роботу, щоб забрати апаратуру. «Вигріб» серед кучугур мій «Тарасомобіль».
Може навіть причіп тягати. Восени вожу мішки з картоплею, цибулею. Така його доля, — сміється. — Для повної зарядки потрібна доба. Якщо акумулятор новий, проїде 50 кілометрів, максимум — 60. Мій уже старенький. Плентається повільно, але довезе. З дому до будинку культури їхати п’ять хвилин.
«Якби гроші брав, того ж дня міг би розбагатіти»
— Першого разу, коли виїхав на цій машині на роботу, возив нею апаратуру, — згадує часи семирічної давнини. — Повернувся додому. Припаркував під двором. А коли вийшов, біля нього натовп зібрався. Усі хотіли подивитися. Просили покататися. Думаю, якби за це гроші брав, того ж дня міг би розбагатіти, — сміється. — Дітвора просить покататися. Коли акумулятор заряджений, даю проїхати. Інколи і сам катаю дітвору.
— Як справлялися під час блекаутів?
— А ніяк, — сміється. — Коли електрики нема, тоді і будинок культури не працює.
— Робота була в нас вдома, усі сюди ходили, — каже мати. — А хіба є вибір?
Зовні електромобіль, за документами, — електровізок
— Зараз у процесі будівництва новий електромобіль, — інтригує і ділиться хорошою новиною. — І в пам’ять про батька. І як сучасніший транспорт. Працює над ним брат Андрій у Куликівці. Захотів вдосконалити, — показує на комп’ютері відео новенького транспорту. — Разом розробляємо логотип.
Найскладніше зробити так, щоб мобіль не треба було реєструвати як офіційний транспортний засіб. У мене група інвалідності категорії «Б». Хоча вже отримав чотири повістки до військкомату, — жартує. — Через свою групу не маю права на водійське посвідчення. Зовні це буде виглядати як електромобіль. Але за всіма документами буде як самохідний візок. І цей, що батько склав, за документами — візок.
Новий «Тарасомобіль» буде більшим. Андрій працює над ним майже рік. Але зараз посівна, весь час робота забирає. Справи йдуть повільніше.
Тарас Петрович збирається в будинок культури. По хаті і на вулицю, до свого транспорту, іде з ходунками. Кладе їх у салон. Заводить транспортний засіб. Поряд стоїть електроскутер.
— Німецький благодійний фонд допоміг. Завдяки конотопському театру. Не так давно в мене. Їжджу, коли хочу подихати свіжим повітрям. Розрахований на німецькі рівні дороги, а не на наші, любецькі, з кам’яної бруківки.
Ворота відкриваються автоматично.
— Два роки тому мати зламала ногу. Нікому було відкривати звичайні ворота. Довелося швидко купувати і встановлювати автоматику.
— Творчість творчістю, а дівчина є?
— Нема, слава Богу, — віджартовується.
— Чому слава Богу? — обурюємось і ми, і мати.
— Намагатись намагався, — продовжує чоловік. — Але так склалось, що зараз нікого нема. Уже не в тому віці, — сміється.
— На «Тарасомобілі» ви ще не каталися, — переводить тему, запрошує в салон. Окрім водія, вміщається один пасажир. — Або пасажирка, — уточнює. — Ведемо наш репортаж з середини космічного корабля, — жартує Тарас, виїжджаючи з двору. — Їде повільно. Чесно кажу, забув зарядити. Звук такий собі, — коментує роботу двигуна. «Тарасомобіль» набирає швидкість. — Майже кожного дня їду цією дорогою, — описує маршрут центральною вулицею Любеча. — Тато робив його на совість. Скільки років його нема, а з ремонту — перебираємо час від часу ходову частину. З нового — тільки акумулятор. Кожні півтора року доводиться міняти.
Культура в прикордонні
Директором будинку культури Тарас Петрович став у 2019 році.
— Працюємо вдвох: я і педагог-організатор, — продовжує про роботу, виходячи зі свого транспорту. — Зібрали команду. Діти почали їздити на конкурси, виступати. У Карпатах були. Збиралися їхати в Батумі, у Грузію. Скасували поїздку через «ковід». Не буду бити себе в груди, але одні з перших почали запроваджувати онлайн-концерти. Ставили вистави.
— Показували вистави за гроші?
— Ні. Ми дотаційні. Так звітували про свою роботу, діяльність.
Завдання культури в прикордонні — щоб діти хоч трішки відволікалися від війни.
Через благодійників «Юсейд» на базі будинку культури створили відеостудію. Один з небагатьох проєктів, який вдався. Війна внесла свої корективи. Планували зробити факультет «ТікТоку» (соцмережа, куди викладають короткі відео. — Авт.). Зараз працює проєкт, в якому знімаємо інтерв’ю з відомими людьми громади, — показує в ютубі сторінку. — Учив дітвору, як і що правильно розміщувати в соцмережах. Робимо молодіжні подкасти (аудіозаписи).
— Скільки підписників?
— Небагато. Не монетизуємо, гроші не отримуємо. Тут у мене і студія, де працюємо, і кабінет — усе разом, — відкриває двері. — Тут проводжу більшу частину робочого дня. Багато особистої техніки. За сім років намагався підрахувати, скільки грошей сюди вклав. Сума кругленька. Камера є, накопичувача нема, — наводить приклад. — У нашому районі єдина подібна студія.
— До вас можуть приїжджати на запис відомі зірки.
— До великої війни так і було. І ми їздили. Є професійна камера. Відеостудія працює з 2021 року. Коштами громади відремонтували кімнату. За благодійні кошти купили обладнання. Навіть кавомашину придбали.
Джерело: "Вісник Ч", авторки Юлія СЕМЕНЕЦЬ, Марина ЗАБІЯН.Фото Юлії СЕМЕНЕЦЬ
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Їдуть навіть із Києва: у стоматологічній поліклініці є кабінет без порога
- У селищі встановили інклюзивний дитячий майданчик
- У Бахмачі створили перший і єдиний в Україні базбарʼєрний вагон
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
