59-річний Микола ТИЩЕНКО у Макошино на Менщині нова людина. Як внутрішній переселенець, приїхав з Рубців Донецької області. Купив хату. Ще й на всі руки майстер.
У Слов’янську пощастило
— Родом я з хутора Комарівка на Менщині. Це між Сахутівкою та Киселівкою. Працював зварювальником, водієм. У Мені в сільгосптехніці, у Величківці в колгоспі, — розповідає Микола Валентинович.
— Як Вас занесло на Донбас?
— Розлучилися з дружиною. Прожили 13 років. Нажили сина й доньку. Вони лишилися у Киселівці. А я поїхав спочатку до Чернігова. Згодом до Києва, шукати роботу. Відпрацював місяць на будівництві. Кинули на гроші, заплатили лише 200 гривень.
Якось треба було виживати, платити за наймане житло. У людей, які з Черкащини привозили товар до столиці, брав домашні яйця, часник, іншу продукцію і перепродував на Деміївському ринку.
Якось купувала у мене жінка з дитиною, розговорилися. Вона зі Слов’янська. Зблизилися. Йшов 2004 рік. Ми поїхали у Слов’янськ. Я влаштувався у приватний ЖЕК. Дали хорошу зарплату. Ще й підробітки з’явилися. З хлопцями по місту газові лічильники ставили, котли радянські старі на нові міняли, заробляли гроші. Вкладали їх у сучасну апаратуру. Розвивалися.
Коли приїхав до Слов’янська, в кишені мав 14 гривень. А за рік вже придбав інструменти для зварювання, для водопровідних та сантехнічних робіт.
Жити у приймах, де батьки у все втручалися, було складно. І я пішов звідти. Винаймав квартиру. А потім попав на Оскол (Оскольське водосховише). Там будували елітні дачі.
Робив опалення, водогін, котел у господарів у курортному селищі Яцьке. Здружилися. Вони запропонували стати ще й охоронником їхнього будинку. Був прописаний у хазяїна. Життя було хороше.
Забрав до себе дітей. Після того, як вони закінчили школу. Син вивчився у Слов’янську на зварювальника. Поїхав працювати за кордон. Донька закінчила Слов’янське авіаційно-технічне училище. Народила дитину, повернулася до матері у село.
Гіркін сказав: «Чтоб больше ти сюда нє прієзжал»
— Пам’ятаєте початок окупації Донбасу?
— Були такі, котрі говорили: «Україна мені нічого не дала». Чекали «руській мір». Розраховували — він щастя принесе. Їм же наобіцяли краще життя, вищі пенсії. Коли почали, Гіркін, Моторола обстрілювали. І було зрозуміло, що це вони. Однак місцеві говорили, що то українці обстріляли. Пропаганда обманювала людей. Тридцять відсотків дуже агресивно були налаштовані проти України.
Лягали під наші БТРи, аби не пропустити їх. Якось сидимо у човні з мужиком. Летить над водою наш вертоліт. Він каже: «Оце б був у мене ПЗРК, щас би улупив». Я йому: «Пілот на службі, у нього є сім’я. Нас він не чіпає. За що ти б його вбивав?» Відповідь вразила: «А чого він тут літає?». Кажу: «А чого ти тут плаваєш?».
Спочатку мої дачники-замовники були за Росію. Деякі навіть ходили на референдум. Хоча я їм казав: «Зря».
Вони доводили, що Росія усім несе мир. Я переконував, що Росія — найбільший агресор у світі. Не доходило. Бо вони ж ходили до церкви московського патріархату. І там попи їм роками в голови вкладали, яка хороша Росія. Щира віра в «руській мір» тривала, доки батько мого хазяїна не сходив до кадирівців, які стояли у Слов’янську біля СБУ на блокпосту. Поніс їм борщу і портрет Леніна. А вони його там ледь не вбили за той портрет.
Мені дивом вдалося уникнути розправи. Поїхав до Слов’янська за покупками. На той час у мене вже були «жигулі-четвірка». Перші дні «руського міра» у місті. На його підтримку повиходили алкоголіки, наркомани з бітами, мисливськими рушницями, палицями. Той самий Пономарьов, урка, що мило варив. А потім роздавав квартири людей, які виїхали. Його згодом вбили.
Так от, 2 травня 2014 року виїздив з міста і перестріли оті з палками і бітами. Побачили у паспорті, що з Чернігівщини. Зраділи, бандерівця впіймали. Кричали: «Вилазь з машини». Забрали паспорт і віддали чоловіку у формі з російським шевроном. Я ж тоді не знав, що то сам Гіркін. (Ігор Гіркін, російський террорист. Воєнний злочинець. Колишній полковник ФСБ. Учасник російської війни проти України в Криму, на Донбасі. Керівник терористичного угруповання «Новоросія» з 2014 року. Колишній ватажок терористичного проросійського військового угрупування «Народне ополчення Донбасу». Так пише про нього Вікіпедія - авт).
— У нього був автомат, якого раніше не бачив. Коли я в армії служив, були АК-74. А у Гіркіна був АК-100, — продовжує Микола Тищенко. — Дивиться Гіркін мій паспорт. А я й кажу, що Чернігівщина це не захід, а північ. Білорусія поряд, 90 кілометрів до Гомеля. Він повертає мені паспорт і каже: «Чтоб больше ти сюда нє прієзжал».
Після того я до Слов’янська не їздив. Хоча знав, що там коїться. Знайомого адвоката, котрий мав проукраїнську позицію, вбили, розпороли живіт, запхали туди цеглу і тіло вкинули в річку. Баптистів, які не дали грошей, порізали. Вбивали й інших людей. Мародерили. З багатих будинків повитягували шуби, цінності. Після того, як Гіркін вийшов зі Слов’янська, більшість людей зрозуміли різницю між «руськім міром» і мирним життям.
Я возив допомогу нашим солдатам: воду упаковками, борщ, тараньку, ягоди, зубну пасту. Тоді ж у них не було ні одягу армійського, ні взуття, навіть рушника утертися. Були взуті у шльопанці такі, як я по двору ходжу.
На повороті на Лиман на ростовській трасі наша БМДшка (бойова машина десанту) стояла. У них не було жодного патрона. По них стріляли, а їм нічим було відповісти. А по телевізору показували парад у Києві. Тим часом в Ізюмі розвантажували нашу іржаву військову техніку. Що саме їхало, а щось тягли. І у тих хлопців було лише по два ріжки патронів.
«Не хотів сюди їхати»
— Думали тоді вертатися на батьківщину?
— Не хотів сюди їхати. Там люди простіші. У них менше такого, щоб обхитрити, нажитися на тобі. Було таке оточення, що я довіряв їм, а вони мені. І клімат мені не всякий підходить. Я алергік після травми. Потрапив у ДТП, голова була дуже розбита.
— Аварія сталася на Донбасі?
— Ще у 1992 році на Менщині. В’їхав на мотоциклі в трактор.
— Може, тоді бухали?
— Бувало. Майже два роки довелося видужувати. Стояти не міг. Дали третю групу інвалідності.
— Після цього й кинули випивати?
— Потроху. У нас же як заведено — зайдеш до хати, кави не запропонують, а сто грамів дадуть. А попробуй не випити, то: «Ти мене не уважаєш». Було, якщо телемайстер хороший, через десять років він же кінчений алкоголік.
А ще мужик випиває, бо не хоче додому йти. В гаражі напився, і не бачить дома ніяких проблем, бо п’яний. А вранці встав і, щоб їх не бачити, пішов іще випив. Протверезів, соромно перед дітьми, що гроші пропив. Пішов заробляти. Натомився, щоб розслабитися, знову випив. Роки минають, а це не міняється.
— Що Вас зупинило?
— Сам вирішив у 1999 році. Було це ще до розлучення. Позичив 150 гривень і поїхав у Чернігів, закодувався. Вистачило на дев’ятнадцять років. А потім мужики: «Давай під шашличок. Потрошку». Закодувався знову.
На збори нам дали десять хвилин
— Коли почалося повномасштабне вторгнення, не думав, що нас захоплять. Був певен, що наші їх розіб’ють. Бо вже військо зміцніло у порівнянні з 2014 роком. Та син просив, аби я виїжджав. Він вже років п’ятнадцять працює за кордоном. Яцьке розбомбили у перший день. Я на той час зійшовся з жінкою з Рубців. Вона працювала у госпіталі для ветеранів війни, у Святогірську, медсестрою. Вісім років прожили разом.
Жили у жінчиному будинку в Рубцях. Якось у двір зайшли наші військові, стали встановлювати міномет під хатою. Були здивовані, що ми вдома. Адже їм сказали, що всю вулицю евакуювали. Як виявилося, депутати і начальство перші тихцем повтікали. Нам на збори дали десять хвилин.
У чому був у дворі, вскочив в свою «дев’яносто третю». Навіть не всі документи встиг забрати. Не кажучи вже про інструменти і речі. Відпустив собаку. Посадив співмешканку, її 87-річну тітку і під обстрілами. поїхав у Мену до племінника. А 24-го в Рубці зайшли російські війська. Місцеві їх завели, показали, кудою можна зайти. І з ними лугандонці (так називають вихідців з Луганської і Донецької областей)...
Поїхала і номер видалила
- Жили у Мені. Жінка спілкувалася з братом, який лишився в Рубцях. Він їй відео шле, що в них все добре, що їм там хороше життя обіцяють. У неї син в Росії, родичі на Донбасі. Я поїхав до брата ремонтувати хату. Вертаюся — нікого немає. Приїхала її дочка і забрала. Було це 29 травня. Хотів подзвонити. За телефон, а вона всі свої фотографії, контакти повидаляла. Раз так, подумав, баба з воза, коню легше. Вже згодом Рубці визволили. Ті, хто працював на росіян, затихарилися. І їх ніхто не чіпає. Гуманітарку нашу справно беруть. Мені повертатися нікуди. Господарі маєтку, де працював, виїхали. Хоч тут і почуваюся чужим, діватися нікуди.
Вирішив залишитися на Менщині. Підтримав син, допоміг фінансово. І я влітку 2022 року купив хату в Макошино за 88 тисяч гривень. Місце тихе, над лугом. Кілька днів вирубував зарослі, що були вищі за мене. Доки не вичистив двір, не бачив, що по сусідству є нежила хата. Мишей море було. На три тисячі гривень їм отрути накупив. Відрами потім дохлих виносив. В хаті ж два роки ніхто не жив. В сараї стіна вивалилася. Відремонтував. Трохи кум помагав. Поставив новий паркан, ворота. Провів Інтернет.
Свердловину пробив, воду в хату провів, бойлер встановив. Ванну, туалет, душову хочу встановити в домі, все своїми руками, — Микола Валентинович показує підготовлену кімнату вже з заведеними трубами. — Сам розібрав і переробив грубу, бо газу в хаті немає. Поставив у будинку металопластикові вікна. Ще підлогу треба зробити, бо струхла і миші поточили. Вже стяжку позаливав. Проводку нову і багато ще чого треба. Раніше з постіллю і речами помогли дівчата зі служби, яка опікується переселенцями.
Після того, як купив хату, вже не вважаюся внутрішньо переміщеною особою. Та я не нарікаю на життя. Вдячний Богу за дітей і за те, що маю на сьогодні. У мене дві онучки. В доньки Валерія, їй три роки. У сина Софія, їй дев’ять. Не важливо, скільки чого в тебе є. Важливо, як ти всім тим можеш користуватися.
Жаль, що батьки прожили тяжке життя і нічого, окрім вічної роботи, не бачили. Так і померли. Людям розказували про загниваючий Захід, де безробітні газетами вкриваються. Обманювали батьків і нас. І тепер обдурюють людей на Донбасі. Нічого там хорошого вже не буде. Ну, захоплять ще якісь міста і перетворять їх в руїни, як Авдіїївку.
— У дворі троянди, грядки. Відчувається жіноча рука. Значить, Ви не сам. У Макошино нову обраницю зустріли?
— Надя, сестра мого однокласника. Вона з Мени. Була без пари, і я теж. Відразу зрозумів — вона ЛЮДИНА. Скоро рік, як ми разом.
— Місцеві приходять, пропонують: «Колю, давай вип’ємо»?
— У мене роботи багато. Я їх з першого дня послав. Бо як почнеш пояснювати, чому ні, до них не дійде. А так все чітко і зрозуміло.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Валентина ОСТЕРСЬКА. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Олабах – чернігівська страва, яку створила переселенка з Бахмуту
- "Відселені війною": жінки-переселенки з прикордоння стали героїнями фотопроєкту
- Анжела Григор’єва переїхала в Березну з Вовчанська
* * *
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
