На даху колодязя, що у дворі 85-річного Григорія ДАНЬКА з села Світанок, Парафіївська громада, — лелека з відерцем у дзьобі. Як живий.
— Зробив з того, що в гаражі під руку попалося. І транспортери там є, і труба. І деталі з сівалки, є з мотоцикла. Кріпив усе в одне. Фарбувала дочка Галина. Відро пластикове з-під квітів дочка навісила.
Село Світанок раніше називалося Южне. Григорій Петрович живе з дружиною Софією, дочкою Галиною і зятем.
— 54 роки разом, — киває на Софію Миколаївну. Жінка вже погано чує. — У цій хаті — 49. 14 червня 2020 року гуляли золоте весілля.
Обличчя світло-сині. І костюми такі ж
— У Товкачівці найліпші родичі. З Миколою Пономаренком зустрілися в Чернігові на призовному пункті в 1964 році. Нас обох призвали в армію 23-річними. Той з Товкачівки Прилуцького району. А там мій брат лісником. Питає: «А Данько Іван тобі знайомий?» «То мій брат».
Служили в Казахстані, на Байконурі. У різних частинах. Я на швидкій допомозі водієм був, а він — на пожежній машині.
Байконур — це космодром. Військовий полігон. Космонавти звідти літали в космос, поверталися назад, проходили адаптацію.
Бачив наживо Юрія Гагаріна. Якраз Біляєв і Леонов приземлилися. Їх вертольотом привезли на аеродром. І нас вивели їх зустрічати. З самого аеропорту стояли солдати. Їхала швидка допомога, потім знімальна група. Тоді космонавти. У відкритій машині «ГАЗ-69». Однією рукою трималися за сидіння, у другій шолом. Обличчя світло-сині. І костюми такі ж самі. Їх супроводжували 14 машин. А ми їм хлопали. Першим приїхав зустрічати Гагарін на легковій машині.
Служили три роки. Мій товариш першим демобілізувався. Бо вже в нього була дружина, двоє дітей і хвора мати.
Я приїхав 31 грудня 1967 року. Якраз Дід Мороз передовиків вітав у селі. Як дізналися, що солдат прийшов додому, приїхала вся процесія. Привітали, подарунок дали, — добре запам’яталося Григорію Петровичу.
— А з Миколою ми дружили до 2022 року. Сім’ями. Товкачівка від нас за 12 кілометрів.
— Як брати рідні були, — підтверджує дочка Галина. — До нас на свята приїжджав, на весілля, похорони, на храм. З дружиною, з дітьми.
— Микола помер у 2022 році. Тепер Марія Сергіївна сама лишилася. Через день телефонуємо одне одному.
Щоб бути вдома, відмовився від посади
— Оженився після армії. Працював завідувачем гаража. Усе життя у своєму колгоспі. А з 1970-го поставили головним інженером. За 15 років об’їздив усю Україну. Шукали запчастини для техніки. Наш колгосп «Україна» був серед трьох кращих. У Сумах — кисневі балони. У Вінниці робили корита для свиней, ми замовляли. Баки для пального. У Львові машини «ГАЗ-51» ремонтували. У Луганськ і в Одесу легковики ганяли. У Курську область їздили, у Мінську. В Естонії був два рази.
Потім сам попросився, щоб мене поставили завідувачем майстерень. Де ремонтують трактори, комбайни. Посада трохи нижча і зарплата на десятку менша. Зате вдома, а не в роз’їздах. 15 років ще там працював.
П’ять років замісником голови колгоспу був. Це вже був не колгосп, а ЗАТ «Україна». Потім був головою профкому, інженером з техніки безпеки та головою ревкомісії. Одночасно. Аж до пенсії. У 60 років пішов.
Має трудові нагороди. Зокрема орден Трудового Червоного Прапора.
— Два рази при зміні керівників пропонували бути головою колгоспу. Не захотів.
Тримали дві корови, п’ятеро свиней, качок, курей, гусей.
Будували хату самі. Три роки. Усе подвір’я — сарай, хату, гараж. Зараз бетономішалки крутять, а ми з дружиною вручну мішали. Цеглу найманим робітникам подавали. Виростили двох дочок. Старша Наташа — художня керівниця в будинку культури. Керує аматорським колективом «Оберіг». Молодша Галина працює бібліотекаркою.
Знає «Петрович», «Добрий день» і «Дякую»
— Онуків троє. І двоє правнуків, восьми і чотирьох років. У Прилуках, в Ірпині та в Іспанії.
— І в кого така вдалася? — розказує Галина про 27-річну доньку Дарину. — Коли почалася війна, виїхала до Польщі. Звідти зі знайомою полетіла до Малайзії. Це острови коло Китаю. Повернулася в Європу. Цього разу до Іспанії. І зараз у приватній іспанській школі викладає англійську та іспанську мови. Вона закінчила Київський лінгвістичний університет. Живе в місті Логроньо.
— Нареченого собі знайшла?
— Знайшла. Уже і приїжджала з ним додому. Одноліток. Андрос. Йому теж 27 років.
Запитує: «Це ж я, мабуть, перша в село іноземця привезла?». Коли їздили в Ічню, люди оберталися. Вони ж між собою англійською спілкуються.
— По-нашому знає «Петрович», «Добрий день» і «Дякую», — вставляє Григорій Петрович.
Щоб кипіло і булькало!
Григорій Данько передплачує «Вісник Ч» з 2013 року.
— Вони чекають у п’ятницю ту газету, коли принесу, — споліскує чайник Галина. — Я тільки з роботи через поріг, вони: «Газети принесла?» «Принесла», — набирає воду з крана. У селі є водогін. — Ми з батьком читаємо все підряд, мати — тільки прогноз погоди.
— І заголовки, — уточнює батько. — А тоді до мене: «А про що там пишеться?» Бо бачить погано.
Григорій Данько передплатив «Вісник Ч» на весь рік. Й отримав приз — електрочайник. Червоний, з термометром. Зразу ж і перевірили. Закипів!
Другий можна переслати
Другий приз, 500 гривень, виграла Тамара Байда з Мрина (Носівщина). ПросимоТамару Василівну зателефонувати або зайти за виграшем особисто.
А наша літня акція тільки набирає оберти. Хапаємо удачу за хвіст та смикаємо сильніше!
Усі, хто передплатив «Вісник» на друге півріччя 2026 року, з липня по грудень 2026 року, дійте! Пакуйте абонемент передплати (копію) в конверт і надсилайте за адресою: місто Чернігів, вулиця Преображенська, 12. Редакція газети «Вісник Ч». Або сфотографуйте і шліть на електронну адресу редакції: [email protected]. Сюди ж — електронні абонементи. Обов’язково додайте в лист номер телефону. І щось цікавеньке про себе.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА. Фото авторки
