Говоримо про меморіалізацію у сучасній Україні. Як саме вона відбувається наразі? Запитали про це у старшного наукового співробітника філії «Військово-історичний музей» Чернігівського обласного історичного музею Сергія Лаєвського.
Найперше і те, що в основному, на мій погляд, відбувається зараз в Україні, це така собі комеморація, тобто це особисте пам'ятування, це таке локальне пам'ятування, яке більше нагадує горювання. Війна триває, біль ще дуже гострий і родини, які втратили своїх рідних, своїх близьких, вимагають або хочуть щось зробити. І тому виникають майдани з прапорцями, тому виникають невеличкі галявинки з прапорцями, виникають інші отакі локальні місця, де гуртуються ті, хто так чи інакше пов'язаний з цим горем. Є й інші рівні: власне кажучи, меморалізація, коли держава долучається в різний спосіб, в різних варіаціях, чи виконавча влада, чи місцеве самоврядування до цього процесу. І у нас тоді з'являються пам'ятники, у нас з'являються меморіальні дошки, у нас з'являються музеї або інше, як, наприклад, національне військове меморіальне кладовище.
Колега пана Сергія директор філії «Військово-історичний музей» Чернігівського обласного історичного музею Михайло Жирохов доповнює:
Тобто формування самого дискурсу меморіалізації, воно ще знаходиться в процесі.
Сергій Лаєвський говорить:
Зараз досі немає єдиного відповідального, наприклад, за поховання, за меморіалізацію як таку. Так, бо ви правильно сказали, процес дискурсу ще триває. Документи напрацьовуються, практики напрацьовуються. Причому, як не дивно, у нас тринадцятий рік іде війна, а ці документи, ці практики, це напрацьовується, напрацьовується, напрацьовується.
***
Час Чернігівський писав про таке:
