43-річна Тамара ДАХНО повернулася з фронту. Де надавала першу допомогу побратимам, яких пораненими приносили з нуля. А тепер туди пішов коханий чоловік. І Тамара не відходить від мобільного, переживає, що з ним.
На роботу вийшла чотири місяці тому. На біржі зайнятості допомогли. Тиждень працює, тиждень удома. Новий магазин «Елікатні продукти» в Козельці відкрився в травні.
— Беріть «Домашні», сьогодні за акцією — пропонує молода енергійна продавчиня в новому продуктовому магазині в Козельці. І за секунду вже мерзлі пельмені шарудять об пластиковий совок. Рука набита. Кожному з покупців знає, що сказати.
Військком сказав: «Дістала». І за третім разом забрав
Тамара сама захотіла служити.
— Пішли разом з чоловіком?
— Я перша, — здивувала жінка.
— Ви військовозобов’язана?
— Я з 16 років у торгівлі, — хитає головою продавчиня. — А 18-річною заміж вийшла. Діти пішли. Уже було не до навчання.
Дітей у Тамари троє. Дві доньки, Анюта та Ангеліна, 25 і 19 років. І молодший — 11-річний син Тарас. Дочки живуть і працюють у Києві. Старша закінчила юридичний, менша ще навчається в будівельному університеті, архітектура і дизайн. Працюють флористками.
Тамара та її чоловік Ігор Дахно з Козельця.
— Чого вирішили служити?
— Мені так захотілося. Це було моє бажання з перших днів. З 2022 року. На Майдан я не їздила, на той час у мене була маленька дитина.
Під час повномасштабного вторгнення з’явилося бажання щось робити, допомогти.
Не раз з чоловіком про це говорила. Казала, що хочу піти в ЗСУ. Але він був категорично проти. Сам хотів піти. Але не поспішав, вибирав підрозділ.
Чоловік Тамари працює водієм. Йому 42 роки.
— Весь час, ще до армії, працював водієм в одного і того ж підприємця. Магазин «Калина» ось поряд, у центрі.
Родина мене не пускала, тому бажання служити стало ще більше. Я нічого чоловіку не сказала. Дізнався, коли мене вже поряд не було. Дуже образився.
Військкомат через дорогу від мого дому. Я ходила туди разів три, починаючи з лютого минулого року.
Два рази відправляли додому подумати. Селище маленьке, мене всі знають.
За третім разом військком сказав, що я вже його «дістала» і забрав.
Поцілувала сина, пообіцяла повернутися. І пішла
— Це було 19 березня. Я тоді працювала на підприємстві «Веселі бобри». Коли у військкоматі сказали, що вже точно візьмуть, звільнилася. Удома зібрала речі. Наступного дня пішла до військкомату.
— А діти?
— Двоє з них уже дорослі. Насправді я пішла в ЗСУ тому, що їх троє. Мені складно уявити ситуацію, що б було, якби росіяни зараз були тут. Там, де мої діти. А вони вже були поряд у 2022-му, і я знаю, що вони роблять. Отоді б я нічого не змогла зробити. А чимось допомогти, щоб не було знову тієї ситуації, могла.
— У вас багато знайомих, які служать?
— Нікого не було. До того, як попала в ЗСУ, — уточнює Тамара. — Не знала, куди йти, що брати.
У військкоматі мене запитали ще раз, чи я, дійсно, маю бажання служити? Чи все я обдумала? Допомогли написати заяву. Зробили мені військовий квиток.
Тарас був у школі. На той час учився в п’ятому класі. Чоловік — на роботі.
За цей час я пройшла ВЛК. Коли мене оформили, приїхала, взяла необхідні речі. І поїхала. Це було вже пізно ввечері.
— Як пояснили своїм?
— Зателефонувала і сказала. Коли я говорила, що хочу, що піду, може, чимось буду корисна, чоловік заперечував, що нічим я не допоможу і корисніша буду вдома. Але моя думка була: дві дорослі дівчини, за сином буде кому приглянути.
— Малий засмутився?
— Думаю, що так. Але нічого не сказав. Поцілувала його і пообіцяла, що повернуся. Він залишився з батьком. Не плакав. Він у мене не плаче.
«Нема такого, чого б я не вміла!»
— Частину не вибирала. Куди направлять, аби служити. Якщо чесно, не думала, що попаду на Донеччину. Думала, допомагатиму десь ближче, — зізнається Тамара. — Але в армії ніхто не запитує. Куди сказали, туди і йдеш.
Бойові підрозділи зразу вибирали, кому хто треба. Дивилися, що ти можеш, який фах.
— Багато дівчат там було з вами?
— Я одна. Звідти 158-ма бригада взяла мене як бойову медикиню. Уклала договір. Ну і все. Взяла речі, поїхала.
— Ви хотіли бути медикинею?
— Ще у військкоматі мене перепитували: «Куди ти хочеш?» Відповіла, що мені все одно. А коли запропонували бути медикинею, здивувалась. Бо не маю медичної освіти. Але мені пояснили, що всьому навчать. Проходила базову військову підготовку під Києвом. А потім ще вчилася за фахом — на бойову медикиню.
— Складно було?
— Я не знаю, що таке складно. Нема того, чого я не вмію. Якщо не вмію, то навчуся.
Не вийде першого разу, вийде за другим разом. Або за третім.
Учили всього, що може знадобитися для першої допомоги. Накладати турнікет, колоти уколи, робити штучне дихання. Крапельниці ставити, знеболювати. Усе ми повинні знати. Вчилась в цілому півтора місяця.
Нас, дівчат, було четверо. Одній 21 рік, іншій під 50. Теж пішла добровільно. Одна була за контрактом. Я контракт не укладала, ішла за мобілізацією.
Боялася тільки перший раз
— 158-ма ОМБр — це піхота. Але нас третя штурмова прикомандирувала до себе. Вибрали людей, які їм підходять. У взводі 32 чоловіки, яким я мала надати медичну допомогу в разі потреби. Вони були на першій лінії, а я десь за пів кілометра позаду.
Я не сама була з медиків. Нас було 20 у пункті медичної допомоги.
Привезли у Квітневе. Два дні дали облаштуватися. А потім розказали, що до чого і поставили у зміну.
На чергуванні були вчотирьох. Два медики і два водії, які теж пройшли курси першої екстреної допомоги. Плюс керівник. Допомога майже завжди надавалася двома медиками одночасно. Адже поранений міг бути не один.
Чергували в бліндажі, у медпункті. На третій лінії. Приміщення облаштоване медичним обладнанням, усім необхідним. Зазвичай побратими самі поранених доставляли. Принаймні, намагалися винести їх з першої лінії. Коли ніяк, медики виїжджали на нуль.
Потім був виїзд на дві доби. Виписується бойове розпорядження, і ти їдеш. Відмовитися не можна.
— Страшно?
— Тільки перший раз. Одна справа — навчання. На манекенах, навіть на людях. Але це не те. Боялася, коли вперше надавала допомогу по-справжньому.
Перший поранений, якому я надавала допомогу, наступив на міну. Був уже з турнікетом. Без п’яти і без пальців. Прибинтувала те, що лишилося. Зупинила кров. Був при свідомості. Просив показати, що лишилося від ноги. Ні, не показала. Накрила.
Подякував. Значить, вийшло допомогти. Хлопчинка вижив, усе добре.
Усе їхало в госпіталь. Там лікарі вирішували, що залишати, а що відрізати
— Потім поранені надходили один за одним, як конвеєр, — зітхає Тамара. — Перев’язала — далі відправила. Якщо вже привезли з турнікетом, не чіпаємо. У підрозділах є медик-санітар — такий самий боєць, як інші. Той, хто допоможе накласти турнікет, дасть пілпак (Pill pack, антибіотик плюс знеболювальне). А в медпункті ми продовжували надавати допомогу і супроводжували далі.
Майже завжди присутня черепно-мозкова травма. Завжди є блювання. Даємо протиблювотне.
— Доводилося відрізати відірвану кінцівку?
— Ми не можемо таке вирішувати, це задача лікарів. Абсолютно все — відірване, напіввідірване, усе, що випало, — їде в госпіталь. Нас навчили, як це правильно пакувати. Усе фотографується, записується в доповіді.
Якщо є потреба, ставимо крапельницю. Але хвилин на 10-15. Бо ми не лікарня. Задача — допомогти людині і якнайшвидше доправити в госпіталь. Водій везе, медик, що з ним у парі, супроводжує. У госпіталі треба доповісти лікарю, що ми робили, що кололи. Щоб не вкололи те саме знову.
Хлопці розуміють, що ми — не лікарня. Ми — перша допомога. Просять швидше доставити в госпіталь.
У мене жоден з поранених не помер, — радіє Тора. — Але один побратим, за яким я дуже сумую, — мій товариш Іван Кравченко. Позивний Вухо. Мав великі вуха. Він зі мною пройшов БЗВП, пройшов фах. Батько трьох дітей, доброволець. Служив у нашому підрозділі. Пропав безвісти на моїй зміні. Був снайпером.
Хотіла бути біля нього
— З чоловіком помирились?
— Ми і не сварилися, — ніяковіє Тамара. — Ми спілкувалися і телефоном, і відеозв’язком. І з усіма дітьми також.
Він, доки я служила, знайшов собі підрозділ. Написав туди, попросився до них. І пішов. Він водій і там.
Діти знали, коли чоловік піде — я повернусь. Бо раніше, коли двоє з подружжя служать, звільняли когось одного за бажанням. Але на сьогодні звільняється тільки мати.
Спершу в мене була думка, що служитимемо разом. Можливо, я попаду до нього переводом. Від початку я знала, що він піде. Хотіла бути біля нього. Але так не виходило.
На сьогодні є така можливість, — знизує плечима Тамара. — Але тепер я не можу залишити сина. Моїх батьків нема, чоловікова мати в селі. Обстріли, мені страшно його лишати самого. Тоді якось менше над головою літало.
Тарас навчається в козелецькому ліцеї №2. Шостий клас.
Сюрприз для рідних
— Рапорт на повернення написала, як тільки дізналася, що чоловіка забрали у військо. Відпустили зразу. У мене була для цього підстава. Чоловік переслав підтвердження, що він військовослужбовець. Це вже було, мабуть, через місяць, як він пішов. Спочатку теж проходив військову підготовку. Мене теж не зразу звільнили. Якийсь час ми обоє були в ЗСУ.
Старша дочка Анюта сиділа в Козельці з братом. Тоді не працювала.
Я приїхала так само тихо, як і поїхала. Тільки Анюта знала. Ангеліна в Києві прийшла зустрічати подружку на вокзал. А з вагона вийшла я… Поїхали додому. Чоловік уже через відео побачив, що я в Козельці. Тарас зрадів. Поїли — і спати, бо весь день у дорозі. Удома добре спиться.
Звільнилась рік тому, 16 серпня 2025 року.
— Чим займалися весь рік?
— Говорила з чоловіком телефоном. Чесно кажучи, повернення виявилося для мене стресом. Мене дивувала різниця життя тут і там. Люди досі не розуміють, що в нас війна. Гуляють, відпочивають. Світло горить, музика грає. Там такого не було. Ще і чоловіка нема вдома. Я звикла до того, що вдома завжди з ним. Приїхала, а дім без нього. Тут у мене вже трохи депресняк стався, — зізнається Тамара. — І зараз тяжко. Не можу звикнути.
Мені дуже не вистачає його поряд. Щодня зідзвонюємося. Ось, доки ми спілкуємося, уже втретє дзвонить.
Сиділа вдома, нічим особливо не займалася. Домогосподарством. Дівчата в Києві, син у школі. Жила тим, що говорила з чоловіком.
Вирішила: краще вийду на роботу. Спілкування з людьми відволікає.
Заїхала в наш центр зайнятості, козелецьке відділення. Там Оксана Москалець, фахівчиня центру, знає, що я до армії працювала в магазині. Зразу запропонувала кілька вакансій.
На обкладинці телефона в Тамари — зображення чорнявої дівчинки, схожої на саму Тамару. Підпис: «Тора».
— Це мій псевдонім, — каже Тора. — На службі сказали: «Вибирайте собі позивний». Я взяла дві перші й дві останні букви імені. Так і вийшло. Тома — Тамара — Тора. На ім’я там ніхто не називає один одного, не мають права. А до позивного швидко звикають, так і звертаються.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- "Хто в ТЦК служить? Не бачив там людей без бойового досвіду": воїн «Циган» про бої, орден і сім'ю
- Міський голова Мени показав, де нині служить на Донеччині
- Прилучанин Дмитро Сова, відомий актор, служить у війську
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
