Олександр КАЛАМУРЗА з 15-річною дочкою Анною живуть удвох у Сапонівці на Борзнянщині. Щодня автобус возить Аню до школи. В Ядути, за сім з половиною кілометрів від Сапонівки. Аня ходить там до дев’ятого класу. Батько вдома, займається господарством.
Шукав у церквах
Удвох залишилися понад три роки тому. Що двір жилий, чутно зразу. Індик гелгоче голосніше за собак.
— Обережно, чужих він не любить, — відганяє агресивного птаха Олександр. — Пари немає. Злиться. Навіть на мене кидається.
Птах оббігає навколо погреба, і знову тут!
Олександр Каламурза тримає господарство: двох собак, чотирьох котів, овець, качок, курей та одного індика.
— Порося зарізали. Удвох їли рік. Може, ще заведемо, — розмірковує.
У дворі багато квітів. Саме цвітуть білі та жовті нарциси, рожеві гіацинти, блакитні проліски і ще якась синенька дрібнота.
Згодом розквітнуть тюльпани, півонії, троянди.
Олександр приїхав сюди з Києва. 20 років тому. З дружиною Оленою і двома маленькими дітьми. Сам з Фастова. У Києві жив 10 років.
— Чим займалися?
— Ікони в Свято-Іоанівський монастир робив. І зараз роблю. Не пишу. Використовую літографію. Готове зображення наклеюю на дошку, роблю рамку.
— Як потрапили в монастир?
— Цікавився, як влаштований світ. Почав ходити в церкви. Бачив, що там робиться. З однієї церкви, наприклад, батюшка вигнав за те, що в мене борода. У самого менша була. В іншому храмі мені почали розказувати, як гроші заробити. Питаю батюшку: «А на духовні питання з вами поговорити можна?» Він так розчаровано: «На духовні?..»
До католиків ходив, до греко-католиків. Усе воно якесь таке було… Врешті попав у той монастир. Служба п’ять годин поспіль. Я перший раз пів години простояв і відчуваю: не можу більше. А поряд бабуся стоїть. Спокійно, з ноги на ногу не переминається. Мені 25, а їй 60. Зачепило. Я собі виклик тоді кинув і там залишився.
Потім брав чотирирічного сина, і він вистоював службу. До нього підходили: «Іди сядь». А він: «Не хочу». Бо бачив приклад. Дружина теж ходила. Вона закінчила шевченківський університет, як і я. А потім сиділа з дітьми. Їх у нас четверо. Одружувалися, коли мені було 25, їй 20.
За освітою Олександр інженер. Працював на заводі майстром поліпропіленових ліній. На «Хімволокні» в Києві. Потім на «Укрпластиці».
Олена киянка.
— Дружина не проти була в село їхати?
— Ми разом вирішили. На роботі пішли негаразди. А куди ти подінешся з малими дітьми? У Києві нас було четверо в однокімнатній орендованій квартирі. Тут купили хату за 4500 гривень, з оформленням. Дітям було добре. Природа. На озері купатися можна. Коли тільки приїхали в Сапонівку з Києва, тут люди ще жили. Сім хат. Згодом одні померли, інші виїхали. Діти позабирали. Хто в Київ, хто в Німеччину
Зараз Олександрові 50. Через бороду зразу і не розбереш, доки не подивишся в молоді очі.
— Поки старші діти тут жили, підстригали, — гладить рукою кудлату бороду. — Зараз тут зі мною тільки найменша дочка. А старші приїжджають рідко.
— У барбершоп вам треба.
— Нема в нас такого, — сміється чоловік. — Та я взагалі рідко виїжджаю.
Старший син Ілля школу закінчив з золотою медаллю. Зараз 25 років. Навчається в Києві. В університеті Шевченка. В аспірантурі. Факультет комп’ютерної математики.
Антонії 21 рік. Навчається в Національному авіаційному університеті. Тоня вивчає безпілотні системи.
19-річний Георгій учиться в Київському оптико-механічному фаховому коледжі на програміста. Але зараз у Німеччині. Працював і хоче там залишитися. Вивчає німецьку.
Менша дочка Анна живе з батьком.
Дружина працювала вчителькою в Ядутах. Виїхала в Німеччину в 2022 році.
— У нас же тут було таке. Колона танків проходила. Така канонада стояла! Ми й вікна заклеювали, усе одно запах пороху був. Ракети, літаки пролітали. Артилерія. Тяжко. За дітей було дуже страшно. Вони вкрай перелякані були.
Олена поїхала сама. Потім Антонія до неї. Попрацювала трохи. Мову вивчила, екзамени склала. Повернулася назад у Київ. Тепер Григорій поїхав. Місто Нюрнберг. Вони там живуть з матір’ю в гуртожитку. Теж платно, але дешевше, ніж квартира. Як біженці навіть не оформлялися.
Олена поїхала навмання. Сама, ні знайомих, ні супроводу. Влаштувалася на роботу на фабрику. Зараз ми мало спілкуємося. Розлучилися, — відвертається чоловік.
— Вона знайшла собі там когось?
— Наче ні. Просто перестали бути близькими. Син хоче краще вивчити німецьку. Бо з ним розірвали трудовий контракт, нічого не пояснивши. Приїжджав узимку. У Києві здавав сесію. Відмічався у військкоматі. У мене був.
— Чого Анна не захотіла з матір’ю в Німеччину?
— Вона взагалі звідси нікуди виїжджати не хоче.
Над хатою височить антена 4-G. Вежа в Ядутах.
— Мобільний інтернет. Велика швидкість. У хаті роутер стоїть. Гривень 600 коштував.
Упродовж всієї розмови від мене не відстає індик. Підходить то з одного боку, то з другого. Страшно стовбурчить пір’я. Трусить червоною бородою. Накачується повітрям, щоб здаватися більшим. Так, ці монстри й на таке здатні.
— Як його хоч звуть?
— Індик та й усе. Скоро в суп піде.
Стало шкода великого гарного птаха.
— Самому жаль. І він гарний охоронець. Як чужого бачить, зразу кидається. Коли я вихідну одежину вдягаю і сідаю на велосипед, у нього істерика починається.
Катакомбна церква в хаті
Сірому коту, який втратив око в котячих боях, Олександр замовляє хороший корм «Новою Поштою».
— Ідеш, Мурзику? — чекає господар з відкритими хатніми дверима, доки Мурзик думає. — Такий прошений кіт. То йдеш?
У хаті по холостяцьки не прибрано. На столі в Олександра комп’ютер, в Ані — планшет, ноутбук. Два двоповерхові дерев’яні ліжка, які чоловік зробив сам. У крайній кімнаті (колись хлопчача) — ще один комп’ютер.
Багато збірних конструкторів, які Олександр складає взимку. Дарує старша дочка.
В останній кімнаті весь куток завішаний іконами. Чистий дерев’яний стіл. Горить лампадка. Олександр з дочкою тут моляться. Уранці і ввечері.
— Ви української чи російської церкви дотримуєтеся? — таки я це запитала.
— Катакомбної, — посміхається Олександр.
Думала, жартує. Ні. Є така течія в православній церкві.
Картопля в сльозах
Приїхав шкільний автобус. Персонально привіз Аню додому.
Аня Каламурза
— Аню, тобі тут не нудно самій?
— Ні, — хитає головою дівчина. — Якби ще магазинчик який поряд. Узимку граю в ігри на планшеті. Або з котом. Або позбирати можу конструктор чи пазли.
— Зараз картопля буде.
— Ой, так, — трохи морщиться. — Того року вдвох саджали.
— У сльозах, — додає батько.
— Днів три здається…
— Та за день ми її посадили, — сміється батько.
— Мати каже, може, цього літа до неї в гості поїду. Але не точно. Через гроші не виходить. Я дуже хочу, дуже скучила. За мамою і братом. Але жити там не хочу. Краще тут. Татові допомагатиму. Порося заведемо. Вивчуся на бухгалтера і працюватиму з дому.
Замолоду пробував магією займатися
— До православ’я я багато практикував. Є така річ — розганяти хмари. Принцип: дивитеся на небо, і хмара зникає. А хто її розганяє насправді? Біси. А у вас враження — ви. Я так розганяв колись. Може, і зараз зумію. Але не хочу, бо знаю принцип дії. Літати міг уві сні і в напівсні. Трохи магією пробував займатися. Поки не зрозумів, що вся магія — це залучення бісів. Коли ти літаєш, це вони підтримують.
Або дивишся на людину і подумки наказуєш: «Поверни голову вправо». А біс бере й повертає. Я на одному знайомому це спробував. Він стояв недалеко. Голову повернув і скорчив гримасу при цьому. Думаю, похвалюсь: «Це ж я тебе думкою змусив». А він каже: «Знаєш, таке неприємне відчуття було. Наче мене хтось взяв за голову і повернув». Я зрозумів, що за цим щось недобре стоїть. Перестав цим займатися. Різними вченнями цікавився. Реріхів вивчав, Блавацьку. Потім прийшов до церкви. Зараз люблю хіба філософські книжки почитати.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Мають бізнес із продажу дорогих товарів для дому: куди поділася родина колишнього чернігівського топрадикала
- Він на фронті, а вона плете з ротанга: щоб менше переживати
- Палили багаття прямо в хаті і варили їсти: родина пенсіонерів переїхала з Покровська на Чернігівщину
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
