53-річна Людмила Ткаченко з села Виблі Куликівської громади на війні втратила двох синів. Андрій загинув 21-річним, Богдан 19-річним. Обидва нагороджені орденами «За мужність» ІІІ ступеня. Посмертно.
«Моя мати платила аліменти своїй матері. Виховала баба»
— Мати пиячила. У батька були хворі ноги. Тому мене до 11 років виховувала бабуся, її мати. Мати навіть аліменти їй платила. Нас у батьків було шестеро. Я найстарша. Двох сестер з пологового забирала. На 14 і 16 років мене менші. Два брати нині воюють. Один на харківському, другий на сумському напрямках.
Людмила Ткаченко виховала п’ятьох дітей. Від двох чоловіків.
— У Виблі переїхала у 1992 році з Ічні. Познайомилася з Василем. Він приїжджав в Ічню провідувати сина. А в його колишньої дружини вже був інший чоловік. І народила ще дитину. Жили навпроти мене. Доїздився. Забрав до себе в село. Пішла в колгосп дояркою. Працювала сім років. До першого декрету.
Андрій народився у 2000 році. Через два роки — Марина. Їй 24. Здобуває вже третю освіту. Вчиться на психолога в чернігівському політеху. Після 11 класу вивчилась на офіціантку, потім онлайн — правознавство. Богдан з 2005-го. Прожили з Василем 14 років. Помер. Любив випити. Через рік зійшлася з Сашком. У 2008 році народився Мишко, у 2010-му — Павло. Сашко помер сім років тому. Те саме, що й з першим було.
— Чого не розписувалися з батьками дітей?
— Перший був одружений. Так і не розвівся. Другий не мав паспорта. Дам гроші зробити, Сашко поїде, проп’є і без документа повертається. Тричі давала гроші, а потім перестала. Краще на дітей їх витратити.
Вісім років одна. Та й не треба мені вже ніхто. Дітей тягну сама. Няньок і бабусь у них не було.
Андрій, позивний Каспер
— Андрюша пішов служити у 2020 році. 20 йому було. Служив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Через кілька місяців уклав контракт і приєднався до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Воював на Донеччині та Луганщині. Але мені про це не зізнавався. Казав, що то навчання, і він на полігоні. У грудні 2021 року отримав посвідчення учасника бойових дій. Мав позивний Каспер.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Андрій був на Херсонщині. Подзвонив мені і сказав: «Мамо, не бійся. Я вже все це проходив. Все буде добре». Його бригаду перекидали на всій лінії фронту. Стріляв з «Джавелінів» та інших західних переносних протитанкових ракетних комплексів.
Жив службою. Було не до дівчат. Хотів відбудувати дім. Створити родину. Не встиг. Загинув 26 травня 2022 року. Біля села Берестове Бахмутського району на Донеччині. Відбивали атаку. На наші позиції перли танки. Уламок потрапив у груди. У групі чотири оператори, трьох не стало. Колю зі Львова поранило. Це було не вперше. І він все одно повертався на службу. Я зі знайомою волонтеркою виходила його. Місяць варили їсти, носили, годували з ложечки. А потім Коля зміцнів і знову поїхав воювати. Називає мене тьоть Люда. Був на могилі Андрія торік.
Коля якось розповідав, що вони вдвох з Андрієм вийшли з оточення на Донеччині. Змерзли. Зайшли в село поруч, попросили зарядити телефони. Місцеві дали зарядити до п’яти відсотків, шматок хліба і пляшку води. І сказали, щоб ішли звідси. Мовляв, українським воїнам тут не раді. Хоча вони були в цивільному одязі. Андрій якось мені обмовився, коли був на сході: «Я не знаю, чого ми тут воюємо. Тут усі за Росію».
Востаннє розмовляли 22 травня. Попередив, що виходить на завдання і три дні буде без зв’язку. 30 числа подзвонили знайомі з села і сказали, що Андрій загинув. А я криком кричала, що то не правда. Сповіщення про загибель з військкомату принесли через годину. Привезли сина з моргу. Дивлюся, наче спить… Щоки навіть рожеві були. Поховали наступного дня.
Богдан, позивний Фенікс
У 17 років Богдан пішов у тероборону села. Поблизу в полях наші збивали російські літаки.
— Кацапи літали так низько над хатами, що можна було пілотів розгледіти в кабінах. Деяких збивали. Льотчиків, які катапультувалися, брали в полон, — згадує Люда лютий-березень 2022 року. — За кілька днів до виходу з області два літаки зависли в небі над хатою. Стріляли ракетами по фермі в Горбовому. Напряму через Десну від нас до Чернігова 15 кілометрів (дорогами близько 30 кілометрів. — Авт.).
Кажуть, двічі в одну вирву не попадає. Аж попадає. Вмовляла Богдана, щоб не йшов. Та він не послухав. Казав: «Маю помститися за брата», — плаче мати. — 18-річним уклав контракт, 30 грудня 2023 року. Через півтора року після загибелі Андрія. Служив у 79-й десантно-штурмовій бригаді. Мав позивний Фенікс.
На полігоні навчався на артилериста. Захворів на двобічне запалення легень. Лікували в приватній клініці 10 днів. Давали дві тисячі гривень на ліки на добу. Богдан хотів швидше одужати, щоб поїхати на фронт зі своїми хлопцями.
30 січня йому виповнилося 19. Того ж дня виписався і поїхав. Сказав, у Миколаїв. А виявилося, 1 лютого їх уже привезли на Донеччину, на позиції за Кураховим. Був стрільцем.
За пів року тричі поранений. Уламки залетіли в руки та ноги. Після першого поранення був місяць на реабілітації. Повернувся на службу.
Побратими Андрія забирали його до себе в бригаду. Щоб літати на дронах. Збирав документи. Не встиг, — схлипує мати. — 9 червня говорили востаннє. Напередодні висилала сину посилку. Три генератори, запчастини на дрони, окуляри для дронщиків, стабілізатор, їжу. Подзвонив, що все забрав і роздав, кому потрібно. Записав невеличке відео. Попередив, що йде на завдання і буде без зв’язку кілька днів.
Загинув наступного дня. Наші позиції обстріляли дронами. Уламок влучив Богданчику в голову. Сповіщення принесли 11 червня.
14 червня тіло привезли в ніжинський морг. Сказали, що відкривати труну не будуть. А я наполягла, не вірила. Хотіла впевнитися, що там син. Відкрили, а тіло роздуте. Припускаю, що в холодильнику не був і хвилини. 10 червня якраз 750 тіл передали за репатріацією. Можливо, нашим місця і не вистачило.
Два роки і два тижні між загибеллю синів. На Майдані Незалежності в Києві поставили прапор пам’яті моїм хлопцям. Андрій — перший загиблий воїн у селі в цій війні. Зараз у нас таких шестеро: Юрій Єсипенко, Віктор Олійник, Олександр Чешня, мій Богдан, Олександр Рубан. І ще п’ятеро безвісти зниклі.
У Богдана була дівчина. Збирався у відпуску. Планували весілля.
Позивний Хрещена
— 15 мільйонів гривень — державні виплати за загиблого військового — я отримала відразу всією сумою, — продовжує мати. — Це Андрієві. У 2022 році їх виплачували одним платежем. З 2023 року ці мільйони видають у рівних сумах упродовж 40 місяців.
Купила дітям по квартирі в центрі Чернігова. Дві двокімнатні та однокімнатну. У цегляних п’ятиповерхівках. Решта грошей мені не треба. Допомагаю людям, яких зачепила війна.
Я не хочу, щоб це виглядало як вихваляння, — переживає Людмила Борисівна. — Це гроші криваві. Отримала за загиблих дітей.
— Як саме допомагаєте війську?
— Вісім машин, куплених мною, поїхали на фронт. Сподіваюся, і зараз вони при ділі. Перший був бусик за 80 тисяч гривень. Купила для Юрія Повжика, колишнього директора школи з Горбового. Юрій Васильович уже списаний за віком.
Дві машини довго ще були в мене на обслуговуванні. При поломках ремонтувала. Купувала для них бензин. Потім був «Москвич» за 35 тисяч гривень. Пофарбували його в камуфляж. Був пікап за 150 тисяч гривень. Брала автівки і за 300 тисяч. На кілька машин, коли збирали інші люди, я докладала чималі суми. Близько 100 тисяч гривень. Бо збір «зависав» і не було донатів.
Чого я тільки не купувала. Різним бригадам, — показує фото спорядження в телефоні. — Каски, бронежилети, турнікети, ліки, тепловізори, біноклі, рації, сокири, лопати, тканину для сіток і пошиття одягу для госпіталю. Плащі, балаклави, рукавиці, шкарпетки та труси. Газові балони, генератори, зарядні станції, павербанки. «Мавіків» чимало, запчастини до них. Постійно посилки з їжею відправляла.
Жіночці з двома дітками з Бакланової Муравійки, сусіднього села, при зустрічі дала 50 тисяч гривень. Під час окупації Лукашівки в неї пошкодило дах будинку. У Куликівці стареньким дрова на зиму купила.
Мені присилають фотографії для звіту. Щоб знала, куди витратили гроші. Дали мені позивний Хрещена.
— Ви все віддаєте, а вам добро повертається? Може, хто грядки сапувати приходить.
— Я сама все відсапаю. Прошу людей мене ніде не згадувати, що то я допомогла. Потім так полощуть мене і родину. Чи кажуть на родини загиблих військових: «он сім’я мільйонерів». Прикро таке чути.
Людмила Борисівна не так давно отримала звання «Мати-героїня».
— До цього не рвалася. Та після загибелі синів вирішила зібрати стос документів. Два місяці витратила, — підраховує жінка. — Характеристики, довідки, що ніхто судимий не був. Спочатку вирішують на сесії куликівські депутати, потім обласні. А тоді передають президенту.
Разом з почесним званням держава видає одноразову грошову винагороду. Торік у травні мене викликали в соцзахист і сказали, що звання присвоїли. Я написала заяву і згодом прийшло на картку 30 тисяч гривень. Їх теж довго не тримала. Дитинці з нашої громади треба було робити операцію на очах. Медаль отримала через рік у квітні. Ще й жартувала, що гроші всі витратила, а нагороди все немає, — лізе в кишеню рюкзака. — І досі в пакетику тут лежить. Як дали, так два місяці і не викладала. Вручали Юлія Постернак, голова Куликівської селищної ради, та якийсь чоловік з обласної військової адміністрації.
Я, як мати загиблих військовослужбовців, отримую пенсію. Загиблих може бути кілька, та пенсія тільки одна. Спочатку була сім тисяч. Потім додали по тисячі за кожну дитину. Пізніше зробили перерахунок. Зараз маю 16 тисяч гривень.
Щоб не накривало, стараюся завантажити себе хатніми справами. Маю трохи господарства: кури та качки. Навіть не рахую, скільки їх. Дві собаки: Амур та Барсик. Його ще малим Богдан приніс. А ще є п’ять котів: Патрон, Рижий, Річік, Єва та Кошка. Усі живуть на вулиці.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Ольга САМСОНЕНКО. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Вікторія Никитенко приїхала на могилу загиблого на війні чоловіка: на кладовище впав збитий "шахед"
- Медалі «За оборону Чернігова» отримали родини загиблих патрульних
- Загинув 23-річним, а його батько зник безвісти. У громадах втрати
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
