Світлана разом з 45-річним Юрієм Трушем мають патронатну родину. Приймають діток з неблагополучних родин. Займаються ними до усиновлення. Труші також мають і двох рідних дітей.
— Дівчатка, перевдягаємося та лягаємо відпочивати, — звертається до малечі 48-річна Світлана ТРУШ з села Вересоч на Куликівщині. Жінка прикриває вікно шторою, щоб сонячні промінчики не заважали Насті та Каті спати. — Повертаємося на бочок. Закриваємо оченята.
Підштовхнула… війна
— Дімі, моєму сину від першого шлюбу, 28 років. Одружений. Сапер, служить у центрі протимінної діяльності. Відновлювався понад рік після важкого поранення у спину та ноги. На службу повернувся, — каже Світлана. — Їздив з групою 10 лютого 2025 року в Миколаїв. Перевіряли розмінування поля. Працювали три дні: 12, 13 і до обіду 14 лютого. Мали повертатися додому. Зупинилися біля кафе пообідати. О 14.10 жінка-смертниця принесла вибухівку в пакеті, щоб підірвати військових. Пролунав вибух. Тоді постраждали п’ятеро військових, з них троє загинули на місці.
— Разом з Юрою я з 2000 року. Одружилися у 2003 році, — розповідає жінка. — Ким тільки я не працювала. Дояркою на фермі. Кухаркою в амбулаторії та лікарні. Трохи технічною працівницею в чернігівському виробничому комбінаті «Нивки». Останнє місце роботи — прибиральниця в школі.
Доньці Ірі 22 роки. Закінчила медичний коледж у Чернігові. Працює лаборанткою приватної лабораторії в Києві.
— Коли надумали взяти чужих дітей?
— Після початку повномасштабного вторгнення. Чоловік з односельцями створив місцеву тероборону, ходив на чергування. Прийдуть до нас, розмовляють. Мовляв, скільки через війну діток-сиріт залишається.
Так і надумали з чоловіком взяти двох маленьких дівчат. Пройшли необхідні курси. Отримали сертифікати. Знали тільки його батьки та сестра. Моїх уже давно немає. Близько року чекали діток. Виявилось, що важко підібрати малих.
Артем та Максим
— У травні 2024 року ми забрали до себе двох братів. Шестирічного Артема та семирічного Максима з Михайло-Коцюбинської громади. Хлопці були повністю позбавлені батьківського піклування. Їхня мати десь повіялася, батько сидів у тюрмі на той час. Рідних братів та сестер між собою не розлучають.
Брати рідні, але зовсім різні. Максим тихий та спокійний, Артем — оторві та брось. У нас по сусідству жив Максим, друг мого Діми. Загинув на війні. Усі сусіди дивувалися, наскільки наш Максим на нього схожий. Той, хто загинув, народився 5 жовтня, а наш — 7 жовтня. Роки народження звичайно різні.
Максим розумний не за віком. Вчився в першому класі, а висловлював думки на рівні третього-четвертого.
Прив’язалися до них сильно, душі не чули. Будемо про них довго пам’ятати, бо були в нас першими. Через три місяці хлопців забрали на усиновлення. Аж у Волинську область.
Прийомна — до 18 років, патронатна — тимчасово
— Паралельно вчилися на патронатну родину, — продовжує Світлана. — Патронат — це тимчасова перетримка, до того моменту, поки дитина не отримає статус «Позбавлена батьківського піклування», «Сирота» тощо. У патронат дітей прилаштовують, щоб не розміщувати в інтернаті. Був страх, щоб приймати дітей і віддавати знову. Але ми призвичаїлись. Менш як четверо дітей у нас не було.
У прийомній родині зарплата йде одному з батьків. У нашому випадку платили мені. Виходило близько 14 тисяч гривень. Й окремо виплата на кожну дитину близько восьми тисяч гривень.
У патронатній родині батьків називають помічник вихователя і вихователь. Я стала помічником, стаж не йде. Лише чоловікові як вихователю. Заробітна плата є кожному. Вихователю — три мінімалки (близько 26 тисяч гривень), помічнику — одна мінімалка (8647 гривень). Звісно, з цих сум вираховують податки. У мене чистими виходить щомісяця 6658 гривень.
На дитину до шести років отримуємо шість тисяч гривен, після шести років — вісім тисяч гривень. У нас в області 35 патронатних родин.
Світлана Труш пам’ятає кожну дитину. Називає по іменах. Перераховує звички, особливості.
Робота без відпустки
— За два роки існування нашої патронатної родини перевернулося 12 дітей. І весь цей час я не була у відпустці. Така робота, без вихідних.
У мене в телефоні групи в садочку і школі. За всім треба слідкувати. Для навчання в кожного школяра є свій телефон.
— Обов’язки вдома ділите?
— Аякже. Старші прибирають. Хтось пилюку витирає, хтось пилососить. Хтось квіти поливає чи прання складає. Воно в нас нескінченне. Раз на день точно буває, а то й більше. Світла намотуємо до 400 кіловатів. Роботою важкою не навантажую. Іноді прошу картоплю перебрати чи курям трави нарвати.
Тримаю чотири корови. Одну збула. Дві свинки. Тримали і п’ятьох. Бо треба ж за щось добудовуватися та ремонт робити. Коли дітей стало більше, довелося купувати більший будинок. Молоко здаю на перероблення фермеру з сусідньої Жуківки. Забирає з дому по 15 гривень за літр. Так, дешево. Але я сама стільки не перероблю і не продам.
Патронатні діти дуже слабкі та хворобливі. Хворіють часто і цілий рік. Варто захворіти одному, чіпляє всіх. Тиждень у садочку, три вдома. Кашель, нежить, температура. З Вікою та Валентином доводилося лежати в лікарні з запаленням легень. Людей наймала, щоб город сапали. Платила 100 гривень за годину.
Зараз у нас п’ятеро дітей. Настя, Катя, Артем, Славко та Ваня. Називають нас тіткою і дядьком.
Артем — переселенець з Донеччини — у нас попередньо до 1 червня. Минуло пів року. Закінчується договір на перебування дітей у патронатній родині. Треба продовжувати кожні три місяці. Документи переоформлюю в Куликівці. Сподіваюся, знайдеться для нього родина. Підлітків не хочуть брати. Побоюються, що не впораються. Зазвичай вибирають малюків.
Так само і з Настею та Катею. Скоро дев’ять місяців, як у нашій родині.
Славку та Вані начебто вже знайшли прийомну родину. Хлопці не хочуть нікуди йти. Постійно перепитують, чого забирають саме їх, а не дівчат.
Як тільки беремо в родину нову дитину, одразу їдемо в магазин і повністю одягаємо. Купуємо нове. Усе необхідне. Зазвичай діти приїжджають у лахмітті. Знімаємо — і в котел. Спалюємо.
Ніку та Віку забрали з пожежі в чому були. Разом з іншими дітьми щось підпалили.
Сусідка мені якось каже: «Ну хіба проїсть така дитина шість тисяч гривень у місяць, що на неї виплачують». Я їй відповідаю: «А ти візьми дитя та перевір». Облік витрат я не веду, але інколи і перевищую цю суму. На дітях не економлю. Так само, і коли приїжджають нові діти. Особливо малі. Вони настільки голодні, що не описати. Розповідали, якщо раз у день поїдять, то було добре.
У нас приблизно в один і той же час повноцінні сніданок, обід, вечеря. Коли дівчата прокидаються після третьої години дня, то й підвечірок маємо — чай, какао, бутерброд. Постійно є випічка. Як не встигаю зробити, купуємо в магазині. Двох наших вересоцьких хлопців і досі не можу нагодувати. Наче тільки ситно всі поїли, через кілька годин: «Тітко Свєто, що ще є поїсти?» Вони в нас два тижні прожили.
Їдять усе, що приготую. Не перебирають. То котлети ліплю, то чебуреки, то піцу. М’ясо в супі постійно. До гарніру теж щось м’ясне кладу всім. Чи курятину, чи сардельку. Молочне в нас не вибуває. Свого не роблю. Тож сьогодні чоловік купив у сусідів сиру та сметанки. Будуть дітям налисники. Фрукти, яблука та солодке у нас завжди.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Ольга САМСОНЕНКО. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- «Вдень - на акумуляторах, ввечері – на генераторі», - прийомна родина завдяки британцям зі світлом
- Староста з Корюківщини стала мамою для трьох: історія Ірини Гончаренко
- Троє дітей влаштувалися в прийомні родини в Комарівській громаді
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
