Два з половиною роки провів у полоні, а коли повернувся додому, то дізнався, що в нього є син – це історія морського піхотинця з Холмів Андрія Тураса, який на початку повномасштабного вторгнення боронив Маріуполь і там потрапив у полон. Чоловік пройшов тортури російських катівень, а у вересні повернувся на рідну землю.
ТСН підготувала сюжет про те, як чоловік живе зараз і чи вдається йому звикнути до нової ролі батька.
Наразі Андрій проходить реабілітацію - уже два з половиною місяці, відколи повернувся з полону.
"Психологічно трішки краще ніж було, я зараз займаюся з психологом. Щодо фізичного стану, то в мене знайшли 3 переломи правої ноги, зміщені нирки, постійні головні болі. Ці всі удари по голові, знаєте, дають своє", – розповідає морпіх.
Офіцер 36 бригади морської піхоти у полоні був два з половиною роки. Зізнається, наразі досі не може звикнути до того, що може вільно пересуватися, досхочу дивитися на небо, вдихати українське повітря і проводити час з найріднішими.
"Там же постійно потрібно було в зігнутому положенні пересуватися. І навіть звичка ще залишилася так ходити. Щодня або через день, або раз в три дні - протягом цього всього періоду: виводять, б'ють - шокери, молотки і кувалди, цвяхи, що ще не назвав, тапіки. Я по трошки пристосовуюся, але, насправді, важко", – каже Андрій Турас.
Перш за все Андрій згадує про сина. Про те, що став батьком, він дізнався лише під час обміну 14 вересня, коли Леону було вже майже 2 роки. Знімальна група ТСН стала свідками їхньої першої зустрічі – тоді малюк безупину бігав довкола, а Андрій розгублено на нього дивився і боявся підійти, бо чекав на обстеження лікарів.
"Леончику, як ти получився, скажи мені", – каже батько.
Уперше пригорнути і взяти на руки рідну дитину зміг уже згодом, коли переконався, що після полону не має інфекцій.
"Це було так ніжно і радісно, і смішно, бо він не міг нормально взяти Леона на руки, бо йому не було зручно, але він швидко з ним знайшов конект і дивовижно, що Леон одразу пішов на руки до нього, бо він не йде на руки до чужих людей. Наче не було цього періоду у 2 з половиною роки, наче просто він десь на вихідні поїхав", – розповідає дружина Андрія, старша бойова медикиня 36 ОМБРП Олена Турас.
Про те, що вони чекають на дитину, дружина Олена писала листи, які губилися у російській буцегарні. Вона сама – бойова медикиня, служила в одній бригаді разом з Андрієм у Маріуполі. Так само потрапила у полон, але її відпустили під час першого обміну. Про вагітність, каже, дізналась тільки вдома.
"Коли мені лікар сказав, що в мене вже 12 тиждень вагітності на момент обміну, мені стало дуже шкода своєї дитини, що вона разом зі мною переживала всі ці умови – недоїдання і всі ці знущанн. Я дуже хотіла чоловіку сказати цю новину, він дуже хотів дітей і дуже було прикро, що він цього не знає", – розповідає Олена Турас.
"Я про сина мріяв ще до початку повномасштабної війни. Ми це з Оленкою вже обмірковували. Ми хотіли купити собі будинок щоб народити дитинку і привести її туди, а через війну ми залишились без нічого, залишились тільки з мріями. Ну перша мрія здійснилася", – додає Андрій.
Наразі вони мешкають у батьків Андрія на Чернігівщині. Рідна домівка Олени, на Херсонщині, наразі під окупацією. Свекри підтримували її і під час вагітності, і у першій рік після народження Леона. Разом чекали на Андрія і разом раділи його поверненню.
Тепер в цьому домі не вщухає дитячий сміх. А малий Леон став справжім дивом. Родина Турасів загадує лише одне бажання – щоб закінчилась війна.
Джерело: ТСН
"Час Чернігівський" писав про таке:
