У Товкачівці на Прилуччині (Малодівицька громада) в одній хаті живе три родини. Микола Близьнюк, Лідія ПЕРЕРВА та Вікторія ЗИМЕНКО. Усі переїхали з прикордонної Чернеччини Сумської області. Сусіди і родичі.
— Дякувати добрим людям, приютили, — виходить з хати Лідія Іванівна. У сінцях на плиті велика каструля. Варить їжу птиці. — Є де голову притулити, де проснуться.
«Діватись нікуди»
— Приїхали сюди 28 березня минулого року. Віта — наша родичка, братова дружина. Зараз її чоловік у лікарні. Наші будинки в Чернеччині на Сумщині поряд. І Микола Михайлович теж сусід. Дивимось один за одним, допомагаємо. Тримаємось у купі. І Барсика, пса, з собою забрали, — не пускає з хати пса, який гавкає на чужу. — Після вибухів лякається будь-якого грюкоту.
Переїхати сюди запропонував Микола Михайлович. Забрав нас з собою. І ще одна пара може приїхати, — жартує жінка. — Сусідок хотіли забрати до себе. Галю і Марію. Поки відмовилися. Сказали, будуть удома, доки не придавить. І ми не хотіли їхати. Плакали. Коли прилетіло і так дало, що забули, як і звати, наважились.
З нами ще Ванько Чорномаз, сусід, виїжджав. Через дві хати від нас нижче жив. Шість чи сім місяців тут побув. Але його брат назад покликав.
Віта працювала на пошті. Тут влаштувалася санітаркою в лікарню. Щоб копійка якась була.
— Інколи й близькі родичі не вживаються...
— А нам діватись нікуди.
— Місця на всіх вистачає?
— Тут диван, там диван. А як по-іншому? У тісноті, та не в обіді.
— Не сваритесь з Вітою? Як кажуть, дві господині в одній кухні…
— Ні. Ні спорів, ні скандалів. Не той час, щоб обіжати. Зараз у нас важкий період.
— Проходь, Віточко, — кличе в хату Вікторію Зименко. — Малину саме збирала.
Микола Михайлович усе життя займався господарством. У них з дружиною двоє дітей. Валя його померла. Хворіла на онкологію. Дуже хорошою була. У бухгалтерії, економіці розумілася.
Я працювала в школі техпрацівницею. Мого чоловіка теж нема вже 15 років. І в мене дві доньки. Одна з родиною в Сумах. За неї сильно переживаю. Не знають, чи там жити, чи теж сюди їхати. Можна винайняти житло. Але чи думали люди, що ляжуть спати і більше не прокинуться? — згадує трагедію в Прилуках. — Друга донька у Фінляндії живе 12 років. Фіни не люблять росіян. Спробуй у магазині заговорити російською. І Людині сусіди російської мови не переварюють.
— Чому Товкачівка?
— Тут тихіше. Буває, свистить, коли в Київ летить. Прилукам зараз важко, — згадує приліт 7 жовтня. — День плакала за дітей. Від розстройства аж поперек потягло.
У Прилуках син Миколи Михайловича працює. Зідзвонилися. Знайшлася родина, яка впустила в цей будинок. Живуть у Прилуках. Маринка і Серьожа. Подзвонили їм. «Заходьте і живіть», — сказали. Впустили не назавжди, пережити важкі часи. Дім вони купували як дачу. Ми платимо за комунальні: світло, газ. За порядком дивимось.
Власники будинку на городі картопельку, грядочки садять. І ми разом з ними.
Наше село раніше називалося Грязне. Колись був «Грязнянський цукровий завод». Коли його до нитки розібрали, залишилися люди й магазин. Потім і село перейменували. Техніку переганяють, ховають, накривають
— Скільки кілометрів від сумського села до кордону?
— Навпростець — 18-20, в окружну — 25. Пів села нашого вже нема. На повороті до нашої вулиці хату розбило. І до нас прилетіло. Вікон, дверей нема. Дах і коробка лишились. На руках тільки бумаги за пошкоджене майно.
Багатоповерхівки почали зривати. Одну, другу, третю... Не спали, сиділи в хаті. Переживання, нерви, роки своє беруть. Вирішили виїхати. Як тільки все стихне, повернемося назад, — має надію жінка.
— Чим займалися вдома?
— У нас там поля. Урожай збираємо не весь зразу. Потроху. Хлопці зараз поїхали. Техніку переганяють, ховають, накривають. Не можна, щоб стояла просто неба. Летить — не знаєш, де впаде. Боїмося, щоб село наше зовсім не добили. Хай вікон, дверей нема в хатах. Це все встановимо.
— Які культури сієте?
— Коли гречку, коли пшеницю. Інколи сою, сонях. Хлопці дивляться, що вигідніше. У нас вибір невеликий. Сіємо те, що можна швидко продати.
Птицю везли в клітках на причепі
— Біля двору купа птиці. Тут завели?
— Перевезли з дому. Куди ж її дівати? Завантажили в алюмінієві клітки й на причепі сюди привезли. Більше сотні голів. Два десятки курей, гуси, індокачки. Любимо село, любимо й господарство. Тут для них все є. Сараї.
Індокачок тримали завжди. Холодець варимо. Ой, а гуси пішли на чужий бік, — виходить з двору перевірити господарство, що пасеться над дорогою. — Ще сусідам біди нароблять, треба заганяти, — завертає гусей до двору. — Геля-геля-геля, — жене назад. — На своє місце йдіть. Восени половину заріжемо. А весною знову розведемо, — каже про плани. — Аби здоров’я.
Доки Лідія Перерва жене птицю, Віта за хатою обриває яблука.
— Важко сьогодні балакати, — тримається рукою за підборіддя. — Зуб розболівся. На погоду почав нити. Треба, певно, лікувати.
— Що з яблук робитимете?
— Трохи хвости свої попідтягуємо і повидла наваримо, — відповідає за родичку Лідія Перерва. — Он, дивися, яке гарне висить, — підказує жінці. — З Вітою разом варимо-паримо, ладнаємо. Вона молодша, краще розуміє. Коли до мене прислухається. А коли мені поради дає. По її робимо.
Певно, треба припиняти роботу, бо вітер дощ жене. Давай, Віточко, птицю в сарай заганяти.
— Одне хочеться сказати, аби більше було таких людей. Які пускали б безплатно пожити, пережити страшні часи, — каже Віта про власників. Нервова система не витримала, — зізнається про життя на Сумщині і про переїзд.
— КАБи вдарили. Дві людини загинули. Від прильоту «Герані» родини нема. Жінка вагітна двома дітками. Ось-ось, через місяць, народжувати треба було. Два сини. Чоловік прийшов з війни… А як льотчика нашого збили. На очах у дівчат вибухнув літак, — описує жахи війни.
— Вовка розказував. Приїхав машиною, а над ним дрон висить. Скинув на машину вибухівку, — продовжує Лідія Перерва. — Як їхали на Прилуччину, стояли дві машини, підбиті фпвішками.
На Чернігівщині нам добре. Люди привітливі. Сусідка Люда Миколаївна, Галя з чоловіком допомагають. Коли звернемось, не відмовляють. Важко, коли під старість ні з чим залишаєшся. Хіба ж ти вже по-новому заробиш?
Мурзик до нас прийшов, — бере на руки кота. — Директор нашої кухні. І його з собою привезли.
— Додому часто їздите?
— Час від часу. Коли трохи обстріли стихають. Коли дощі починаються, можна проскочити. Найкраще, коли злива, погода нельотна. Якось була злива з сильним вітром, російський шахед не впорався з погодою. Упав на гілки дерев, заплутався. І піднятися, щоб полетіти далі, не зміг.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Як облаштувалися переселенці в модульних будинках під Черніговом
- У громаді на Чернігівщині є 30 пустих будинків для переселенців
- Влаштували на роботу більше 200 переселенців: центр зайнятості про ефективність державних програм на Чернігівщині
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
