«Я не бачила, що сталося, але, вийшовши з машини, я зрозуміла, що моя старша донька лежить на дорозі, і в неї немає голови» - саме ця історія про те, як чернігівка втратила доньку та чоловіка поблизу Ягідного, нажахала читачів британського видання «The Sun».
34-річна Вікторія Коваленко навіть майже рік потому не може до кінця усвідомити весь жах трагедії.
«Я бачила, як росіяни вбивали мого чоловіка та 12-річну доньку перш, ніж вони замкнули мене та мою дитину в підвалі», - розповідає виданню жінка. Самій їй разом з меншою донькою вдалося втекти.
Жінку з іншою дитиною посадили в темний підвал, де вона мусила спати стоячи, а інші полонені гинули навколо неї. Але вона вижила — і чернігівка з маленькою донечкою Варварою зараз облаштовують нове життя в Британії, де їм надали притулок.
В ексклюзивному інтерв’ю Вікторія розповіла «The Sun»:
«Коли я нарешті приїхала до Британії, я пізнала такий комфорт. Нарешті я відчула себе в безпеці. Половина мого серця померла з родиною, а половина живе для Варвари, тому я буду святкувати і радіти разом з нею».
У 2023-му Вікторія планує подати скаргу про військові злочини проти сил російського диктатора путіна через трагедію, яка розірвала її родину.
Українські слідчі та слідчі ООН дійшли висновку, що росія скоїла військові злочини, і вони зробили розслідування порушень прав людини пріоритетом.
Вікторія – одна з багатьох постраждалих. Її тяжкі випробування почалися, коли сім’я — вона та чоловік Петро, їхня 12-річна дочка Вероніка та дворічна Варвара, намагалися втекти від російського вторгнення.
5 березня біля села Ягідне їхню автівку змусили зупинити великі камені, які перегородили дорогу. Але коли Петро вийшов, щоб їх перемістити, російські солдати відкрили вогонь.
Вікторія сказала:
«Я їх не бачила. Воно прийшло нізвідки. Думаю, це був снайпер. Ми були на лінії вогню».
Скло машини розбилося, її засипало осколками, волосся вкрилося кров’ю.
Вікторія згадує:
«У мене на руках була Варвара, а Вероніка сиділа поруч. Вероніка відчинила двері і почала виходити, а я слідом. Я не бачила, що сталося, але, вийшовши з машини, я зрозуміла, що моя старша донька лежить на дорозі, і в неї немає голови».
Все ще під вогнем, Вікторія вилізла в придорожню канаву, прикриваючи дитину своїм тілом.
Вона продовжила:
«Я побачила свого чоловіка в машині, і він не рухався, і я зрозуміла, що він помер. Я не бачила крові, оскільки подушка безпеки спрацювала, і я могла бачити лише його ногу. Машина горіла».
Вікторія пролежала кілька хвилин, поки навколо них лунали постріли, а потім побігла шукати укриття в покинутій машині, просякнутій кулями.
Потім вона знайшла в собі сміливість пробігти ще 100 метрів, прикриваючи свою дитину, кулі все ще стріляли навколо неї, до покинутої адмінбудівлі, яка раніше використовувалася українськими військами.
Там не було водогону, опалення чи електрики, але вони знайшли викинуті консервні банки з м’ясом і частково випиті пляшки з водою, залишені солдатами.
Вікторія розповіла:
«Вночі навколо мене йшов обстріл, будівля тряслась, вибивало вікна. Було холодно, ми були одні. У мене не було ні пелюшок, ні одягу, оскільки вони згоріли в машині. У мене було довге волосся, і я відрізала його, оскільки воно було заляпане кров’ю».
О 18:00 наступного дня російські війська обшукали будівлю. Вони почули крики Варвари і їх схопили.
Один російський військовий сказав Вікторії:
«Ми врятуємо вас і вашу дитину».
Але замість того, щоб відпустити їх на свободу, родину відвезли до підвалу сусідньої школи, де Вікторію та її дитину у нелюдських умовах утримували в заручниках разом із близько 300 іншими чернігівцями.
Протягом наступних днів вона стала свідком смерті десяти людей навколо неї, і вугіллям писали їхні імена на стіні, щоб потім скопіювати їх на могильних плитах. Більшість полонених – жінки та діти похилого віку.
Вікторія пригадує:
«Коли люди помирали вночі, тіла лежали разом з нами до ранку. Потім іх поклали в одну могилу. Протримали мене там 25 днів. Не було ні світла, ні чистого повітря. Людям доводилося спати стоячи. Військові розбили наші телефони. Вони закрили перед нами двері, як перед тваринами».
Серед жахливих умов Вікторія зіткнулася з травмою смерті чоловіка та дочки:
«Я не могла плакати. Я заціпеніла. Я теж була готова померти. Варвара була моїм рятівником. Вона — моя причина жити».
Вікторія попросила російських військових повернути тіла її чоловіка та дочки, щоб їх можна було поховати. Домовилися на 12 березня.
Вона розповіла:
«Мені допомагала інша група російських солдатів, ніж ті, які нас тримали. Я з ними втрьох пішла у хащі. Тіла моїх рідних вивезли в ліс. Було два хрести. Коли ми були в лісі, почалася стрілянина. Довелося бігти, бо стріляли. Один із російських солдатів повалив мене на землю і прикрив. У Ягідному було близько 2000 солдатів, деякі солдати вбивали людей, деякі допомагали».
Приблизно через три тижні росіяни почали відступ з півночі України, і Вікторія змогла втекти.
Батьки її чоловіка, які жили в селі за 6 кілометрів звідси, знайшли її, а потім вона поїхала до Львова, де її познайомили з британським підприємцем Дереком Едвардсом, співзасновником британської благодійної організації «Надія».
Благодійна організація допомогла отримати візи майже для 200 біженців у Великій Британії та пообіцяла зробити те саме для Вікторії та членів її родини, що залишилися живими.
Але спершу їй довелося отримати нові паспорти собі та Варварі через проблеми з візовою заявою. А це означало повернутися до квартири, де колись щасливо жила родина.
Вона сказала:
«Я ходила по квартирі, і мій розум відмовлявся вірити, що тепер це моя реальність. Дім все ще стояв. Я подумала: «Чому моя дочка померла, а моя квартира в порядку? Я відчувала себе дитиною, яка хоче, щоб сталося диво, щоб повернув час назад, щоб хтось всемогутній повернув мені моїх близьких. Іноді здається, що можна збожеволіти, думаючи про це».
Подальші проблеми з документами означали, що вона була в підвішеному стані з 2 травня до початку грудня, коли Дерек особисто поїхав на польсько-український кордон, щоб забрати Коваленків.
Він був у складі восьмимашинної колони, яка везла допомогу в Україну, і забрав її на зворотному шляху разом з її братом Юрієм, 35 років, його дружиною Тамарою, 28 років, і їхніми дітьми Сашком і Ольгою, 8 і 3 років.
Коли вони зустрілися, Дерек обійняв її і сказав:
«Тепер ви в безпеці. Я ніколи не порушую обіцянки».
Вікторія сказала:
«Я не могла повірити, що існують такі безкорисливі люди, як Дерек. У мене були такі емоції від того, що люди зробили для нас у Британії, а також для інших українців».
У найближчі тижні вона планує подати заяву в поліцію про військовий злочин росіян.
Вона сказала:
«Моє серце розбите. Кажуть, що час – лікує, але це неправда. Я хочу справедливості. Іноді я думаю про те, чи не застосує путін ядерну зброю і чи не почнеться третя світова війна. Я також вважаю, що це неможливо. Коли я тут, це здається нереальним, але ми так само думали до 24 лютого, що в Україні цього не може бути, але почалася війна».
Вікторія прибула до Британії і зараз живе в Кенті в будинку, наданому Кентерберійською єпархією.
Дерек говорить: вирішив допомогти Вікторії після того, як дізнався про її жахливі випробування. Після тижнів телефонного спілкування він вперше зустрів її 24 квітня, і був вражений, наскільки вона стійка жінка.
«Забрати її та її родину на польському кордоні та повернути їх до нового життя було надзвичайно важко. Я схлипував, коли вони відчинили двері свого нового дому. Для мене це означає, що вони нарешті в безпеці. Але є тисячі інших українців, які такими не є».
Минуло більше півроку з моменту запуску програми Homes For Ukraine, а це означає, що період спонсорства багатьох біженців закінчився.
Сімейний спонсор Вікторії, преподобний Джуліан Стеніфорт з Кентерберійської єпархії, коментує:
«Вони пройшли через речі, які ми просто не можемо собі уявити, але ми сподіваємося, що якимось незначним чином ми зможемо зробити життя трошки безпечнішим і трохи трохи щасливішим для них».
"Час Чернігівський" писав про трагедію у Мохнатині, поблизу Чернігова: Очевидці трагедії у Мохнатині: “Батько збирав сина по шматках, власноруч…”
