Ріпкинський районний суд розглядатиме справу про розстріл окупантами трьох братів Куліченків з села Довжик Чернігівського району. Підсудні — Костянтин Смирнов, начальник військової поліції, та його підлеглий Денис Подгорний. Їх обвинувачують у порушенні законів та звичаїв війни, вчинених за попередньою змовою групою осіб, поєднаних з умисним вбивством (ч. 2 статті 28 ч. 2 статті 438 Кримінального кодексу). Судитимуть заочно. Санкція статей від десяти до п’ятнадцяти років або довічне позбавлення волі. Допомогу в ідентифікації вбивць надала громадська організація «Truth Hounds», яка займається документуванням воєнних злочинів.
Денис Подгорний та Костянтин Смирнов
За даними слідства, 18 березня 2022 року російські військові за наказом полковника Смирнова (позивний «Закон»), схопили цивільних братів Куліченків, один з яких був учасником АТО. Вивезли їх в одну зі своїх катівень на Ріпкинщині. Три дні били та мучили, змушували підтвердити причетність до знищення російської техніки. Один з братів, не витримавши катувань, сказав про причетність до підриву колони, хоча цього не робив. Отримавши зізнання, Закон 21 березня віддав наказ підлеглим, у тому числі Подгорному, вбити затриманих.
Микола зі зв’язаними руками й ногами вибрався з могили
30-річний Женя — єдиний з братів мав бойовий досвід, служив у 95-й десантно-штурмовій бригаді. 36-річний Діма відслужив лише строкову. Коля в армії не був, у нього шуми в серці, ще й трішки заїкається. Їх вбили. Миколі вдалося вижити.
Євген Куліченко. Фото: Суспільне Чернігів
23 лютого Куліченку було 35. Того дня застала його вдома, рубав дрова.
— 18 березня за селом хтось підклав фугасну міну і підірвав росіян. Загинули офіцери. Росіяни кинулися шукати, хто міг це зробити з місцевих. Зайшли до двору, Жені та Дімі наділи наручники, мені зв’язали руки мотузкою ззаду. Перевернули все в хаті. За ліжком стояла зібрана в дорогу сумка Жені. Там була військова форма, неробочий пістолет Флобера, подарунок друзів, закордонний паспорт (посвідчення учасника бойових дій він заховав). А ще саморобна бита. Брата поставили на коліна і стали бити тією битою, — Микола КУЛІЧЕНКО, зі сльозами, вкотре пригадує страшні дні. — Потім знайшли військовий квиток Діми і медалі діда-ветерана, вручені за часів незалежност. Та хтось же сказав їм, що Женя — атовець. Кричали, що це він отримав ті нагороди, бо вбивав в АТО їхніх «братьєв». Натягли мішки на голову, заштовхнули нас в «тигр». Привезли на якусь пилораму. Таких бранців, як ми, було десь дванадцять. На допитах били по ребрах, по грудаку, по голові, доки не непритомніли. Допитувалися, хто підірвав колону. Але ми нічого не знали.
Микола Куліченко
20 березня не повели на допит. Жевріла надія, що відпустять. Та після обіду 21 березня по нас прийшли і ні з того, ні з сього стали бити зі словами: «За колону! Таких ребят потєряли!» «А ми при чому?» — кажу.
Побили так, що ледь дихали. Тоді із зав’язаними очима, зв’язаними руками й ногами вкинули у багажник джипа і повезли.
Виволокли з багажника. І один з росіян став копати яму. Це була якась посадка. Нас поставили на коліна. Женю застрелили першого. Стріляв з пістолета з глушником той, який допитував. Мені це було видно з-під пов’язки. Він ще й сказав, звертаючись до мене: «Смотри, младший твой брат готов». Потім ще щелчок — застрелив Діму. У Дмитра, окрім зв’язаних рук і ніг, на очі була натягнута шапка, поверх неї капюшон, поверх капюшона пов’язка, далі скотч, обмотаний навколо голови. Женю вкинули в яму і в цей час стріляють у мене, повертаю голову на звук. Бах — і потекла кров. Як уже потім з’ясувалося, куля пройшла мені через праву щоку і вийшла біля вуха. Якби стріляли впритул, у голову, не вижив би. Пхнули ногою в спину. В яму. Болю не відчував, не розумів, живий я чи мертвий. Женя під одним краєм могили, вона була круглою. На мене скидають Діму і двічі стріляють йому в спину — контрольні. Закопують. Землю сиплють, сиплють, і з кожним кидком ґрунту мені стає все важче і важче дихати. Яма широка, глибиною десь з метр. Закидали, і стало тихо. Останні хрипи Жені чув у могилі. Почав плечима туди-сюди рухати. Якби лежав, не вибрався б. Був під Дімою на колінах і ліктях. Став підійматися. Скинув його з себе. Ноги зв’язані, не розвернешся. Добре, що руки були зв’язані спереду. Помаленьку вибрався. Став біля могили. Стягнув пов’язку з очей. Розв’язав ноги, а руки вивільнити ніяк не міг. Тонкий шпагат так уп’явся в тіло, що руки понабрякали. Надворі темно. Йшов, мов зомбі, куди, не знав. Весь у землі, кров тече. Пив воду з копанок. Зупинився перепочити в одній нежилій хаті на околиці якогось хутора. Там знайшов ніж, затис його в ногах і перерізав вірьовки на руках. Не одне село минув. Жінка в селі Буянки у хату забрала, їсти дала і вмитися. Розпитала, що сталося. Карту намалювала, як йти, й харчів з собою дала. Вже потім з сестрою їздили їй дякувати, гостинці возили. Коли бачив російську техніку, залягав, старався обходити. Щока розпухла, в голові гуло, та я йшов і йшов. П’яти аж пекло, устілки в кросівках повминалися. Іноді ноги так боліли, що попри холоднечу роззувався і брів так.
Знайшли на день народження Жені, поховали у день народження Дмитра
— Подолав десь сорок кілометрів. Таки добрався у Довжик, додому не пішов. Зостався у батька, він живе на іншому кутку села. Лікували рідні, як могли. Тільки після деокупації області потрапив до лікарні. Туди приходив слідчий, показував на комп’ютері десь з три тисячі фотографій. Я одного точно впізнав. Потім багато разів їздили шукати могилу. І зі співробітниками СБУ, і з ДСНСниками з міношукачами. Довго не могли знайти. 18 квітня, на день народження Жені, таки натрапили на неї. Поховали їх 21 квітня, у день народження Діми.
— У людей, які пережили полон, катування,і навіть розстріл, зазвичай, посттравматичний синдром. Часто вони не можуть з ним впоратися, скоюють суїцид або спиваються.
— Я не спився, бо не схильний до зловживання спиртним. Брати не сняться. Та буває, у якісь миті розстріл прокручується в моїй уяві, наче страшне кіно. Намагаюся відволікатись роботою. До війни працював з Женею на будівництві. Мене кликали на роботу в місцеве сільгосппідприємство — не можу. Дійшов до гаражів і здається, що Діма з них ось-ось вийде, він там працював. І мене накрило, — на мить Микола замовкає, його душать сльози. — Часто питають, як ти кукухою не поїхав, переживши таке. Але ні співчуття, ні розуміння в тих словах немає. Дехто ще й посміюється. Мене розуміють лише хлопці, які пройшли фронт. Ті, які служили з Женею і приїздять іноді на його могилу. Воїни з сусідніх сіл, коли у відпустці, заїжджають до мене поговорити. Робота в селі завжди є. У мене мотоблок, комусь дров привезу, комусь ще щось. В сезон городи. Люди ловко платять. У батька кури, качки, йому допомагаю. Півнів наскуб і вже є на суп. Сам хазяйную. Сестра з-за кордону підтримує.
— Миколо, тих, хто розстрілював, знайшли. А ту паскуду, яка на вас вказала ?
— Підозрювали одного хлопчину, мовляв, бачили, як на наш двір росіянам вказував. Його возили навіть на детекторі брехні перевіряти. Не підтвердилося. Та я на нього і не думав. Припускаю, що під дулом автомата хтось від страху, рятуючи свою шкуру, аби лише його не чіпали, міг вказати, що Женя атовець. А може бути, що у Довжику живе свій (своя) Юда, яка співпрацює з росіянами.
Авторка: Валентина ОСТЕРСЬКА, "Вісник Ч"
"Час Чернігівський" писав про таке:
