Росіяни думали, що просто вбили чергового українського воїна. Та він став символом незламності. Це про ніжинця 42-річного Олександра Мацієвського, Героя України, снайпера 163-го батальйону 119-ї окремої бригади тероборони.
6 березня торік в інтернеті з’явилося відео розстрілу українського військовополоненого тривалістю 12 секунд. Видно беззбройного чоловіка, котрий стоїть і курить. В очах ні страху, ні жалю. Голос за кадром вигукує: «Снимай его». Солдат докурив цигарку і говорить: «Слава Україні». Через мить у нього стріляють кількома автоматними чергами.
Згодом стає відомо, що той розстріляний — Олександр Мацієвський з Ніжина. На той час він уже три тижні, як похований. Олександру посмертно присвоюють звання «Герой України». В українських містах називають вулиці на його честь. Мурали (малюнки на стіні) з’являються в Грузії, Сирії, Німеччині, інших країнах. Йому встановлюють пам’ятники.
Народився в Кишиневі
Визнали героїзм Олександра і в Молдові, де народився і виріс. Другий рік, як загинув Мацієвський, та не минуло і дня, аби не плакала 68-річна Параска ДЕМЧУК, мати. Він був у неї єдиним.
— Саша народився в Кишиневі. Дідусь по батьковій лінії був заступником керівника народного контролю, членом Ради міністрів Молдови. Бабуся теж займала високу посаду. Батько Ігор служив у міліції. Наше життя з чоловіком було ідилією, доки не народився Саша. Я розчинилася в дитині. Усе менше разом ходили на виставки, у театри. Чоловік наче ревнував до малого. Стосунки почали псуватися. Ігор частіше затримувався на роботі, віддалявся, і невдовзі ми розлучилися. Проте я і досі спілкуюся з колишньою свекрухою, свекор помер. Саша до останніх днів підтримував відносини з бабою і батьком. Хоч у того інша родина, але дітей у ній немає, — розкладає фотографії сина Параска Демчук.
Мацієвський у дитинстві
— Вийшла заміж удруге. Покохала Женю за те, що він любив мого Сашу. Євген був інженером. Я працювала начальником цеху на взуттєвій фабриці та в постачанні. Об’їздила чи не весь Союз. Де б не були, я чи чоловік, привозили Саші найостанніші моделі машинок, дорогі іграшки, дефіцитний одяг. Спільних дітей з Женею не вийшло. Не хотів. Казав: «У нас є два сини — твій і мій. Онуки будуть…». Щоліта возила синочка на море. І в Малу Кошелівку Ніжинського району, до мого тата. Мати померла, коли мені було сім років. Удруге батько так і не одружився. Виростив мене і брата сам. Саша діда дуже любив. Заповідав поховати поруч з ним. Та хіба щодня наїжджуся в село. А в Ніжині — три зупинки і біля могили. І син поряд з іншими захисниками.
Родина Героя
Після школи Саша вивчився в технікумі на електромонтажника. Готувався вступати до інституту. В армію не призвали. У дитинстві вісім разів перехворів на запалення легенів. Ще в школі, як ставили на облік у військкомат, не пройшов комісію, — продовжує Параска Михайлівна. — До вишу так і не потрапив.
Ішов 2001 рік. Якраз в якутії річка лена вийшла з берегів, затопило будинки. Товариш чоловіка набирав команду, щоб їхати на ліквідацію наслідків паводку, і Саші захотілося. Так опинився в ленську.
Там познайомився з майбутньою дружиною Юлею. Її мати з Ніжина, там жила і працювала. Юля вивчилася на медсестру. У 2004 році одружилися. Згодом народився Миша.
Я на той час займалася бізнесом, торгувала, жила в Кишиневі. Слала їм посилки в якутію. Чоловік помер, його син не став претендувати на спадок, виїхав жити до Канади. Мені лишилися квартира, машина, дача. Я з тих людей, котрим потрібно піклуватися і жити для когось. Сумувала за сином, онуком. Кликала до себе, пропонувала віддати їм квартиру — у мене ж ще кімната була в гуртожитку і дача. Юлі ж хотілося на батьківщину, у Ніжин. Він послухався її. У 2008 році вони переїхали. Аби бути ближче до сина, я продала все в Молдові і купила будинок у Ніжині.
Усе було добре. Миша пішов до першого класу. Не скажу, що мій син паїнька. Був різним, емоційним. Часто здавалося, що, враховуючи мій життєвий досвід, я вправі давати йому поради. Погоджувався, але чинив по-своєму. З часом усвідомила, наскільки Саша був мудрим. Усе ставалося, як і говорив.
Щось не заладилося в їхній сім’ї. Юля пішла до своєї рідні. Розлучення пережив дуже важко. Місяць пив. Іншу жінку так і не зустрів. І я, і він спілкувалися з Мишею. Онук приходив до нас. Я ходила до нього в школу.
Початок вторгнення
На той час Саша працював у Києві. 24 лютого на роботу добратися не зміг. Сказав, піде захищати мене, сина. Кажу: «Подивись, на нашій вулиці і той, і той сидить, нікуди не йде». А він: «А мне пофиг. Я что, буду сидеть, ждать, пока придут в мой дом?» Був цілком російськомовним. Проте слово паляниця вимовляв правильно. Уже як став Героєм України, мені працівниця бібліотеки Ніжинського університету імені Гоголя розповіла: якось з побратимами підвозив її і сказав, що після перемоги прийде вивчати українську мову. Написала про це в освітньому часописі «Український дім».
Спочатку допомагав споруджувати укріплення, вартував на блокпості, готував пляшки із запалювальною сумішшю. 11 березня його зарахували до 119-ї бригади тероборони. Скільки всього з дому переносив побратимам: одяг, ковдри, їжу. Коли навкруги бахкало, що аж земля здригалася, а ми майже не виходили з підвалу, погодив виїзд сина з Ніжина. Мишку тоді було 17. Сказав: «Нехай хоч один з нас залишиться живим». Нині онук живе в Німеччині.
Підрозділ сина обороняв підступи до Ніжина, а згодом воював біля Ягідного. Ось малюнок дівчинки з сумнозвісного підвалу в Ягідному. Подарувала Сашку. Він його так беріг. А ось фото Саші на розбомбленому чернігівському мосту, — показує світлини Параска Михайлівна. — Пройшов навчання, став снайпером.
На фронт
Після деокупації області трохи прослужив тут. Коли заїхав збирати величезний рюкзак, дуже переживала. Знала, частина хлопців з його підрозділу вже на фронті.
Той день не забуду до віку. О четвертій ранку тихенько зайшов до моєї спальні, присів на край ліжка: «Мамочка, спасибо тебе за жизнь. Если со мной что-то случится, позаботься о Мише. На выплаты купи ему квартиру. А себе зубы поставь. Не вставай». І пішов. Кинулася до вікна. Дивлюся, повернувся до будинку, перехрестив хату, потім себе.
Подзвонив 6 чи 7 грудня: «Не хвилюйся, мамо, я недалеко від Чернігова». Думала, у Десні чи ще десь. Насправді вже був на передовій. Жалів, щоб не переживала. Він завжди мене жалів. Часто казав: «Мамо, не убивайся на городі, бережи себе» (у нас 12 соток). А я йому: «Сину, які ж смачні домашні помідорчики, огірочки. Ти ж їх так любиш». А ще дуже любив плацинду з картоплею (молдавські пиріжки. — Авт.). Бувало, доки прокинеться їхати на роботу, я йому гору плацинд наготую і шарлотку, щоб хлопців пригостив.
Сердився, коли не міг додзвонитися до мене. Я ж як: телефон на столі, а сама — то на город, то до курей. Запитувала: «Де ти?» «Ми по полям, по лісам. Не хвилюйся». Якось обмовився: «Мамочко, ти ще будеш мною пишатися». Востаннє розмовляли 29 грудня об 11.40. Була на роботі. Працювала консьєржкою в Києві. «Мамочко, ти бережи себе». «Синочка, ти себе бережи. Вибач, якщо щось не так» і розплакалася. Він, певно, відчував, як мені погано. Я ж упала і сильно забилася. Хоча і резиночки на взуття вдягла, аби не ковзалося, які купив. Додав: «Мамочко, зараз я тобі нічим не зможу допомогти. Повернуся додому в лютому».
Загинув під Соледаром, де Красна гора...
У лютому ми його і поховали… А загинув 30 грудня під Соледаром на Донеччині, де Красна гора.
Він снайпер і мав бути на замаскованій позиції. Але того дня його з автоматом і ще чотирьох хлопців вивезли на бойову позицію. З ним були ніжинці Богдан Кава та Олексій Котляр. Обидва загинули. Жорстокий бій, один з п’яти і досі безвісти зниклий. Сашу могли відбити, але допомога не прийшла.
— Олександр стояв у ямі. Певно, росіяни його змусили викопати собі могилу.
— То окоп. Знаю сина. Нізащо б не став копати. Для чого? Аби зарили в посадці і вже ніколи не знайшли? Не раз говорив: «Я ніколи не здамся в полон. При мені завжди граната. Хоч п’ятьох, та з собою заберу». Він не боявся їх. Погляньте в його очі, у них ні грама страху.
Що син загинув, ніхто не повідомляв, хоча я зверталася й у військкомат, і до його командирів, бо вже який день не відповідав на дзвінки. Телефонував його батько з Молдови, переживав, що Саша не виходить на зв’язок. Кого знала з військових, перепитала. Сказали, що третю чи четверту роту з батальйону розбили. Місця не знаходила. Читала, що одна мати з передової вивезла тіло сина в багажнику. Думала, і мені доведеться їхати. Порадили сходити в церкву до отця Сергія. Сказали: «Може знати». Того дня відспівували воїна. Запитала й у священника, і родичів загиблого, чи чули щось про Мацієвського. Ніхто нічого. Згодом сказали: «Пропав безвісти», а потім, що не змогли забрати з поля бою. А він би триста раз поповз, щоб своїх врятувати…
Минуло більше місяця і раптом дзвінок. Слідча поліції з Києва: «Приїздіть у понеділок на впізнання». Був четвер. Прошу: «Давайте завтра, у п’ятницю». Ні, і все. Мовляв, багато роботи. Розплакалася. Кажу: «До понеділка можу не дожити, уже серце не витримує». Змилостивилася і призначила на після обід. Поїхали з Юлею. Вивезли нам тіло на каталці. Дивлюся, його груди волохаті, тільки волосся на них зовсім сиве. Обличчя запливло, очей не видно. Уже ж більше місяця пролежав. На потилиці родимка його. Слідча показала фото. Кажу: «Він». А вона все допитується про особливі прикмети. Кажу: «У нього на стопі коричнева родима пляма». Дивлюся і не бачу її. Тіло покрите якимось білим нальотом. Працівник моргу ганчіркою обтер наліт і пляму стало видно. «Це син — не сто, а двісті відсотків, — говорю, — тільки дуже схудлий».
На відео розстрілу не видно, наскільки худий. Мені ж показали всі речі, в які був одягнений: тільняшка, зверху светр ангорка в крові, потім спецівка елетромонтажника, поверх неї тепла жилетка, на ній форма. Слідчій не вірилося, що то все його одяг.
Поховали сина 14 лютого
Поховала сина 14 лютого. Моє життя розділилося на до і після. Страшно і боляче, коли втрачено найдорожче. Та мене все мучило, як загинув син. І раптом у березні з’явилося це відео. Побачила розстріл, закричала: «Саша!» Подзвонила Юлі, відправила їй відео. Вона підтвердила. Онук сказав: «Бабусю, це тато! Я його впізнав. Як він курить, як стоїть». Миша ридав у трубку. Упізнали і побратими: «Це Санька, Мацик!» Такий у нього був позивний.
— Спочатку ж писали, що на відео Тимофій Шадура з Житомирщини. І рідні його впізнали.
— Він зник безвісти в лютому, а Саша загинув 30 грудня. Було розслідування й офіційний висновок, що людина на відео — Мацієвський.
Удома зробила куточок сина. Тут усі його нагороди й орден « Золота Зірка». Є нагорода, яку мені вручили в Берліні від фонду доктора Райнера Хільдебранта.
Параска Демчук, мати Героя України
— У багатьох країнах є мурали і пам’ятники, присвячені Олександру.
— У Кишиневі є мурал і вулиця. Про пам’ятник хотіла поговорити з керівництвом міста, але не дійшла. Була виснажена. Їздила туди поправляти здоров’я і побачитися з бабусею Саші, їй уже 92 роки. Узяла заздалегідь квитки. Електричка з Ніжина стала на мосту посеред Дніпра, немає тяги. Прошу: «Подзвоніть на залізничний вокзал, у мене ж квитки». Сказала, що я мати Мацієвського. Дзвонили, але чи не передали кому потрібно, не знаю. Електричка прибула за дві хвилини до відправки. Біжу через міст з останніх сил. Ступила на перон, а потяг рушає. Провідники на підніжках махають прапорцями. Кричу: «Зупиніться, вас же попереджали...». Де там. Оце недавно, лише через місяць, гроші за квиток повернули.
— 5 грудня напередодні Дня Збройних сил президент Володимир Зеленський вручив сертифікати на отримання квартир у Києві захисникам, яким присвоєно звання «Герой України», та членам сімей загиблих героїв. Зокрема рідним майора Данила Мурашка, командира авіаційної ескадрильї, теж ніжинця, котрий здійснив 141 бойовий виліт і загинув на Донеччині. І вам. Хто нині живе в тій квартирі?
— Ніхто. Однокімнатна квартира в новобудові, район Теремки-1. Там лише стіни. Потрібно облаштовувати все з нуля. Ще не вирішила, що з нею робити. Жити в столиці не хочу. Не можу покинути Сашу. Він іноді приходить додому, я це відчуваю. І я дуже часто ходжу до нього.
— Михайлівно, як вам пам’ятник Олександру в Києві і меморіальний комплекс у Ніжині?
— У Ніжині подобається. Для пам’ятника в Києві надсилала багато фотографій, зі мною узгоджували проєкт. Поставили Сашу як символ мужності і незламності. Вираз обличчя відповідний.
Джерело: "Вісник Ч", Валентина ОСТЕРСЬКА, фото автора та з сімейного архіву
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Ніжинець Мацієвський отримав премію від видання «Українська правда»
- У Києві відкрили памʼятник Мацієвському. Історик назвав скульптуру кічем
- Ічнянець Дмитро Башкінцев, комбриг 1-і танкової Леонід Хода та матір Олександра Мацієвського у числі перших отримали з рук президента сертифікат на житло
- В ООН визнали справжнім відео розстрілу росіянами беззбройного полоненого ніжинця Олександра Мацієвського
- Стало відомо, за чий кошт спорудили памʼятник Олександру Мацієвському в Ніжині
