Ольга Лінік возить продукти в прикордонні села Чернігівщини

25 ЧЕРВНЯ 2023, 21:17

2472

Ольга Лінік возить продукти в прикордонні села Чернігівщини

Ольга Лінік

Тимоновичі постійно обстрілюють рашисти з мінометів, «Градів». У колись великому, красивому селі на початку червня лишилося семеро. Решта виїхали.

«Взяла до себе в помічниці Ірину Буслову, куму, і Світлану Пихтар, колишню завклубом»

Ольга — підприємниця. У Семенівку переїхала з Тимоновичів. Село — за 18 кілометрів від міста. За півтора кілометра від росії з одного боку, за шість — з іншого.

— Я на базі в Чернігові закуповую товар, — поспішає 8 червня додому Ольга ЛІНІК.

Покинула дім і Ольга Миколаївна. Живе з дітьми в Семенівці. Духом не впала — відкрила в місті магазин. Не забуває і про рідне сільське прикордоння. Возить продукти і гуманітарку.

— Почала торгувати років п’ять тому, — розказує Ольга Лінік. — Чоловік Ігор спочатку був прикордонником. Потім ми одружилися, і він ще у 2014 році звільнився. Вивчився на підприємця, зареєструвався як фізична особа-підприємець. А з часом оформили ФОП і мені.

Спочатку я була в чоловіка продавцем. Але за найманого працівника треба платити податок. То простіше бути самому підприємцем. І платити податок з доходу як ФОП.

Хочу відкрити відділ пива та квасу — літо ж почалося. Ми сьогодні купили ліцензію. Завтра вже замовимо фірму, завезуть нам товар — і почнемо.   

Ми в селі торгували як? Сам — підприємець, і сам же торгуєш. А в Семенівці  я взяла до себе в помічниці Ірину Буслову, куму. З нею разом у Семенівці в одній хаті живемо. І Світлану Пихтар, завклубом, з нашого села. Будинок культури в Тимоновичах закритий.  Дім згорів. Роботи немає. Чоловік удома, вона вдома. Син є. Кажу: «Приходь, Свєто, будем якось миритися, якось міститися». Поки що вона працює за договором, а там побачимо.

«Село поневіряється»

 

— Машину заправляю за свій рахунок, — розказує Ольга. — ВПО оформили. Документи на внутрішньо переміщених осіб. На дорослого виплата рівно дві тисячі, на дитину — три тисячі. Якщо в мене троє дітей (09.09.09 народилася старша Кіра. У 2011 році — Кирило. У 2014 році — Назар),  я дев’ять тисяч отримую. Дві тисячі приходять на мене, дві тисячі — на мамку Олену. Плюс у мамки пенсія. Ігорю, чоловіку, переселенця не оформляли.

Чоловік поїхав на заробітки. Був у Києві пару місяців, а зараз під Полтавою. Узяли дім, дах перекривають, вікна вставляють.

Я теж потроху заробляю. Хліб вожу людям по селах. Хай по гривні на хлібі, але ж 100 буханок за день продаємо.

Я не хочу багато. Мені вистачить. І людям щоб було приємно. У людей мала пенсія. Я не чую такого, що, мовляв, дорогу ціну поставила чи когось обдираю.

Усі націнки мінімальні.

У нас у селі не було котеджів. Звичайні хати. Рідко в кого пластикове вікно. У кого були шпалери, у кого тільки на стінах шпалери, а стелі побілені. Усе просто, але гарно. Тепер село скитається.

Зранку відкриваємо в Семенівці магазин, пів Тимоновичів там. Приходять і за хлібом, і поговорити. Приємно ж побачити своїх.

Я виїхала в Семенівку ще у вересні. Винайняли частину дому, перевезли дітей, мамку. Мамка  тут лишалася, а я щоранку о 7.00 їхала на роботу в Тимоновичі. У мене там було господарство до останнього дня. Минулого понеділка своїх гусей забрала сюди. Я працювала на городі. Поралася вдома. Торгувала в магазині. Привозила товар. Інколи, бувало, що й ночувала там.

«До Фінляндії не поїхали»

Тимоновичі і Заріччя розділяє міст. Міст замінований. Якщо здетонує чи доведеться підірвати його, пів Тимоновичів злетить. Краще біду перечекати в іншому місці.

Міст постійно обстрілюють. Осколки січуть. Повилітали вікна в сестри моєї. Одного разу біля гаража влучили, другий раз — пряме попадання в гараж. У гаражі стояв комбайн гарбузовий, придбаний за 160 тисяч. Повністю згорів. Сестра недалеко від мосту живе, п’ята хата. У того паркан посікло, у того стіни, у того вікна.

— Не переживаєте, що не виїхали за кордон?

— Не хочу. Чотири роки підряд ми з чоловіком їздили в Фінляндію. Мама була вдома з дітьми. У магазин наймали людину. По пів року, до серпня працювали. У нас там кума. Гукала з першого дня війни: «Приїздіть».  Але ми не поїхали. Може, кума досі ображається.  І господар, в якого трудилися, вітання передає, гукає. Я там не на поганому рахунку. Бо вставала о 4.00 і працювала, з перервою,  до  ночі. Була водієм, але помагала, де могла.

Ще одна з причин, що не виїхали, — батько хворий. Миколаєм звали. 8 березня помер. Після інсульту був лежачий. Більше року війни він прожив.

28 лютого минулого року, на батьків день народження, я забрала його до себе в Тимоновичі. Сидів спочатку, потім повністю лежав. У нього руки не працювали — перевертала, перевдягала. Усі ці обстріли тяжко переживав.

Їхати з ним у Семенівку — людина після інсульту, усе болить — тяжко було б. Хоч нас і так 13 чоловік в одній хаті, знайшлося б місце. Категорично відмовлявся. Не поїду, і все.

Якось обстріл був, разів 50 гахнуло. Далеко від нас, не долітало. Але на ранок перестав розмовляти. Відняло руку, ногу. 11 днів пролежав у реанімації.

У Семенівці  живемо — дві родини разом. У куми п’ятеро дітей, у мене троє. Тобто восьмеро  дітей, моя мама, Ірина, її чоловік, я і мій чоловік, коли приїжджає. Усього нас 13 у звичайній великій хаті. Коридор, передпокій, три кімнати і кухня. Нічого, в тісноті не в обиді.

— До обстрілів не звикнеш, — відмічає Ольга. — Але щоразу реагуєш по-різному. Був такий випадок днів десять тому — хтось з людей сказав: «Щось горить у селі. На бугру». Я розумію, що там мій дім. Зібралися, мчимо, в’їжджаємо в село —  починається обстріл. Доїхали до мого дому. Відсиділи в погребі. Сіли в машину і рушили  назад. А горіло, бо було пряме попадання в  сусідський сарай.

Було, що з кумою поїдемо, — ми картоплю ще саджали, грядки, — а тут обстріли. Цибулі, картоплі наберемо, закрутки з погреба — і знову в Семенівку.

Мені пропонували і в Чернігів виїхати, і в  Шостку. Як інші виїжджали. Але ж вони в Семенівку повернулися. Розумієш, що живеш одним днем, що ти не вдома. Надієшся: ще трохи — і додому. Наче все близько, наче все рідне, але тягне в своє село.

Віримо, що все закінчиться і повернемося в Тимоновичі. Дві хати там. Одна мамкина, одна наша. Землі повно. У нас все розбите: вікна, двері. Мамкина хата ціла, тьху-тьху.

У нас звичайна дерев’яна хата, залізом накрита. Навіть нічим не обшельована, не пофарбована. Вікна — половина пластикові, половина дерев’яні — сучасні, пофарбовані, подвійні склопакети. Але воно все знівечене, повибиване.

Перед війною в коридорі зробила ремонт. Підвісну стелю встановила. Замовила дерев’яні двері. Перші двері, металеві, упали разом з коробкою, ми поставили на місце. Удруге із завісами повипадали. Усе розбите ударними хвилями, рами на вікнах (не скло, а рами) навіть повилітали. Але я думаю, що це не проблема. Поміняємо вікна, дах перекриємо. І будемо ще 300 років  жити довго і щасливо у своїй хаті.

Ми в місті винайняли житло, а з дому майже нічого не забирали. Бойлер, пральна машина, душова кабіна там. Навіть паласи лежать долі. Телевізор та трохи меблів вивезла.

«Мамо, я стояв і просив Бога, хоч би погреб не обвалився»

— 29 квітня цього року я везла гуманітарку, — згадує. —  Тоді був такий сильний обстріл, з трьох годин ночі. У селі палало. В обійстя молодої сім’ї, за магазином, що я орендувала, прилетіло. Спочатку о  4.00 попало  в сарай, він згорів. Ополудні в дім попало — дім згорів. Тоді загинув Петро Косяк, йому було 63. Його вбило в ліжку. Кирила Пихтара, йому 14, поранило в руку.

А в нас була гуманітарка від християнської церкви, «білого дому» (міськради) та магазину «Дякую» (магазин безплатного одягу). Мені довіряють. Я завжди беру під розпис і під розпис роздаю. Отже, завантажили в церкві гуманітарку, і буквально через пару годин біля школи в Семенівці влучила авіабомба. А ми звідти тільки виїхали.

О 7.00 з Семенівки додому виїхали, привезли в Тимоновичі гуманітарку. Люди всі були на кипіші, щоб виїжджати. 29 квітня в селі було 164 людини. Знаю, бо в мене списки на гуманітарку. А через чотири дні, теж сильний обстріл був, «Градами» били, —  у селі лишилося 40 чоловік. Після 2 травня — вісім.

Інколи їздила за товаром у Чернігів, діти з чоловіком і мамою — вдома. Приїжджаю, запитую в меншого: «Що ти, синочку, боявся?» Він каже: «Мамо, я стояв і просив Бога, хоч би погреб не обвалився». Ви не уявляєте цей жах.

«Ділили на всіх. По краплі, по шматочку. Завжди»

— Жах був і в березні-квітні минулого, 2022 року. Я, коли стали магазини повністю порожні, їздила за продуктами в Шостку на Сумщину. За кермом не сама, бо були зірвані мости, треба об’їжджати далеко, тож наймала людину з Семенівки.  І ми разом з Сашею та його дружиною приїжджали в Шостку. Ставали, де два великі магазини: «Оксана-1» і «Оксана-2». Туди потрошку продукти надходили.

На людину давали кілограм або штуку. Не можна було взяти мішком, упаковкою. Ми ставали в чергу, черги були жахливі, може, по 300 чоловік. Що можна було на одну людину, те й купували. Наприклад, брусок мила, пляшку миючого засобу, пачку борошна. Кожен брав на себе.  Скупилися втрьох. Поклали в машину. Займаємо в наступну «Оксану» чергу.

А вже ж були повітряні тривоги, усе закривалося, ми ховалися. Але, що могли, привозили, ділили. Сім мішечків по 10 кілограмів борошна. Я мішечок розкриваю, ділю по кілограму всім. Потім потроху почала з’являтися ковбаска. Її теж ділили на всіх. По краплі, по шматочку. Завжди. Світла немає — ми під ліхтариком ділимо. Людей під магазином завжди купа. Ми не закривалися, хоч і не було чим торгувати.

Не було солярки. Машина хлібна до нас не їздила. Але в Семенівці можна було купити. Хлібопекарня наша завжди працювала. Я ніколи не пропустила хлібного дня. Завжди знаходила солярку, їхала, привозила машину  гарячого хліба в лотках. Уволю їли, навіть лишався. Ми в нормальні дні, до війни, не їли такого свіжого запашного хліба, як у кінці лютого-на початку  березня, коли не стало продуктів.

І зараз я ворітця магазина відкриваю, по чуть-чуть торгую в селі. Раз на тиждень завантажую машину,  ставлю продукти в морозильну камеру. Я не піднімаю ціни. Те, що в мене є в магазині в Семенівці, те ж я везу в село. У Семенівці хлібина продається за 16 гривень, і в селі — за 16.

"Час Чернігівський" писав про прикордоння:

Джерело: Тамара КРАВЧЕНКО. Фото надане Ольгою ЛІНІК

Схожі новини

На Чернігівщині розслідують загадкову смерть дитини

21 ЛЮТОГО 2024, 20:43

Модульні будинки, гарячі обіди, робота людям: як БФ «До України з любов’ю» допомагає Чернігівщині

21 ЛЮТОГО 2024, 18:44

Фото

Майже 60 років разом: подружжя, яке втратило дім, але не любов

21 ЛЮТОГО 2024, 17:05

Фото

Розбирають завали "під нуль": чернігівці долучаються до відновлення країни

21 ЛЮТОГО 2024, 16:11

Помер боєць з Чернігівщини, який отримав тяжкі опіки в бою

21 ЛЮТОГО 2024, 15:48

Фото

Чернігівка розповіла про зустріч з російським генералом та його сином

21 ЛЮТОГО 2024, 14:56

Фото

Енергетики відновлюють обладнання, пошкоджене через бойові дії

21 ЛЮТОГО 2024, 13:22

ТОП-переглядів