Наїхали на міну: батьки загинули, поранені діти вижили

16 ВЕРЕСНЯ 2024, 19:15

5671

Михуля Юрій

Анна та Олександр Пабат

Анна та Олександр Пабат

На початку квітня 2022 року родина Пабатів поверталася додому. В Припутні на Ічнянщині. Облога закінчилася, окупанти пішли з села. Їхали машиною сільської медицини. На якій Володимир Пабат, батько, працював водієм. За пару кілометрів від дому автомобіль наїхав колесом на міну.

Вибух ні Саша, ні Аня Пабати не пам’ятають. Вони вижили, батьки — ні.

Поїхав рятувати односельців

28-річна Аня і 16-річний Саша живуть удвох у батьківській хаті в Припутнях. Олександр Пабат рік навчається в аграрному коледжі в Ніжині. Вступив у 2023-му, після 9 класу. Застала Сашка ще вдома, на канікулах.

Тоді йому було 14. Ходив до 8 класу. Школа у Дорогинці.

— 24 лютого ми ще на вулиці гуляли. Не гриміло. Знали, що війна, з новин, але вона, здавалось, далеко.

А потім пішли російські колони і вже всі сиділи вдома, — згадує хлопець.

— Правда, один виїзд батько зробив — коли розстріляли Проданів. Йому зателефонував Олександр Даниленко, колишній голова. Каже: «Треба відвезти поранених до лікарні». Батько не роздумував. Перевірили, перетелефонували: чисто, колона пройшла. Можна їхати. Мама залишилась вдома. Батько їздив з Даниленком.

Батько родини, 53-річний Володимир Пабат, був водієм автомобіля Opel Combo, «Сільська медицина» районного центру первинної медико-санітарної допомоги. Його дружина, 48-річна Тетяна, працювала медсестрою сільської амбулаторії. Коли за селом росіяни розстріляли Світлану та Григорія Проданів, поїхав їх рятувати, не вагаючись. Знайшов і вивіз тяжко поранених односельців у лікарню в Ічню, хоч сам міг попасти під обстріл. На жаль, в лікарні чоловік та жінка померли.

Читати про це тут: «Мамо, нас постріляли», — почула Марія Марченко. Онучці розказала не відразу...

— Відвіз і повернувся батько в той самий день. Ми переживали, — сідає на лавку під двором Сашко. — Росіяни каталися селом.

«Нам сказали, що росіян нема, можна повертатися»

— Постійно проходили колони, — згадує Анна Пабат. — Росіяни стояли за селом, виїзди перекриті. Була лише дорога на Безбородьків. Там підірваний понтонний міст, він би жодну військову машину не витримав.  Це була дорога для людей.

30 березня, коли російські війська відступали, вони зайняли Припутні. Поставили свою техніку на городах. Під двором скрізь теж стояла російська техніка, солдати у нас на грубі воду гріли.

31-го з шостої ранку росіяни почали виїжджати. А з боку Дорогинки, через Припутні  в бік Вишнівки, йшли наступні колони. І коли виходила перша, то центр Вишнівки був замінований нашими. Так мені сказали. Частину їх машин підірвали.

Це розлютило окупантів, вони почали стріляти. Кілька будинків згоріло в Припутнях, у Вишнівці. Володимир Пабат машиною «швидкої» вивозив у Ічню родину Дайнего. Їх будинок згорів. Посадив в авто і своїх дітей та дружину.

— Ми дочекалися, коли гулу не було, і десь о першій годині дня виїхали, — продовжує Аня. — Тато залишив нас у Безбородькові, відвіз сусідів в Ічню і повернувся. Переночували у знайомих. А 1 квітня дізналися, що село звільнене, росіян вже нема. І о шостій вечора виїхали додому.

Ще темно не було. Про міни ми не знали, — хитає головою Аня. — Мабуть, це зробили з розрахунку, що коли росіяни відступатимуть, то підуть тією дорогою.

Міна лежала просто в колії. Я через рік там була, — ямка залишилась посередині дороги. Ми не об’їжджали, не з’їжджали, нікуди не звертали.

— Що ви пам’ятаєте?

— Як виїхали, їхали, — намагається пригадати Олександр.  — До Безбородькова поворот, і далі прямо до самого мосту через Удай. І після цього повороту я абсолютно нічого не пам’ятаю.

Батьків ніде не було. Знайшла брата

Аня і Сашко сиділи на задньому сидінні. Анна — за спиною батька. При вибуху ударилась обличчям у підголів’я водійського сидіння.

— Потім я знайшла брата, — теж не пригадує сам вибух Анна.

— Могли говорити?

— З трудом. Болю я не відчувала. Що відчуваєш, коли обличчя розмішане? Важко говорити. Я не бачила, світло було чи темно. Очі засипало склом чи порохом і відкрити їх було неможливо. Через півтори - дві години, думаю, почала телефонувати з мобільного. Бачити я нічого не бачила. Зір потім довго відновлювали.

— Злякалися, що замість обличчя — місиво?

— Про обличчя найменше думала. І не знала, що воно переламане. Кров текла з голови. Батьків шукала. Саша теж не міг відкрити очі. Батьків не догукалися, пішли за допомогою. І, «в темну», не знаю, як перейшли той понтонний міст, не потопилися. Нас знайшли майже біля Припутнів. Я змогла подзвонити однокласнику. А він повідомив Едика, мого друга з Безбородькова. Сестра сказала, що треба шукати допомогу

— Мабуть, всі повилітали з машини, — припускає Сашко. — Я почув, як сестра гукає: «Ма! Па!». Не знаю, як ми, зовсім не відкриваючи очей, пройшли більш кілометра вперед, — досі дивується Сашко. — У неї стан був гірший, але то була її ініціатива. Очі залипли, ми нічого не бачили, просто йшли. До повороту на Припутні  добралися, більш сил не було. У мене телефон завжди під рукою в курточці. Ліхтарик включив, як тільки прийшов у себе. Та він мені нічим не допоміг. Я не бачив ні машини, нічого. Але через те, що він був увімкнений, Едуард Жусенко і Славко Ляшко з Безбородькова знайшли нас і дотягли до машини.

Сашко лежав, сестра стояла над ним.

— Мене Славко тягнув, а сестру Едуард. Ми були слабі. Відвезли до машини «швидкої». Потім в реанімацію в Ічню. Аню повезли в Київ, мене залишили в Ічнянській лікарні. Питав про батьків, а мені брехали, що знайти не можуть. Я здогадувався, але сподівався, що хтось вижив...

У лікарні був недовго, потім у знайомих в Ічні сидів. Уже знав, що батьків нема. Додому з сестрою повернулися в один день. Батьків поховали без нас. Сумую за ними…

На те місце, де наїхали на міну, їздив. Бачив таблички в цементі і прапорці. Виходить, там міни. Червоні прапорці — це міни нерозірвані. І ямка посеред дороги з чорним прапорцем. Мене питали, кого б я хотів за опікуна. Звичайно, сестру.

* * *

Зразу, як повернулися додому, Аня і Саша пішли на могилу батьків. Володимира та Тетяну поховали родичі у Вишнівці, звідки обоє родом. Люди скинулися, самі зробили труну.

Володимир та Тетяна Пабат з Чернігівщини

Володимир та Тетяна Пабат

Лікарі склали обличчя

- До Києва везли годин шість, — наповнюються сльозами очі Ані. Операція була шостого чи сьомого квітня. Раніше не можна було нічого робить через великі набряки. Тільки крапельниці.

Анна перенесла вже три операції на обличчі. Будуть ще.

— Тут, — показує на вилиці і вище до скронь, — і тут пластини стоять. Я навіть не пам’ятаю, скільки їх. Невеличкі, тримаються на гвинтах. Отут пластину забрали, — показує над бровою Аня. — Заважала, було боляче торкатися. Інші вже залишаться зі мною, їх прибирати не можна.

Я придивляюся до Ані. Гарна, обличчя чисте.

— Лікарі дуже добре попрацювали, — навіть знітилась. —  Були шрами, — водить пальцями по обличчю дівчина. — Просто уміло зашите. Обличчя склав хірург Геннадій Коротченко, завідувач відділення щелепно-лицьової хірургії  Київської дитячої лікарні №7.

— Зовні Ви змінилися?

—  Трохи. Місяць ходила з апаратом, що схожий на брекети. Ставили, щоб щелепа не рухалася, поки загоїться. Рот не відкривався.

— Їли через трубочку?

— Через неправильний прикус трубочка не пролазила. Намагалася ложкою. Бульйон, йогурти.

Довго були набряки. Зір відновлювався місяців два. Де був більший удар, не росте жирова тканина. Вводили філер (препарат, що має консистенцію гелю).

— Де брали кошти на операції?

— Була державна компенсація і допомагав благодійний фонд. Збирали люди.

Аня працює адміністратором у магазині «Єва». Добирається щодня на роботу в Ніжин своїм ходом. Вишневою «Део Матіз». Це машина батьків.

— Через рік була ще одна операція, теж складна. Рівняли ніс. Це вже в клініці пластичної хірургії. Робила Тетяна Запорожець, отоларинголог - пластичний хірург Університетської клініки. Ніс був перебитий. Коли дивитися на знімок, всі хрящі були не на своїх місцях. Але не можна було нічого робити, поки рана не загоїться. Потім ламали і складали по-новій.

«Ми ж сім’я»

— Зразу вирішили брата під опіку взяти?

— Це само собою, ми ж сім’я. Я його найрідніша людина. Спочатку хресна хотіла. Думала, що я інвалідом залишусь. Але я вибралася.

— Слухається?

— Ну, це ж підлітки, — знизує плечима, посміхається Аня. — Я не давлю. Куди йому вступати, обговорили разом. Екзамени (тести) здав добре, він би й без пільги вступив. І зараз вчиться непогано.

У веранді пахне свіжим деревом.

— Ви робите ремонт. Отримали компенсацію?

— Наш будинок не був пошкоджений. Робимо потроху, своїм коштом. Починали батьки, багато зробили. Не можна так залишати.

— А оце, що всередині, підлога цементом залита, стіна з піноблока, це вже ми самі. — хвалиться Саша.

Аня отримує тільки соціальну допомогу як опікун брата. Близько 5 тисяч гривень. І пенсію батьків, це дві тисячі по втраті годувальників.

— А за загиблих батьків?

— Такої компенсації не існує.

«Тільки коли взяв за руку, вона зрозуміла, що то я»

Біля двору Пабатів зупинився чорний мотоцикл «Дельта». 33-річний Едуард Жусенко приїхав допомагати з ремонтом. Готує дошки.

Це він тоді поїхав рятувати Пабатів, після підриву на міні.

— Не боялися?

— Боялися. Але була задача їх знайти. Коли під’їжджали, я зрозумів, що вони підірвалися. У болоті валялася машина. А біля машини труп, неясно чий. Згодом виявилося, що то їх мама. Пішов далі пішки, поки не побачив ліхтарик. То був мобільний. Вони відійшли вже на пару кілометрів. Спочатку я думав, що то не наші. Гукав, але вони нічого не чули, контужені були. Уже як підійшов, взяв за руку, тоді Аня відчула, що то я. Довели їх до машини. У Ані було повністю розбите лице. Викликали «швидку», відвезли.

Про те, що батьків нема, довелося казати мені. Вона вже здогадувалася, бо довго шукали. Я місяць був коло неї в лікарні у Києві. Повезло, знайомий працює там санітаром.

За першу операцію ми нічого не платили. Потім збирали гроші на реабілітацію. Треба було їздити в лікарню, робили процедури. Місяць чи два був зашитий рот. Було дуже складно їсти навіть рідке. Зараз швів не залишилось, зробили дійсно гарно.

Хазяйства Аня та Саша не тримають. Тільки кіт. А город обробляють. Продавали на базарі огірки. Ремонт просувається нешвидко. Бо це справа недешева.

***

Всього у Припутнях за час окупації загинуло семеро людей.

Джерело: "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА, фото авторки

"Час Чернігівський" писав про таке: 

* * * 

Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":

 

Схожі новини

Вiдео

Якщо і витрачати, то тільки на ЗСУ: що думають чернігівці про «зимову тисячу»

04 ГРУДНЯ 2024, 20:21

Фото

Катерина Кузьміна: Екологічні тренди у пакуванні — ключ до сталого розвитку пивної індустрії

04 ГРУДНЯ 2024, 19:23

На Чернігівщині лось напав на дві автівки

04 ГРУДНЯ 2024, 18:17

Громада придбала грейдер. Щоб ремонтувати дороги

04 ГРУДНЯ 2024, 17:24

Ветеранам у громадах вручили сертифікати на житло

04 ГРУДНЯ 2024, 16:49

Пряма мова

Жирохов: у нас замало ракет, ворог користується помилками командування, миротворців не буде

04 ГРУДНЯ 2024, 16:17

Мешканка Чернігівщини втратила 50 тисяч гривень через фейкове оголошення у Facebook

04 ГРУДНЯ 2024, 15:40

ТОП-переглядів