17-річна Ірина ПРОДАН з Припутнів, що на Ічнянщині, залишилася сиротою. Обох батьків розстріляли росіяни. Чоловік та жінка були на велосипедах, везли продукти на поминальний обід. Їх зупинили кулеметною чергою. Обоє отримали смертельні поранення живота. Світлану Продан не довезли до лікарні. Григорію зробили операцію. Марно. Уночі чоловік помер.
Водій «швидкої» помчав на допомогу на свій страх і ризик
Іра навчається в Києві в коледжі мистецтв та дизайну КНУТД на дизайнера інтер’єру. Дівчину під опіку взяв старший брат, 29-річний Ігор. Він програміст. Іра живе з його родиною в селі Вишневому під Києвом. Житло винаймають.
У п’ятницю Іра в Припутнях у бабусі, 76-річної Марії МАРЧЕНКО. Додому, у свою хату, не ходить. Там нікого немає.
Коли сталася трагедія, Ірині було 15 років.
Марія Марченко з онукою Іриною Продан
Найстарший брат, 35-річний Вадим, також живе у Вишневому. Будівельник.
— Під час вторгнення ми з батьками були вдома, у Припутнях, — розповідає Іра. — 24 лютого заходжу в групу, на дистанційні пари, і дізнаюся, що в Києві вибухи.
Коли повз село пішли російські колони, у погріб не ховалися.
Світлана Продан працювала у ФАПі. Потім скоротили. Григорій Продан був трактористом. Але теж уже не працював. Займалися домашнім господарством. Тримали корову, свиней, жили з городу. На час вторгнення Світлані було 52, а Григорію 55 років.
27 березня вони їхали в село ховати батька Григорія
— Бабуся з дідусем по батьку старенькі вже були, — пояснює Іра. — Жили у Вишнівці під Припутнями. Померла бабуся, а через тиждень і дідусь.
— Вони поїхали у Вишнівку. Я хотіла додзвонитися, там колона саме йшла, — зітхає Марія Омелянівна. — Дочка взяла трубку. Запитую: «Свєточко, де ви?!» А вона: «Мамо, нас постріляли». Вона встигла це мені в трубку сказати. Я її голосок почула, — не стримує сліз мати загиблої.
— Тут напряму три-чотири кілометри до Вишнівки, дорога асфальтована, — згадує Анатолій СЕНЬКО, староста Припутнів. — Григорій і Світлана туди їздили ховати матір, навіть колони зустрічали. Росіяни їх пропускали.
Анатолій Сенько, староста
Але ситуація змінилася. Коли я дізнався про смерть діда, прийшов до них, просив: «Будь ласка, не їдьте». Домовився, щоб їх провезли болотами. Але Продани вирішили знову своїм ходом. Насправді вони сім разів туди й назад їздили: коли матір ховали, батька до похорону готували. Втратили пильність, не боялися.
Того страшного дня я теж додзвонився до Свєти. Запитую: «Де ти?» Був сильний вітер, просто ураган. Такі вітри два-три рази на рік. Вона каже: «Колона пройшла, нас поранили, лежимо у вербичках». Це так місцевість коло траси називається. Я чую: голос її слабшає. Ми сіли на підводу, і до них. У Світлани Карапиш, нашої медпрацівниці, удома підвода була. Виїхали втрьох: коня вів Сергій Семенченко, його брат Коля позаду сів і я.
А наша сільська «швидка» стояла у дворі водія. Ми тільки з села на возі виїжджаємо, і він повз нас пролітає. Зрозуміли, що Володимир Пабат поїхав їх забирати з Олександром Даниленком. На свій страх і ризик. Забрали. Повезло тоді — на колону не нарвалися. Поранених повезли в Ічню, там російських військових не було.
Немолоді чоловік і жінка їхали на велосипедах, з пакетами продуктів. Їх розстріляли, не розбираючись, «гуляючи». Хтось сидів у БТРі і вирішив пальнути. Продукти розсипалися, довго там валялися.
Думала в лікарню до дочки, а повезли на цвинтар
— Їх постріляли вранці, — веде далі згорьована мати. — Їхала дорогою російська колона, а вони узбіччям. І з останньої машини вистрілили. Майже впритул. Свєта стікала кров’ю, її не довезли до лікарні.
Тоді в лікарню приїхали сини Проданів.
— Я від братів дізналася, — наливаються сльозами очі Іринки, але дівчина тримається. — Зайшли, обняли. Години через дві зізналися, що мами вже немає. А тата вони ще за руку тримали, він з ними говорив.
— Ігор з Вадимом батьків додому привезли. Своєю машиною діти привезли загиблих матір і батька, — тужить Марія Омелянівна. — Першого вечора привезли Свєту, а назавтра вночі серце Гриші зупинилося, хлопці знову поїхали, забрали.
А дід лежав мертвий, «наряджений»
Проданів ховали біля церкви. Батюшка Леонтій сказав, що на кладовище сам не піде і людей не пустить. Кладовище — біля траси. Там постійно літали російські машини.
Уже поховали Свєту і Гришу, а дід Василь все ще лежав у своїй хаті у Вишнівці «наряджений». Сусіди поховали.
Брати забрали Іру з собою. Худобу розпродали. Кіт залишився вдома, сусіди годують.
— Коли їхала на навчання в Київ, вирішили, що я житиму з Ігорем, — пояснює Іра. — Він і в дитинстві мене постійно гледів. Він і взяв під опіку.
— За місяць окупації в нас загинуло сім чоловік, — хмурить брови Анатолій Сенько, староста Припутнів. Анатолій Миколайович мав приступити до виконання обов’язків старости з 1 березня 2022 року. А довелося з 24 лютого. — У сусіднє село своєю машиною поїхали два чоловіки: 49-річний Олександр Грищенко за кермом і з ним 26-річний Женя Чемерис. Їх розстріляли. Машина загорілася. Від машини поряд загорілася хата.
Олександр згорів повністю на водійському місці. А Женя ще намагався вибратися. Сам виліз, а ноги в машині залишились. І згорів до чорного. А від водія — тільки миска кісток. Молодшому куля попала в лице і вийшла ззаду. Голова була розвернута, як «розочка».
Перших загиблих устигли поховати нормально. Замовили труни в Ічні, доставили їх в Припутні. І поховали на кладовищі.
Чемерис ще був нежонатий. Залишилися мати і брат. А в Грищенка — жінка і двоє дітей. Уже повнолітні.
Усім іншим убитим труни робив уже в Припутнях 58-річний Євген Педора. Дошки доводилося пиляти вручну, бо електроенергії не було з 4 березня. Як вибило, то включили лише рівно через місяць, 4 квітня.
П’ятий загиблий — 65-річний Микола Кубрак. 31 березня він їхав гасити пожежу. Миколі в спину зробили два-три прицільні вистріли. З відстані близько 400 метрів. Куля зайшла в район шиї. Ймовірно, стріляв професіонал. Чоловік ніякої загрози для них не ніс. Його просто так вбили. Використали, як мішень.
Росіяни автоматні черги пускали просто так. В’їжджають в Крупичполе — звідси дорогою кілометрів до десяти, — і ми вже чуємо кулеметні черги. Така в них тактика була: заїжджають у село, починають стрілянину в усі боки.
Коли виходили з Припутнів уранці, стріляли по хатах переважно трасуючими кулями. Це такі снаряди з піротехнічною сумішшю, які запалюють те, куди влучають. Цього дня в Припутнях згоріло кілька хат. Тільки тому, що колона, їдучи селом, від нічого робити стріляла. По вікнах, по парканах, стінах. Велика фура в одному з дворів згоріла. Друга від цього зайнялася, третя.
Подружжя Володимир і Тетяна Пабат підірвалися на міні 1 квітня. Вони виїхали зі своєю сім’єю, були на хуторі Безбородьків у своїх родичів. А коли росіяни з Припутнів вийшли, поверталися додому. Машина наїхала на міну, якраз перед понтонним мостом. Це той самий Володимир Пабат, який рятував Світлану та Григорія, примчав до них на «швидкій».
Пабати і того дня їхали в машині «швидкої» з двома своїми дітьми. Коли автомобіль підірвався, дорослі загинули зразу. Старша, Аня, отримала поранення. Згодом робили пластичну операцію на обличчі. А Саша кілька днів не бачив. Бо все після вибуху полетіло в очі. З машини вибиралися самі, пройшли близько кілометра в бік Припутнів до того моменту, коли з’явився зв’язок. Аня змогла зателефонувати, повідомити про те, що сталося. За ними прислали «швидку», відвезли в ічнянську лікарню. Розбитий автомобіль ще довго там залишався.
Аня взяла під опіку молодшого брата. Зараз щодня їздить на роботу в Ніжин, працює на хлібозаводі. Саша навчається в училищі в Ніжині.
Авторка: Олена ГОБАНОВА, фото надане родиною та з інтернету
"Час Чернігівський" писав про звірства росіян:
