Спілкуємось із Олександром Будьком - ветераном, який втратив на війні обидві ноги, але продовжує вести активне життя, пише книги і бере участь у спортивних змаганнях.
Дивіться відео або читайте текстову редакторську версію.
Журналіст Арсен Чепурний: Привіт, друзі! Нещодавно до Чернігова приїжджав, як він сам про себе каже – «впертий чоловік із Рівного», ветеран російсько-української війни, який після важкого поранення на фронті та написав книгу про свій бойовий шлях. Олександр «Терен» Будько у передачі «Наші люди».
– Ви написали книгу «Історія впертого чоловіка». Про що вона?
– Моя книга описує військовий побут, життя військових безпосередньо на війні, вона про те, як насправді люди там живуть, що це ті ж самі люди з буквально із вулиці, які ще вчора були цивільними, а сьогодні стали військовими. І що в них не зникає їхня жага до життя, в них не зникають їхні емоції, їхня особистість, що вони всі є персонами, які мають емоції, які інколи сваряться, миряться, хвилюються за щось, закохуються.
Тому хотілося, власне, передати це людям, щоб вони не робили з цих людей безликих героїв, щоб це були люди, які серед нас.
– Розкажіть про свій бойовий шлях.
– До вторгнення я працював шеф-баристою в одній із кондитерських міста Києва. Паралельно працював графічним дизайнером. Власне, я хотів більш поглиблено займатися саме графічним дизайном. Але не так сталося, як мені хотілося, тому довелося змінити професію, а саме стати військовим.
На фронт я потрапив аж 19 травня, тому що до цих пір це все були і намагання туди потрапити, які стали каталізатором для написання книги, ц і є «історія впертого чоловіка». Я думаю, що переказувати, як я туди потрапив, не буду, хай люди читають в книжці.
Саме з 19 травня вже я був на Харківському напрямку. Шлях військового, на жаль, не був таким довгим, як би я хотів. Протягом п'яти місяців я був в зоні бойових дій. Далі, на жаль, тримав поранення і повернувся в цивільне життя.
– Як з’явилась ідея написати книгу?
– Ідеї для написання книги у мене абсолютно не було. Я ніколи не планував її писати і не хотів. Не тому, що я відсторонював цю ідею, просто у мене ніколи не виникали навіть такої думки. Але завдяки людям, завдяки їхнім проханням, інколи навіть вимогам про написання книги, довелося це зробити значно швидше. Написання книги тривало протягом десяти місяців. Я думав, що це буде швидший процес. Я досить активно веду своє особисте життя. Тому доводилось відволікатись, і не завжди в мене фактично і фізично був час на те, щоб я просто сів і почав писати книгу. Ось тому, це були різні проблеми, якісь перенесення, лікарні, МСЕК, ВЛК, подорожі, інші заходи, зйомки. Але я знаходив зазвичай час, щоб пописати. Інколи це було після 10-ї год і до 2-3-ї ночі. Інколи не було просто навіть бажання писати. Інколи доводилось просто сідати і починати писати, навіть якщо не було бажання. Коли ти не маєш натхнення, то натхнення приходить під час творення. І власне так і відбувалося у мене, коли не хотілося, то відкривав ноутбук, починав писати і десь із сторінки другої, я вже відчував цей смак, обирав вектор, і поглинав повністю мене цей твір.
– Як вашу працю сприймають військовослужбовці?
– Наскільки я знаю, не так широко вона поширилась серед військових. Зокрема, найбільше її, поки, напевно, прочитало це в батальйоні, в якому я служив – «Карпатська Січ». Тому що багато хто є в тій книзі, і є тими героями, які продовжують службу. На жаль, досить багато людей загинуло вже з цієї книги. І людям просто цікаво для себе прочитати, напевно, і мені б теж було цікаво прочитати про себе. Ті люди, які прочитали книгу, дали досить хороші відгуки, і вони задоволені.
– Чи плануєте продовжувати писати?
– Планую продовжити. Перша книга описує мій шлях від цивільного до пораненого військового. І обривається саме на дні поранення 24 серпня. Всі подальші дії я планую описати саме в другій книзі. Багато людей, напевно, думали, що все поміститься в цю книгу, тому так її очікували. Але я сподіваюсь, що вони не розчарувались, прочитавши трішки меншу історію. А друга книга дійсно буде, я сподіваюсь, ширшою, матиме більш натхнений і мотиваційний вектор руху.
– Ви брали участь у «Іграх Нескорених». Як це було?
– Ще на лікаряному ліжку, я дізнався за «Ігри нескорених». І вже тоді почав готувати своє тіло. Морально вже був готовий до того, щоб прийняти участь у цих змаганнях. У мене в планах було тільки взяти участь у відборі. Я ще не знав, чи я пройду збірну чи ні. Почав максимально робити все для того, щоб потрапити на це відбір. Почав займатися новими видами спорту, кросфіт, веслування. Почав бігати на нових, вже бігових протезах, що досить дійсно складно.
Я приїхав на відбір, взяв участь у п'яти видах різного спорту. Це був жим лежачі, веслування, баскетбол на візках, волейбол на підлозі, і біг. І мені передзвонили десь через 2 місяці і сказали, що я пройшов у збірну України в «Invictus Games-2023», які проходили цього вересня в Дюссельдорфі. Я був на такому піднесеному настрої, мені хотілося ще більше показувати результат. Щоб довести передусім собі, що я можу значно більше.
Я зустрічав на цьому шляху в збірній Україні різних людей. Я зустрів там свого знайомого, якого я приходив відвідувати ще в госпіталь. Він тоді був тільки після операції. Через три місяці після госпіталю він теж був вже у збірній України. І я щиро пишався тим, що він так швидко завдяки спорту зумів довести, що він гідний член суспільства. Адже далеко не всі, скажімо, здорові люди мають такі досягнення, які вже він на цей момент має навіть після поранення.
Тому «Ігри нескорених» і взагалі будь-які спортивні події для ветеранів, це можливість проявити себе і довести собі те, що ти нічим не гірший будь-кого іншого, довести собі особисто, що ти сильний, що ти живеш, при чому живеш на повну. І кожен з тих ветеранів, які проходять на такі заходи, вони доводять те, що не потребують до себе ніякого жалю чи суму стосовно себе. А це про силу, про відвагу і про мужність.
Тому не потрібно жаліти ветеранів, виказувати їм свій сум. Треба мати повагу до тих людей, які знайшли в собі силу вперше піти на війну і бути там, де вирує смерть, а не життя. А після поранення активно продовжувати життя і настільки включитися в це життя, щоб стати прикладом для інших поранених ветеранів, для інших здорових цивільних людей. Тому не жалійте ветеранів, а поважайте їх і поважайте їх вибір.
* * *
