Микола ВАСЕНКО з села Кудрівка Сосницької громади вісім років, з 1990-го, возив власним КамАЗом на продаж картоплю. Її вирощували селяни в Кудрівці та сусідній Киріївці. Вони самі й продавали на ринках. Микола Васенко з односельцем і сусідом Василем Лупиносом були водіями.
— Возили в Крим, Донецьк, Маріуполь, Макіївку, москву, смоленськ, таганрог, — згадує Микола Васенко. — Туди, де більшим попитом користувалася, де ціна була вища.
Молоді сім’ї, працьовиті, в яких було кому оброблять, жили за рахунок картоплі. Возили й продавали Ольга Гордієнко, згодом вона стала головихою в Кудрівці. Микола Отченаш. Жолдак їздив. Вирощували деякі й по гектару.
— У нас найбільше соток 60 було, — каже Микола Михайлович про власне господарство. — Дружина, Алла Анатоліївна, помагала. І діти. У нас два сини. Віталій, старший, воює. В ЗСУ. Під Краматорськом, — на очі батька навертаються сльози. — Уже два роки майже. Раз приходив у відпустку. Молодший працює в Сумській ОДА. Картоплі у нас з дружиною зараз 30 соток.
Торгувати картоплею було й вигідно, й цікаво:
— Одна сторона матеріальна — заробіток. Сини росли. Треба було їх навчати. Старший технікум закінчив, пішов в інститут. Молодий теж в інститут. Гроші йшли на навчання. І на покупки квартир. А друга сторона — проїхати молодому, подивитися міста.
Перестав їздити продавати картоплю, бо втомився, — каже. — Десь в 50. Зараз мені 68. КамАЗ продав.
«Їхали — один в кабіні, других брали під тент»
— Якщо далеко, на ночівлю не зупинялися, — згадує поїздки. — За кермом навперемінку. Один їде три-чотири-п’ять годин. Тоді другий. Міняємося. В основному старалися вночі їхати, щоб рано-вранці попасти на ринок. Вночі й траси не так забиті. Я помітив, що й двигун уночі працює краще. Бо повітря свіже, чисте.
Приїздили на ринки, де торгівля вроздріб, — продовжує. — Наймала наш КамАЗ не одна людина, а 5-6.
— Як же вони їхали?
— Один в кабіні, других брали під тент. Лишали їм місце. Вони клали спальники, ватні ковдри. І туди. Хоча це заборонено у вантажівці. Були випадки, що поїздами чи автобусами добиралися, а там ми зустрічалися. Картоплю один супроводжував з їхньої компанії.
Отже, у кого по тонні, по півтори, у кого дві тонни. На ринку вони самі шукають місце, де будуть продавати. Продали, сідаємо й їдемо машиною. Інколи продавці поверталися додому, як і прибули — поїздом чи автобусом.
«Траплялося, що й дві-три доби торгували»
— Наприклад, приїздимо в Дніпропетровськ на ринок Озерний, — наводить співрозмовник конкретний приклад. — Заїжджаємо. Вони (продавці-односельці) займають клітки для зберігання й починають вивантажувать. Кожен свою картоплю, чи помагають одне одному.
Ми, водії, стоїмо на майданчику, відпочиваємо, машину дивимося, обслуговуємо, а вони торгують. Якщо за день не продали — ночуємо там, їх чекаємо. Якщо продали, то додому.
Рідко, але траплялося, що й дві-три доби торгували. Залежало, яке завантаження на ринку, яка конкуренція. Приїхав, а картошки нема, не завезли. То й продавали наші свою за 5-6 годин. А другий раз приїдеш — ринок повний картоплі. Сумщина, Житомирщина теж бульбу доставляла. Не хоче господар віддати її за безцінь, тримає ціну. І тоді затягується торгівля.
«1,5-2 тисячі за одну поїздку»
— Один КамАЗ до 8-10 тонн перевозив, 200 мішків по 40-45 кілограмів, — розказує. — Ціна в різні роки різна. Була 10 карбованців за мішок. Була 12. Якщо мішок з-під цукру — картоплі влазило кілограм 40-45. Деякі ж у великі лантухи засипали 90 кілограмів. Таких лантухів поміщалося в машину, звісно, менше.
Оплата бралася від мішка, а не від ваги, тож деякі умудрялися так робити, — усміхається Микола Михайлович. — Це нам, водіям, було невигідно. Люди ж на цьому вигравали. Вантаж ого, а кількість мішків менша.
1,5-2 тисячі карбованців заробляли за одну поїздку. З цих грошей багато йшло на пально-мастильні матеріали, на запчастини. Якщо машина вантажна, гума зношувалася часто. А на КамАЗі 10 коліс. Помінять — великі суми.
Отримані за рейс гроші ми з напарником на три частини ділили. Одна йому, одна — мені, одна на ремонт машини. Це не враховуючи ще заправки.
Часто, на радощах що продали, як поверталися в Кудрівку, виїздили на ставок. Там відмічали. Випивали по чарці. Раділи, що вдома. В теплих хатах. Бо там, на ринку, як ночували? Треба було картоплю охоронять. Продавці — у кузові. Ми, водії, в машині. У спальниках. У готелі рідко. Пам’ятаю, в Дніпропетровську я ночував у готелі, бо він був через дорогу від машини.
Їсти готували теж на ринку, — продовжує. — Шмелі-керогазики у нас були. Варили чи смажили картоплю, суп готували. І всі разом сідали, відпочивали. Зараз, мабуть, не дозволили б це робити. А тоді можна було. Тоді ринків з охороною не було, за винятком Дніпропетровська.
«У москву возили й солоні огірки»
У смоленськ, пам’ятаю, було рейсів 5 чи 6 протягом місяця. Потрапили чисто випадково. Просто заїхали провірить ринок. До москви 750 кілометрів. А до смоленська кілометрів 600. Але він в сторону. Найшли точку, де була картопля затребувана. Продали, приїжджаємо в Кудрівку, а друга партія односельців вже сидить на мішках. Ми відпочиваємо добу, обслуговуємо машину, вантажимо і їдемо.
У смоленську на ринку треба було машину відганяти на відстій. Вивантажуєш картоплю і їдеш на майданчик. Спілкувалися з водіями. Все було по-братерськи. Другий раз і обідали разом. Один одному допомагали. Запчастинами ділилися. Шланг тормозний лопнув — виручали. Був такий випадок. Колесо спустило чи пробило, а камери не маю. Дали нам камеру просто так, за спасибі. Отакі відносини тоді були на трасах.
У москву возили не тільки картоплю. Один раз — огірки солоні в бочках. Змітнів (село на Сосниччині) наймав. Три доби возили по різних ринках. Нема збуту. Здали в заготконтору за копійки.
«5 гривень був кілограм картоплі і 5 гривень долар»
— Коли їздили в смоленськ, продажна ціна картоплі була 3,50, — згадує. — Один рік, пам’ятаю, картопля була 1:1 до долара. 5 гривень картопля і 5 гривень долар (певно, 2005-2008 роки, - авт.). І в той рік молоді сім’ї почали комбайни заграничні по збору картоплі купувати. З Європи тягали. Німецькі. Польські. Хотіли бізнес розвинуть на цій картоплі. А картопля, бачите, стріляє раз у 5 років. Нарощувать площі почали, а вона наступного року — раз, і обезцінена. Долар почав рости, картоплі почали вирощувати більше. І вона стала нерентабельна. Бували такі випадки, що картоплю вивозили на смітник.
Незалежно від курсу долара, найкраща реалізація ранньої картоплі. У Кудрівці старалися якомога раніше посадити. І зібрати врожай вже в липні.
«Купив КамАЗ за 2000 карбованців»
До картопляних рейсів Микола Васенко працював у школі воєнруком, викладав початкову військову підготовку. Має вищу педагогічну освіту. Заробітна плата в школі виходила сто карбованців: ставка 70 плюс позаурочні години, гуртки.
— Для здорового мужчини це не заробіток, — каже глава сім’ї. — Я пішов по договорах працювать на заготовці лісу. У лісгосп в Семенівському районі.
Згадує, що тоді рознарядки давали всій області, і чомусь на Семенівщину направляли. Там лісу багато, певно, вкрай треба було розріджувать.
— Колгоспи наймали на роботу в лісгосп, ми укладали договори й заготовляли деревину. 1000 карбованців можна було заробити одній людині. Бензопилами обрізали, тралювали. Фізична сила треба, вміння, практика. У цьому колгоспі, де й працював, я попросив, щоб мені продали машину. КамАЗ. Був 1987 чи 1988 рік. Ревізійна комісія дала оцінку, враховуючи знос, технічний стан автівки. По залишковій вартості вона обійшлася мені десь в дві тисячі карбованців. Дорого. Машина була убита.
Микола Васенко разом з Миколою Лупиносом повністю перебрали двигун, ходову частину. Поварили, пофарбували. Коли ж це зробили, люди з Кудрівки, з Киріївки почали замовляти, щоб возить картоплю на базар.
«Це виживання, а не бізнес»
В ті роки вже орали й садили трактором, згадує Микола Васенко. А по копанню механізація почалася з розпашника-розорювача.
— Він проходить, розвертає рядок, а ми ходимо з корзинами, збираємо. — каже. — А тоді з’явилися копалки. Хто купив заводські, хто зробив сам.
Картопляр називає подальші етапи: зібрану картоплю вантажили на причепи. Наймали людей. Одне одному помагали. В одного зібрали, до другого пішли, до третього. А тоді звозили цю картоплю трактором докупи. Сортували. Вручну. Тоді перебирали. Яку на насіння, яку на продаж. Теж вручну. Щоб перебрати — сім’ї великі самі обходилися. А хто і наймав, платив.
— Свого роду бізнес?
— Це виживання, а не бізнес, — усміхається Микола Васенко. Зауважуючи, що в селі це був єдиний спосіб, щоб людина могла заробить якусь копійку. — Уявіть, ще раніше, я був підлітком, батько мій возив на продаж, — заготівельна ціна в конторі була 12 копійок за кіло. А якщо людина везе на ринок і продає по карбованцю, то вона на тонні має тисячу. А це на той час були великі гроші. «Жигулі» на той час коштували 5 тисяч рублів. Реалізував 5 тонн картоплі — міг купити машину. Тільки що вони недоступні тоді були, у 80 роках.
— Не розлюбили картоплю їсти?
— Майже розлюбив, — сміється. – Улюбленої страви нема. Все потрошку: деруни, зварена, товчена. Суп — на сніданок у мене суп щодня. Раніше смажену любив.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Тамара КРАВЧЕНКО. Фото авторки
