Двоє росіян положили життя, захищаючи чернігівську Лукашівку від ворога

11 ВЕРЕСНЯ 2022, 17:06

2358

Двоє росіян положили життя, захищаючи чернігівську Лукашівку від ворога

Брати Роман та Леонід

9 березня цього року 24-річний Роман і 20-річний Леонід Бутусіни загинули на Чернігівщині під час героїчної оборони села Лукашівка. Забрати тіла синів батькам вдалося лише 1 квітня. За кілька днів потому тисячі людей вийшли на вулиці Калуша, аби віддати шану героям.

Хлопці родом з далекого Владивостоку, як так сталося, що брати опинилися на Чернігівщині, мало того, вступили у бій з колишніми співгромадянами як з уособленням найжорстокішого ворога? І заплатили за це життям?

Родина з Далекого Сходу Тетяна та Олег Бутусіни та 9 їхніх дітей переїхали з рф на захід України через політичні репресії. Вони оселилися у селі на Прикарпатті, де народилося ще троє дітей пари.

Олег Бутусін займався господарством, хапався за усю доступну роботу. Усією сім’єю займалися співами, виступали, вигравали в конкурсах від далекого сходу до Підмосков’я.

Родина боролася проти вирубування тайги. Це закінчилося переслідуваннями та кримінальними справами.

Боротьба з режимом змусила родину в 2014 переїхати до України. Олег Бутусін висловлювався проти путінського режиму, розклеював листівки, закликав до збройного повстання. Проти нього порушили кримінальну справу за заклик до тероризму. Олега Бутусіна оголосили у федеральний розшук і погрожували його дітям.

У 2014 Бутусіни прийняли сторону України.

«Навіть купуючи хліб, заправляючи машину, ти береш участь у цій війні, бо на твої податки відливається куля, – говорить Тетяна. – Ми бачили, як літають літаки в бік України. А люди на прикордонних територіях удавали, що нічого не помічають. Дуже страшно, коли ти намагаєшся достукатися до цих людей, а вони кажуть, що нічого не бачать. У принципі, як і зараз».

Діти та дружина отримали українське громадянство, бо батько Тетяни – етнічний українець. Олег Бутусін за ці роки так і не домігся зміни громадянства. У 2014 під час в Пісках внаслідок мінометного обстрілу його російський паспорт згорів.

«Коли ми перетнули кордон, то навіть повітря було іншим, люди – іншими. Продукти – як з дитинства. У 2014-2015 роках люди дуже сильно один одного підтримували. І все вдалося призупинити якраз завдяки небайдужим людям – волонтерам, суспільству. Армія робила свою справу при підтримці людей», – вважає Тетяна Бутусіна.

Їхали спершу до родичів в Кривій Ріг. Зрештою переїхали до невеликої хатини у Галицькому районі Івано-Франківської області, де прожили два роки.

Олег у 2014 приєднався до «Правого сектору» і воював на сході країни, повідомляють у матеріалі проєкту «Меморіал».

У жовтні 2014 Олег Бутусін вступив до «Правого сектору». Пройшов злагодження і взимку вже воював у 7 батальйоні ДУК “Правий сектор». Захищав Україну неподалік Донецька. Коли Олег повернувся з фронту побратими з Калуша запросили переїхали у село Грабівка.

У Грабівці Тетяна і Олег працювали лісничими. Через боротьбу з незаконними вирубками лісу односельчани навіть хотіли виселити родину. Тоді на їх захист стали калуські АТОвці. Так Бутусіни і залишилися там.

Тетяна й нині працює лісничою.

Ще підлітком старший Роман хотів піти за батьком до «Правого сектору». Матір не зупиняла, але порадила спочатку отримати освіту.

Тоді юнак вирішив вступати в Академію сухопутних військ. Був настільки вмотивованим, що вивчив українську мову, за два роки здав екстерном екзамени, отримав високі бали із ЗНО і вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Був там відмінником. Навчався на розвідника – артилериста.

Рома знав історію, військову справу, любив це. Зброєю володів з чотирьох років, вигравав стрільби, брав участь у походах, в тому числі кінних. Він завжди жив активним життям, з найменшого віку, – розповідає Тетяна Бутусіна.

Академію Роман не закінчив через стан здоров’я. На третьому курсі у нього відкрилися дві виразки і його комісували. Поїхав у Чехію на заробітки, потім повернувся. Згодом вступив до Київського авіаційного інституту, навчався на геодезиста.

Леонід  ж навчався у Надвірнянському військово-спортивному ліцеї. Вступив на заочне в Одесі на юрфак.

У 2020 обоє хлопців підписали контракт, хотіли боротись з путінським режимом. Воювали на Донеччині у складі 16 окремого мотопіхотного батальйону 58 бригади. Перебуваючи в окопах, продовжували вчитися, складали іспити прямо з фронту.

З 25 лютого Роман і Леонід боронили Чернігівщину, а Олег Бутусін з 18-річним сином Григорієм у складі «Правого сектору» – Київщину.

«Гриша з перших днів війни був під Києвом з батьком. Поїхав добровольцем. Він вольовий хлопчина, попри те, що йому лише 18. Вони брали участь у звільненні сіл у Чернігівській області. Багато що бачив», – каже мати.

Про те, що з 7 березня почалися обстріли «Градами», Роман і Леонід батькам не зізнавалися.

«Вони нам не дзвонили, хоча вже розуміли, що не повернуться. Ті хлопці, які вижили, розповідають, що в них була домовленість – не здаватися в полон і забрати з собою побільше орків, битися до останнього, – каже мати. – Вони подумали і про батька з Гришою. Їм теж не дзвонили, хоча могли просити про допомогу. Розуміли, якщо в них там краща ситуація, то батько і брат залишаться живими. Вони виконали свій обов’язок до кінця».

9 березня Лукашівку, що за 20 кілометрів від Чернігова, повністю оточили. Зв’язок із хлопцями пропав. Наступні три тижні родина нічого не знала про долю Романа і Леоніда. Лукашівка була окупованою. Гриша разом із батьком увесь цей час шукали хлопців, сподівалися, що їм таки вдалося вийти живими.

Шукали по всіх ближніх селах, усіх лікарнях – з надією, що їх поранили.

«Гриша посивів у 18 років з переживань. Ймовірно, все тримав у собі. Для всіх це був удар, – говорить Тетяна Бутусіна. – Вони врятували Чернігів, а з ним і Київ, бо невідомо, чим би це закінчилося. Такою страшною ціною. Вони нам, батькам, стали прикладом. Що могли зробити 20 сміливців без жодної техніки проти 500? Мали лише два старі танки, два гранатомети, 50 мін і автомати. Мій Льонічка бігав між танками й підбивав їх з “Мухи”. Це був героїчний вчинок, – каже мати, переповідаючи свідчення побратимів синів. – Я пишаюся своїми дітьми. Ми усі дуже важко прийняли їхню смерть. Але вони справді мої герої. Вони не втекли, не здалися в полон. Військова справа була їхнім життям. Пішли, забравши з собою ворога, – не дали йому пройти далі».

Тіла Романа й Леоніда батько знайшов у звільненій Лукашівці 31 березня на місці їхнього останнього бою. Вони лежали поруч – на відстані кількох метрів. У Романа на бронежилеті була нагорода за участь в ООС.

Мати розповідає, що Льоню з Ромою знайшли біля цегляного сараю. На його стінах не було жодного живого місця – донині там з цегли стирчать кулі. На місці загибелі синів Олег Бутусін зібрав землю, просякнуту їхньою кров’ю.

Леонід лежав обличчям до землі. Коли зняли з нього бронежилет, з нього посипалися кулі. А з внутрішньої сторони вони просто прикипіли до бронежилета. На хлопці не було живого місця, – говорить Тетяна Бутусіна.

«Три тижні вони пролежали просто неба. Багато хто з хлопців вже почав розкладатися. А Рома і Льоня не мали трупного запаху… Я не знаю, як таке можливо. Господь їх поцілував. Вони нам, батькам, стали прикладом. І якщо є такі жертви, то все має бути добре. І буде перемога за нами».

Побратим з позивним «Вікінг» був з братами з перших днів війни до останнього дня їхнього життя.

Завдяки їм був підірваний танк. Брати до останнього були на зв’язку і максимально координували вогонь, трималися гідно, – згадує він бій 9 березня.

Мати вбачає у загибелі синів саме в Лукашівці певний символізм. Селище назване на честь козака Лукаша, якому виділили там землі. Історію села Бутусіним вже після загибелі Романа і Леоніда розповів відомий фермер та політик Григорій Ткаченко, якому вони врятували життя.

Ткаченко годував військових – розвозив гарячу їжу по позиціях. Хлопці знали, якщо окупанти займуть село, то Григорія вб’ють.

В останній момент вони попередили фермера, що село не втримають.

«Ми познайомилися 7 березня, коли вони зайняли оборонні позиції в Лукашівці. Вирізнялися тим, що були активними, говіркими, ввічливими, – говорить Григорій Ткаченко. – Я дав їм свій номер телефону, вони кілька разів зі мною зв’язувалися, аби уточнити, на коли підвезти обід або вечерю. Також треба було рацію, автомобіль. 9 числа, коли були важкі обстріли, близько 9:30, був дзвінок від них, що росіяни вже на околиці села, ведеться бій, але вони не втримають Лукашівку. Зв’язок обірвався, я встиг виїхати…», - переповів очевидець.

Весь період окупації, 23 дні, Григорій Ткаченко був на зв’язку з їхнім батьком Олегом Бутусіним. За цей час чоловіки здружилися.

Олег до останнього сподівався, що знайде синів живими. Разом з Ткаченком приїхали в Лукашівку 31 березня, і там сказали, що хлопців немає в живих.

«Ми спілкуємося з того часу з Олегом і Танею. Вони були у нас в гостях», - каже Ткаченко.

У Калуші Романа і Леоніда поховали на алеї слави. Тисячі людей вийшли на вулиці міста, аби попрощатися з ними.

Схожі новини

Пряма мова

Виконавець із Чернігова розповів про реп-музику і нові сенси

20 КВІТНЯ 2024, 20:03

На Чернігівщині підірвалось авто: на міну наїхало заднє колесо позашляховика

20 КВІТНЯ 2024, 18:00

Фото

На Чернігівщині росіяни із "градів" обстріляли житлову забудову

20 КВІТНЯ 2024, 17:04

Вiдео

Як зберігають військову історію у Чернігові?

20 КВІТНЯ 2024, 16:52

Фото

"Вона так пишалась бути поліцейською": на Чернігівщині поховали дівчину, яка загинула від ракетного удару

20 КВІТНЯ 2024, 15:19

Керівник "УКРПОШТИ" подивився як працюють пересувні  поштові відділення на Чернігівщині

20 КВІТНЯ 2024, 13:42

Трагедія на копанці на Чернігівщині, де втопилась дитина: що кажуть односельці

20 КВІТНЯ 2024, 12:32

ТОП-переглядів