Ганна КОЗІНА, лідерка гурту «Чиста криниця» з села Орликівка на Семенівщині, який ще називають орликівським «Лісапетним батальйоном», зараз у Чернігові. Вона — ВПО, внутрішньо переміщена особа. Живе в доччиній квартирі. Отримує як ВПО дві тисячі гривень щомісяця.
Стріляли «Гради»: «Вікна, де з рамами, випали, де скла немає. Дверей не лишилося»
— Нас обстрілювали щодня, — розповідає Ганна Козіна. — Щодня летить над головою, свище. А найсильніший обстріл був 29 липня 2023 року, у суботу, о сьомій ранку. Ми звикли: виліт, приліт, перестало. А то не перестає. Поховалися за церкву. Вона мурована. З 1860 року діяла. Я з сином Дмитром, сусідка Алла Протащук, староста, Вася, її чоловік, Ольга Потенко, діловод. Лягли, як положено, униз головою, вуха закрили, роти повідкривали (від контузії).
«Ураган» якось квадратами бив. Ми попали в квадрат разом з церквою. Як воно свище, як бухає! Лежиш, як зомбі. А воно летить. Чуєш: гу-у-ух, гу-у-у-ух.
Дивимось — і там загорілося, і там. Де уламки розпечені попали, пожежа, дим. Бачимо, горить хата Петра Гончарова (Петро Антонович помер у 2020 році). Тріщить шифер. Дійсно, упало прямо на дах. Він провалився.
Дроти перебило, нема зв’язку. Треба б викликати пожежників, а як?
Після другого обстрілу син Діма з сусідом Васею поїхали по селу подивитися, що робиться, може, кому допомога треба.
Почався третій обстріл. Ми з дівчатами знову за церкву, а хлопці десь там, у селі. У Васі мотоцикл поламався, почали ремонтувати. Я виглядаю з-за церкви: нашої хати вже не видно — у диму.
Закінчився прильот. Виходимо — наша хата без вікон, веранди немає, паркану немає. Останній «ураган» (снаряд) попав на сходи ганку. Там і стирчав, ледве витягли.
Веранда розбита в тріски, розкидана, починає горіти. Води немає, бо світла немає, а в нас усіх насоси. Тут починає горіти, там. Ми на своєму обійсті потушили. Якби це був не останній прильот, а раніше, ніхто б загоряння й не побачив.
А навколо палає, тріщить. П’ять хат дотла згоріло і шосте — приміщення нашої непрацюючої школи. Хоч і додзвонилися зрештою до пожежників, вони приїхали, але рятували вціліле, щоб вогонь не перекинувся.
Зайшли в свою хату. Одяг на вішалці — у решето. Взуття — у решето. Вікна, де з рамами, випали, де просто скла немає. Дверей — жодних. У шторках, у стіні, у доріжці — розплавлені металеві осколочки.
Я думаю: «Боже, скільки мало людині треба, щоб її вбити. І скільки ж їх випущено — снарядів, ракет — по нас! Невже ж вам, росіянам, нема куди дівати гроші? Купіть чайників електричних, щоб знати, що їх не ставлять на плиту. Що ж ви робите, хлопці? Ви ж приїздили до нас у церкву на Спас, на Паску. Ми до вас їздили. А тепер ви в нас людоїдів бачите».
Приїхали різні служби, військова прокуратура. Я якісь заяви писала. Кажуть: «Вам буде допомога в порядку черги». Кажу: «Якби я в цій черзі була остання, нічого мені й не треба».
Хоча хата — ми ж її будували самі. Не те, що хтось нам подарував чи купили. Чоловіку давали житло в Орликівці. Він у лісництві працював. А він свою хату захотів. Каже: «У нас діти. Ми не знаємо, як складеться їхня доля. Треба, щоб вони знали — у них є тил, куди в будь-який момент можна поїха...», — Ганна Трохимівна не договорює, навертаються сльози. — У нас троє дітей. Два сини від мого першого шлюбу. Донька — від другого. Діти провели в хату воду. Бойлер встановили для підігріву. Душ є. Туалет. Пральна машинка. Живи й радуйся. Та не судилось.
Одружилася вдруге: «Я не просила, а він допомагав. З дітьми моїми здружився»
— Я вчилася в росії, — згадує мирне життя. — На брянщині рік працювала, одружилася, перевелася в хакасію. Там народилися мої сини. Там трагічно загинув чоловік, в аварію попав. Йому було 30, мені стільки ж. Сім років прожили.
Сестри приїхали і забрали мене додому (у мене були три сестри і брат). Хоча там умовляли: «У тебе житло, робота (я в школі працювала вчителькою математики), діти в садку. Тобі, звичайно, важко. Так ти дітей віддай в дитбудинок. На рік, на два». Як це в дитбудинок? Я ж з ума зійду. Тепер кажуть: депресія. Ми тоді такого слова не чули. Я не пила й не курила ніколи. Я працювала. Знала, що в мене діти, мені треба їх підіймати. Одному було п’ять, а другому півтора.
І повернулася в Орликівку, звідки я родом і мої батьки, і мої діди-прадіди. І вийшла заміж удруге.
Другий мій чоловік однолюб. Михайло Везарко. Усе життя мені приділяв увагу. Увесь час слідкував, де я, що зі мною. «Ти в моїй голові кілком», — якось сказав.
Працював спочатку висотником-електриком. Мріяв, що я приїду у відпустку, що зустрінемося. А я приїхала вже заміжня, у мене вже Діма був, син.
Одружився, дізнавшись про це.
Почув, що в мене загинув чоловік. На той час уже розлучений був. Шукав зі мною зустрічі.
Я відразу приїхала в батьківську хату, там жили сестра з чоловіком і дітей троє. Якось хтось заходить. З борідкою. «Ти мене не впізнала?» А я впізнала не відразу.
Коли проводжала його, каже: «Я один раз тебе втратив, більше не втрачу. Я кожен автобус зустрічав і проводжав, коли почув, що ти приїдеш, щоб хоч побачити тебе здаля».
У нього ще батьки жили. Дітей не було. А я ж з дітьми. І батьки, і тітки його повстали проти нашого шлюбу. Батько тільки перед смертю благословив. А тоді — кому ж сподобається, що бере з причепом. Хоча в юності, коли всі кози в золоті, вони вельми хотіли мене. Хотіли невістку-вчительку. А Миша молодший за мене на рік. Я його ніколи всерйоз і не сприймала. Дитяча дружба. Підемо в кіно, він не на екран, а на мене дивиться: «Ти така красуня». Сміялася: «Розбуй очі».
Отже, три місяці в батьківській хаті прожила, пішла в окрему. Приходжу з роботи, у мене дрови (вимовляє по-орликівськи. — Авт.) лежать. А на другий день — попиляні дрови. На третій день — уже порубані. Я не просила, а він допомагав. З дітьми моїми здружився.
У батьків моїх була баня. Підходить: «Буду тобі казати при твоїх. Давай я перейду до тебе жити». Мої не проти. Але з його боку яка ж війна була. Ну, я не суджу і не судила нікого.
Ми не розписувалися, але жили в любові. Побудували дім. Господарство тримали — корова, кінь. Народилася в нас донька. Миша перейшов на роботу в лісництво.
Не стало його 56-річним. У 2005-му, 18 років тому.
З того часу я одна. Думаю, на зло тобі одна буду. Він настільки був ревнивий. Я працювала сільською головою 10 років — тричі обирали. Поїду куди, переживає: як це в такої красуні, як його дружина, та нікого нема.
Уміла попросити: «Кучма двері відкриває, а я поряд. І цап-царап його — під руку!»
— Леонід Кучма, тоді вже експрезидент, приїздив у Чайкине, — згадує роботу головихою, — а вчився ж він у Костобоброві. І там допоміг збудувати церкву. А ми в цей час реставрували свою. Нам треба були гроші. Я дізналася, що Кучма приїде приймати костобобрівську церкву. Кажу Дімі, сину: «Чешем у Костобобрів». А там Кучму чекають, будівельники недодєлочки целофаном закривають.
Під’їжджає машина, виходить Кучма. На лавочці жінки сидять. Він до них: «Дєвочки, підходьте, що ви, як ви? Як ти, Марусю?» — знав, видно, їх. Поспілкувалися через дорогу. Іде до церкви, і хлопці кругом його — охорона.
А біля дверей шматочок штукатурки відпав. Будівельники кажуть своєму одному: «Ти стань отут, бо він буде йти, побачить». А я думаю: «А дай я там стану». І стала, прикриваючи собою дірочку в стіні. І вже ж мене не проженуть, бо я її закриваю.
Іде Кучма: драсьтє, драсьтє всім. Пішов у середину церкви, а як я зможу підійти? Там зайнято. Скаже, хто ти така. Охоронники, які навколо його, попруть мене. Думаю, чекатиму, як назад ітиме. Вигляну: ще там, ще там. Аж ось іде!
Двері відкриває, а я поряд. І цап-царап його — під руку! Драсьтє-драсьтє, я представилася: голова з Орликівки. А в його двоюрідного брата дружина з Орликівки. Я спочатку про неї. А потім про те, що церкву ремонтуємо. Приход великий. І нам треба гроші.
Вислухав, каже: «Я знаю цю проблему. Я радий, що ви така наполеглива. Але вважаю, що великі гроші вкладати в церкву безперспективно». Села ж тоді вже вимирали. Але все одно дав 10 тисяч гривень. Готівкою! А крім того я випросила машину УАЗ, з автопарку Верховної Ради.
У костобобрівську сільраду давав. Любов Рубан була, як і зараз, головою. І я в припряжку до них, то й нам дав.
Сказали, що з Верховної Ради, з Києва, перегнали. Стоїть вона в кучминих родичів у дворі, в Ірпіні. Ми поїхали, забрали — за кермом був Миша Петров з Орликівки. УАЗ крутий, як «Джип». Колесо ззаду.
Машину дали, а її ж треба оформити. УАЗ — 20 тисяч гривень, 600 — оформлення.
Де взяти такі гроші? До кого не звернуся — немає допомоги. Кажу: «Я не можу машину оформити, віджену у Верховну Раду». А був такий обласний депутат Михайло Манін (генерал, начальник обласного управління міліції), і я його знала. А в Семенівці в начальстві були Рубан і Євменов — голова ради та адміністрації. Кажу: «Буду Маніну казати, щоб поміг відігнати машину назад». Прийшла до Євменова: «Сергію Вікторовичу, вам буде Манін двонити». Стали білі й пухнасті. І гроші знайшлися, щоб оформити на сільську раду машину.
Їздили на телепрограми: спілкувалася з Наталією Фаліон, Оксаною Пекун, Дзідзьо. У москві були
— З Наталією Фаліон, лідеркою гурту «Лісапетний батальйон», співачкою, ми зустрічалися на каналі «Україна», — згадує Ганна Козіна. — Це був 2013 рік. Програма Олексія Суханова «Говорить Україна». Фаліон зі своїм почтом і нас шість чоловік. І ми співали «Лісапет». І частушки:
Орликівським лісапетом
Ми гасали інтернетом,
А Наталя Фаліон
Наш захапала мільйон.
Тільки ми не зажурились,
Може трудно це понять,
Якщо не жили багато,
То не треба починать.
Частушки складала я. І слова в нашому «Лісапеті», які продовжують фаліонівський «Лісапет», мої:
...Тепер буду я лисички продавати,
Щоб на цей раз моциклет вже придбати.
Трьохколісний «Гранд Черокі» вже надворі,
Кум Іван мені моргає за забором.
Моциклет мій, моциклет,
Вже виблискує на сонці.
Тормози у нього є і коляска є при боці.
Полечу із кумом я,
Вже не страшна каменюка
Хоч і бомбу підкладай,
Тая самая падлюка, — співає Ганна Трохимівна і згадує «Чисту криницю».
Ніна Єрмоленко — у неї такий перший голос, що вообще! Уже покійна. Як і Валентина Семенченко, Наталія Шаповал. Нас було шестеро з самого початку. Зі старого складу лишилося троє: я, Раїса Семененко, Галина Бондар.
Якось нас запросила Оксана Пекун (співачка, телеведуча) на програму «Фольк-music». Оксана — землячка Василя Малковича, голови Семенівської райдержадміністрації. І ми, й інші колективи в Семенівку приїхали. Вона нас відібрала, ми співали в ефірі дві пісні.
На «Інтері» був прямий ефір, теж нас запросили. З Дзідзьо (співак Михайло Хома) я танцювала. Я чула про такого Дзідзьо, але не бачила його навіть по телевізору. Витанцьовую з ним, а він запрошує на інші проєкти. Каже: «Приїдете туди й туди, грошей заробите».
Ну, та ми і гроші йдемо паралельними дорогами. А вони — як математик знаю — не перетинаються. Один лише раз нам заплатили. У росії, у 2013 році, на першому російському каналі в москві, коли ми виступили в прямому ефірі в програмі «Таланты из трущоб». Нас п’ятеро їздило. Я, Ніна Єрмоленко, Галина Бондар, Рая Семененко, Валя Семенченко. По 400 гривень вийшло на кожну. Ведучий зараз дуже проти нас виступає. А тоді так умовляв, щоб приїхали. Таксі з Орликівки до Борисполя оплатили. Переліт з Борисполя в шереметьєво. І назад дорогу. Нас тоді називали зірковими бабусями.
А стали зірками ми в 2011 році. Як приїхали в Чернігів зі звітним концертом.
Співали гарно. А після концерту в автобусі ще краще.
Мій син усе це зняв і виклав в інтернет. І з ютуба воно вискочило. Стало вірусним, як зараз кажуть.
Джерело: "Вісник Ч", Тамара КРАВЧЕНКО. Фото автора
"Час Чернігівський" писав про таке: Знаменитий телеведучий готував деруни з 1-ю танковою бригадою
