86-річний Анатолій ФЕДОРЧЕНКО з Любеча третій рік копає город лопатою. Починає в кінці березня, закінчує в кінці квітня. Дрова рубає сокирою 1750 року.
— Оце все сам за місяць скопав, — веде на город Анатолій Андрійович. — Нікому не довіряю свій город. Доки є сили, сам буду справлятися.
— Звідки сили берете?
— Оцю травичку збираю, сушу. Заварюю і п’ю як чай. Від тиску, серця допомагає. Кропиву запарюю. Сушу пустирник, звіробій.
Років 40 точно нежиті не було. Я вчитель фізкультури. У спортивній залі навесні холодно. На вулиці спека. Діти ж рухаються, займаються. А я мерз. Тож кожного ранку чайну ложку горілки, настояної на прополісі, тримаю кілька хвилин у роті. Щоб все прочистило. Хочеш — випльовуй, хочеш — ковтай.
— Ви що робите?
— Ковтаю. Скільки там її. Кожного ранку жую зубчик-два часнику. Запиваю сироваткою.
Років 50 жодної пілюлі не випив. Тільки коли здорово переламався, не сопротивлявся. У нас є графські конюшні. Там хотіли зробити сауну. Заліз на ту конюшню, провалився і шльопнувся на землю. Перебив шість ребер, ключицю. Нога була на грані, щоб відтяти.
Не хочу, щоб мені хтось допомагав. Ось мій інструмент, — відкриває сарайчик біля городу, в якому зберігається інвентар. —
Оцією лопатою, — вибирає між граблями, сапками, — город починаю копати, як погода дозволяє. Кожного дня потрошку копаю. Не спішу.
Прокопав, тоді волочу. Скільки соток, не знаю. 10 точно є, може, і більше — 12. Уже посадив картоплю. Племінниця настиркала трохи квасолі, огірків. Помідори скоро буду висаджувати,
— ідемо з господарем стежкою. — Дерева потребують догляду. Буду вишні обкопувати. Кущі зі смородиною привів до ладу. Посадив її давно. Усе заросло. За три дні розчистив. Зробив гарненну алею. Обкопав, траву позгрібав. На груші прищепив шість чи сім сортів.
Раніше скопував тільки на пагорбі. Десь половину городу. Далі орав маленький тракторець. Великий не заїде. Щоб у мене виорати, треба силу і вміння. Бо город нестандартний, нерівний. Подзвонив, приїхали, зорали. Тих хлопців, які раніше орали, забрали служити.
Оце готую дрова на зиму, — веде до купи вже порубаних і ще ні. — А хто ж мені допоможе? 11-й рік сам живу. Дружина, Валентина Демидівна, покинула мене. Працювала вчителькою географії, завучкою була. Син у Києві живе.
Зараз покажу вам таке, ні в кого не побачите, — дістає з сараю сокиру. На ній вибита дата — 1750 рік. — Тільки нею колю дрова, — ставить березову дровиняку, замахується і б’є. Сокира — родинна реліквія. Передаємо її у спадок від прадіда до діда. Жодного разу не точив! — ошелешує. — При мені точно. І залізо може перебити.
Чоловік відомий у Любечі. У свої 86 тренує місцеву волейбольну команду «Любеч». Їздить на змагання. Заводить у хату, показує кубки, що стоять на шафі. Грамоти, медалі, подяки висять у кімнаті на стіні.
А ще в чоловіка є шведська стінка.
— Давно на ній не займався. Раз чи два підтягнутися точно зможу, — дід починає підтягуватись. — Здоров’я вже не те.
Кожного ранку Анатолій Федорченко ходить на прогулянку зі своїм псом, лабрадором Трефом.
— Треф, свої, — командує псом. — Слухається. Гавкає, але не кусається. Син привіз мале цуценя після смерті дружини.
Тренування в мене майже кожного дня. Групи дівчат, хлопців і старших хлопців. Буває, що й у вихідні.
— А самі у волейбол ще граєте?
— Уже ні. Ще 20 років тому грав за любецьку команду. Перші місця займали.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Юлія СЕМЕНЕЦЬ, Марина ЗАБІЯН. Фото Юлії СЕМЕНЕЦЬ
"Час Чернігівський" писав про таке:
- У селі на Чернігівщині родинне кладовище просто на городі між грядками
- Молода картопля восени, а морква у березні: як і що вирощують на Чернігівщині через зміну клімату
- 23-річний юнак з Чернігівщини тримає овець: першу подарували на день народження
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
