Буряти приходили тричі на день: яйця дай, м’ясо дай, водку дай. Про окупацію в Ягідному

Тра 15, 16:05

4320

Буряти приходили тричі на день: яйця дай, м’ясо дай, водку дай. Про окупацію в Ягідному

Школа, у підвалі якої тримали людей у заручниках

26-річна Анна Янко - медсестра. Народилася в селі Ягідне на Чернігівщині 1995 року в сім’ї працівників радгоспу. Закінчила медичний коледж за спеціальністю ”Акушерська справа”. Працювала медсестрою в Чернігівській школі №20. Із 7 по 30 березня перебувала в полоні російських окупантів у підвалі школи села Ягідне разом із 360 людьми. Любить сімейні походи з наметами. У шлюбі. Чоловік – 25-річний Тарас – працює тістомісом на хлібзаводі. Мають двох синів – 7-річного Іллю і В’ячеслава, 4 роки. Живе в Чернігові.

Анна Янко

24 ЛЮТОГО ПРОКИНУЛАСЯ О 5:30 І ДАВАЙ ЗБИРАТИСЯ НА РОБОТУ.

Коли дзвонить подруга: ”Збирай валізи”.

Їй мати з Білорусі розповіла, що чула не менше 15–20 вибухів, від яких здригалася земля. Я вийшла на вулицю з кавою, і щось як бахне.

Додому залетіла: ”Мамо, війна почалася”. Вона спокійно: ”Збирай документи й речі”. Чоловік: ”Та яка війна? То десь колесо бахнуло”, – і поїхав на роботу. За якийсь час телефоную йому: ”Повертайся. Поїдемо в Ягідне”. Там живе наша хвора бабуся. Мій батько вже був біля неї.

І ПОЇХАЛИ – Я, ЧОЛОВІК, ДІТИ, МОЯ МАТИ І ЩЕ ОДНА БАБА – В СЕЛО ЗА 15 КІЛОМЕТРІВ ВІД ЧЕРНІГОВА. Думали: не чіпатимуть, минуть, якось пересидимо. Так думали й інші люди, які сюди втекли.

У БАБУСІ БУВ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ. Ще шашлики насмажили. 25 лютого пережили відносно тихо. А настуного дня наші почали гримати, відстрілюватися. У погребі не ховалися. Тато казав: ”Навіщо? Там нічого не обладнано”. А тоді почули повідомлення: ”Чернігівська область, повітряна тривога”. Як почало бахкати, я за дітей – і в погріб. Пару годин пересиділи, але ночували в хаті.

ПОЧАЛИСЯ СИЛЬНІ ПРИЛЬОТИ. Наші військові блокпости поставили. Мій дядько пішов на роботу в сусіднє село. За кілька годин повернувся: ”Наш блокпост розгачений, танки теж”. Почали ми в підвалі робити спальне місце, обігрівач у сусідів узяли. Сиділи там, а готували в хаті.

2 БЕРЕЗНЯ В СЕЛО ЗАЙШЛИ РОСІЙСЬКІ ВІЙСЬКА. У групі села в соцмережах з’явилися фотки, де вони стоять. Після того зник зв’язок, згодом – світло. Орки по хатах стріляли, димовухи кидали – боялися, що з вікон шмалятимуть по них. Тоді під дулами автоматів стали зганяти людей до школи. До нас прийшли 4 березня.

Там був один, позивний ”Кльон”: ”Собираемся, собираемся, там будет безопаснее”.

МИ ДАВАЙ ВИПРОШУВАТИСЯ, НАВКОЛІШКИ ПЛАКАЛИ: ЗАЛИШТЕ, В НАС ДІТИ. 

Чоловік мій вийшов: ”Будь ласка, тут наша сім’я, діти малі, ми будемо тут”

А вони: ”Ваши знают, что мы здесь, начнут бомбить. Вы готовы нести ответственность за свою семью? – ”Так”. Старший клацнув пальцями – й вони вийшли.

НАСТУПНОГО ДНЯ ПРИЙШЛИ ВУЗЬКОГЛАЗІ, НА КАЗАХІВ СХОЖІ:

 ”Хорошо оставайтесь, но сидите в подземелье. Мы приехали вас защищать и освобождать. А ваши нацисты вас убьют”.

Пізніше дізналися, що в нас стояли буряти, якути й тувинці.

7 БЕРЕЗНЯ БУРЯТИ ПРИЙШЛИ П’ЯНІ З АВТОМАТАМИ:

 ”У вас есть 5 минут, чтобы собраться”.

Один заліз у підвал з автоматом, почав його розбирати. Просила, щоб не робив цього, бо тут же діти, налякаються. А йому – як об стіну горохом. Не дали й у хату зайти. В чому були, погнали до школи.

КРИЧАЛИ, ЩОБ ВІДДАЛИ ТЕЛЕФОНИ. Погрожували: хто залишить собі – розстріляють. Мобілки били, витягали й ламали сім-картки. Я свій телефон запхала у диплом і заховала між документами в рюкзаку.

ПІДІЙШЛИ ДО ШКОЛИ, А ТАМ ПОВНО ТЕХНІКИ НАВКОЛО. Росіяни собі поставили генератор, станцію зв’язку. Запхали нас усіх з обома бабусями у підвал школи. В мене очі на лоба: куди я сяду з дітьми? Нема де плюнути. Всі один на одному, дихати нічим. Усе село туди зігнали – 360 людей. Із них десь 70 – діти. Найменше було місячне маля.

РОСІЯНИ ВБИВАЛИ В ГОЛОВИ, ЩО НАС БОМБИТИМУТЬ, РУЙНУВАТИМУТЬ БУДИНКИ, А В ПІДВАЛІ НАМ БУДЕ БЕЗПЕЧНО. Весь підвал – це п’ять кімнат: спортзал і продуктові склади для школи й садка. Ясно, що для бомбосховища вони не підходили.

ЛЮДИ, ЯК МОГЛИ, ТАК І ПРИЛАШТОВУВАЛИСЯ. Дітей і літніх поклали, решта сиділи. Ми направилися до родичів – тітки, її дітей, хрещеної. Трималися групкою.

НІЧ ПЕРЕБУЛИ. Бабуся ні сидіти, ні стояти не могла – хворі суглоби. Мати й батько випросилися, щоб відвезти її додому на тачці.

Мати повернулася зі сльозами: ”Тут буде жопа. Техніки на вулиці сильно багато. Якщо наші почнуть бомбити, знесуть усе. Треба йти додому”.

І з батьком вони рушили до хати. Через пару днів додому випросилися двоюрідна бабця й наш дідусь, бо в нього цукор підвищився. Пізніше окупанти вже не дуже кого відпускали.

МИ БОЯЛИСЯ ЦИХ ВУЗЬКОГЛАЗИХ І НЕ ПРОГАДАЛИ, ЩО НЕ ПРОСИЛИСЯ, БО В СЕЛІ БУЛО НАБАГАТО ГІРШЕ. Буряти приходили тричі на день: яйця дай, м’ясо дай, водку дай. П’яні маму з хати за волосся витягували, хотіли зґвалтувати. Почали душити, вона стала синіти. Тато прибіг на допомогу з ножем: що буде, то буде.

Його прикладом ударили, знепритомнів, бік і досі синій. І над головою в нього стріляли й ножа до горла прикладали.

Доки командир схопив того, що хотів зґвалтувати: ”Что делаешь?”

Мамі пообіцяли, що він більше не прийде. Але ввечері історія повторилася. Він виламав двері в будинку, почав сірниками світити. Мама заховалася в ліжко до хворої бабусі і прикрилася ковдрою.

ПОТІМ ІЩЕ ВНОЧІ ПРИХОДИЛИ. Ширінки розстебнуті. Татові автомат до голови: де твоя жінка? Мама постійно ховалася. Схудла, почорніла за ці три тижні, але вціліла.

ОДНА МОЛОДА ЖІНКА ЗНАЙШЛА СОБІ КАВАЛЄРА СЕРЕД РОСІЯН. А КОЛИ ЙОГО ВБИЛИ, ТЯГАЛАСЯ З УСІМА. Який сором! У неї ж там і батьки, і брат, і шестирічна дитина.

СПЕРШУ ОРКИ ПОВИПИВАЛИ ВСЕ СПИРТНЕ В ХАТАХ І ПОГРЕБАХ – вино, горілку, коньяк. А потім накрали парфумів і їх видудлили.

ТІ ВУЗЬКОГЛАЗІ ТАКІ МАЛІ – СТОЇТЬ ТОБІ В ПУПА ДИШЕ, АЛЕ З АВТОМАТОМ, І ЗРОБИТИ НІЧОГО НЕ МОЖЕШ. 

Деякі плакали: ”Мы не хотели воевать, нас заставили. У меня дома – семья, ребенок маленький”.

У всіх однакова історія. Хотіли, щоб їх пожаліли.

СЕРЕД РОСІЯН БУЛО КІЛЬКА БІЛЬШ-МЕНШ НОРМАЛЬНИХ. Батьки готували щось їсти і просили, щоб нашим дітям у шкільний підвал відвезли. Привозили на велосипедах.

8 БЕРЕЗНЯ ОГОЛОСИЛИ, ЩО ЖІНКИ МОЖУТЬ ПІТИ ДОДОМУ ВЗЯТИ ЯКІСЬ РЕЧІ, ПОЇСТИ. А що ж брати, як усе вже забрано? З хат повиносили все, навіть брудні труси жіночі з пральних машин. Черепицю з дахів познімали. Дикі люди. Вони так дивувалися, що в нас є світло, газ, асфальтовані дороги. Один газ на плиті підпалив, а як вимкнути – не знає. Дмухав на вогонь.

ЯК ПОВЕРНУЛИСЯ З ПОЛОНУ, ПОБАЧИЛИ, ЩО РОСІЯНИ ВСЕ ЗАБРАЛИ, А ЩО НЕ ЗМОГЛИ – ПОБИЛИ: ліжка, дитячі візки, порізали дивани. Багато будинків підпалювали.

НАВІТЬ НЕ ПРОСИЛАСЯ ДОДОМУ, БО БОЯЛАСЯ БУРЯТІВ. У школі ми наставили лавок, стільців. Мали дві ковдри, то на них клали дітей. Спали абияк: як ти сидячи поспиш? А дихати не було чим, задуха.

СТАЛИ НАС ВИПУСКАТИ: З СЬОМОЇ РАНКУ ДО СЬОМОЇ ВЕЧОРА МОЖНА БУЛО ВИХОДИТИ НАДВІР. Діти гралися, наші організували польову кухню, їсти варили. У кочегарці зробили душ, уже люди почали голови мити.

Але росіянам це не сподобалося: ”Вы тут еще нормально живете, вас кормят три раза, а вы еще моетесь. Вы не видели, как в других селах”.

І зачинили нас на півтори доби.

360 жителів села Ягідне на Чернігівщині російські окупанти майже місяць тримали в підвалі місцевої школи. За цей час померли 11 людей

ЛЮДИ ПОЧАЛИ ВМИРАТИ В ЦЕЙ ПЕРІОД. Першою пішла бабуся з родини Іващенків. У неї впав тиск 40 на 20.

Явився їхній лікар: ”Вибийте цеглу з вікон, бо ви повмираєте тут усі”.

Після цього нас надвір випустили. Але бабусю врятувати не вдалося – за два дні померла. Потім не стало ще 10 людей літнього віку. Серце не витримувало.

СПЕРШУ ТРУПИ ЛЕЖАЛИ БІЛЯ НАС, А ПОТІМ ДОЗВОЛИЛИ ВИНОСИТИ В КОЧЕГАРКУ. Ми просили їх поховати, і одного дня таки дозволили. Селяни без супроводу пішли на кладовище, де вирили дві ями: в одну поклали три тіла, в іншу – два. Тут біля цвинтаря зупиняється БТР і починає стріляти. Хто встиг застрибнути в яму до небіжчиків, врятувався, а хто останній – зачепило осколками. Їх потім на тачках привезли. Ще й брехали росіяни, що то наші обстріляли. Але ж люди не дурні.

ДОВОДИЛОСЯ ХОДИТИ В ТУАЛЕТ ПРИ ВСІХ. Відра стояли біля сходів нагору. Просили відвертатися, ми з дівчатами прикривали одна одну куртками.

ЯКОСЬ ДАВАЛИ ПАЙКИ: ЯКЕСЬ ЮППІ, КАВА В ПАКЕТИКУ, ВОЛОГІ СЕРВЕТКИ, КОНСЕРВИ З РИСОМ, ГРЕЧКОЮ, КВАСОЛЕЮ. Все було однакове на смак. Вони знімали це на відео, щоб потім показувати в Росії.

МИ НЕ ЗНАЛИ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ, – ДЕ ЯКА АРМІЯ, ДЕ ОКУПАЦІЯ? А вони розказували, що взяли Харків, Маріуполь і Херсон, Київ і Чернігів у кільці, а Зеленський підписав угоду про капітуляцію й утік у Францію. Казали, що тут буде ”українська народна республіка” і Путін будинки всім відбудує. Я не вірила.

ЯК МИ НЕ ПОДУРІЛИ? Молилися, іноді жартували, з орків сміялися. Якось вузькоглазі принесли нам хліба – й ми всі ринули до нього. А окупанти покидали автомати й поховалися. Сцикливі. Думали, що ми
на них з голими руками підемо.

ПЕРШІ ДНІ Я ВИВОДИЛА ДІТЕЙ НА ПОДВІР’Я ГРАТИСЯ З М’ЯЧЕМ. Потім почали бомбити – і я їх майже не випускала. Особливо після одного випадку. Привезли допомогу – прокладки, серветки, дитячі суміші, памперси. Ми стояли в черзі, щоб узяти, і тут як бахне! Все як у тумані! Чоловік меншу дитину закинув у підвал, його самого ранило осколками у підошву. А поряд був хлопець 14-річний, то в нього після поранення шкіра почорніла, харкав кров’ю. Забрали в Гомель у лікарню. Сестра хлопця запитала, чи привезуть назад: ”Нет, чтобы забрать, в свое посольство обращайтесь”.

ДЛЯ СТАРШОГО СИНА ВСЕ ЦЕ БУЛО, ЯК ГРА. Постійно вчили з ним табличку множення. А менший запитував: що сильніше – кулемет чи гранатомет? Хіба нормально, що чотирирічна дитина про таке думає?

РОСІЯНИ ЧОЛОВІКІВ НЕ ВІДПУСКАЛИ В СЕЛО. БОЯЛИСЯ. Іноді викликали на допити: ”Ты подозрительно выглядишь, давай паспорт”. Дивилися на біометричні, як барани. Не знали, що в нас такі паспорти. Якось нам сказали, хто вивчить російський гімн – відпустять додому. Ніхто цього не робив.

У ПІДВАЛІ МИ Й ЛАЯЛИСЬ, І ОБ’ЄДНУВАЛИСЯ. Гризлися, бо хтось по ногах уночі ходить, хтось відро за- бруднив. Гуртувалися навіть із не знайомими до цього людьми. Домовилися, що коли все скінчиться, зустрітися й відсвяткувати перемогу.

У ЯКИЙСЬ МОМЕНТ ВОРОГИ ПОЧАЛИ СКЛАДАТИ СПИСКИ ЛЮДЕЙ. Ми не знали, для чого – будуть вивозити чи розстрілювати?

КІЛЬКОХ ЧОЛОВІКІВ УБИЛИ – ДВОХ БРАТІВ, ПРО ЯКИХ ДІЗНАЛИСЯ, ЩО ДОПОМАГАЮТЬ ЗСУ. Одного чоловіка прив’язали до дерева – і він довго сидів із зав’язаними очима. Пізніше знайшли його могилу за школою. А все тому, що побачили його листування з кумом, який захищав Чернігів. Одного хлопця вбили, бо вийшов до них і запитав, чого сюди приперлися, а потім крикнув: ”Слава Україні!”

ПІЗНІШЕ В СЕЛІ ПОЗНАХОДИЛИ ТРУПИ В ПОГРЕБАХ І В МАШИНАХ. Невідомо, скільки людей загинуло. Але не менше 20. Для села із 400 жителями це дуже багато.

30 БЕРЕЗНЯ, ОБ 11:00, КІЛЬКА ЛЮДЕЙ МАЛИ ЙТИ ДОДОМУ. Дивимося у дверну щілинку, що на їхній БТР сідає ”Павук” і вони всі починають бігати туди-сюди, техніка гуде. Десь о 15-й почали бомбити, школа здригалася. Ми читали молитви, щоб наші вигнали їх із села. За кілька годин самі відчинили двері, а там – тиша. Нема нікого. І аж страшно стало від цієї тиші.

 

ЛЮДИ ПОЧАЛИ ДІСТАВАТИ МОБІЛЬНІ ТЕЛЕФОНИ. Трошки ловив ”Київстар”. Ми стали дзвонити рідним. Мій чоловік пішов шукати нашу машину. Знайшов: вони на ній їздили. Кола понамальовували, колесо пробили, скло вибили, задньої сидушки й акумулятора нема, ключів теж. Чоловік: ”Піду пошукаю в покинутих авто акумулятор”. Знайшли ”Рено”, а там трупи.

31 БЕРЕЗНЯ Я ВИЙШЛА З ДВОРУ. Бачу: чоловіки тягнуть нашу машину, а вдалині йдуть військові. Злякалася: думала, знову ті. А то наші! Давай махати нам руками. Ми ледь навколішки не падали, а вони просто йшли дорогою. Ми підлетіли до них, обіймали, плакали: ”Як ми на вас чекали!”

ЗАРАЗ МИ ЗА 90 КІЛОМЕТРІВ ВІД ЧЕРНІГОВА В МОЄЇ СЕСТРИ. Поїхали з чоловіком і дітьми. Батьки й бабусі залишилися, хоч і димохід упав у хаті, і дах тече, світла нема, лише от газ увімкнули. Кажу: ”Ну там же жити неможливо, давайте до нас” – ”Нам кабана колоти”.
Вони зберегли свиню в сараї. Хоч орки постріляли корів, порізали свиней, курей, індиків. А батьки змогли сховати кабана. Він тихенький такий, вибухи – лежить собі в куточку. А коли орки приходили з обшуками, то писок йому ледь не затуляли, щоб не хрюкнув.

НАША ХАТА В ЧЕРНІГОВІ ВЦІЛІЛА, ПЛАНУЄМО ВЕРТАТИСЯ. Ще коли в підвалі сиділи і мріяли вирватися, думали, що за кордон рвонемо й будемо облаштовуватися там назавжди. А тепер не хочемо залишати рідне місто. Україна – це наше, близьке, любов така до неї сильна.

ПІСЛЯ ПЕРЕЖИТОГО Я ЩЕ НЕ ВІДІЙШЛА. І страшно, і тривожно, і боляче. Діти хворі, вони там ще ларингіт підхопили, серед людей інфекція почала ширитися. Якби ще трохи, то нас не було б.

ЩО ВІДЧУВАЮ ДО ВОРОГІВ? Не-на-ви-джу! Всіх! Не тільки солдатів. Усі хворі на голову люди. Вони не можуть бути хорошими, раз прийшли на нашу землю. У сусідньому селі один росіянин прийшов до діда й баби, вони його нагодували, а він вийшов і кинув у хату гранату. А село Слобода біля нас геть знищене. Нема жодної живої душі. Нелюди.

ПЕРШЕ, ЩО ЗРОБИЛИ МОЇ ДІТИ ПІСЛЯ ПОЛОНУ, – ЗАСПІВАЛИ ГІМН УКРАЇНИ. Їм дуже хотілося зробити це в підвалі, але ми не давали. А це вже відірвалися сповна.

Джерело: Журнал «Країна»

 

Схожі новини

Вiдео

Є шанс врятувати Ялівщину від забудови: чи дослухається мерія Чернігова?

Лют 08, 23:37

Скільки мільйонерів у Чернігові?

Лют 08, 18:18

Майбутня педагогиня із Прилук вчинила спробу самогубства

Лют 08, 16:06

Четверо загинули, а Сергій вижив. Про мати-суддю, яка розшукує сина. Анонс «Вісник Ч» на 9 лютого

Лют 08, 15:25

Вiдео

Веломайстер Євгеній Плакса полагодив сотні велосипедів для медиків, волонтерів та соцпрацівників Чернігівщини

Лют 08, 14:35

Чилійський архітектор презентував концепцію відновлення Будинку культури в Іванівці

Лют 08, 13:51

Угоди тижня: новий міст через Десну та утримання доріг у Чернігові

Лют 08, 13:17

ТОП-переглядів