Євгеній Холодницький: «Якби руки виросли, я б завтра вже був там, на війні»

19 БЕРЕЗНЯ 2024, 21:28

2118

Сосничанин Євгеній Холодницький, кавалер ордена "За мужність ІІІ ступеня", розповів про поранення

Сосничанин Євгеній Холодницький, кавалер ордена "За мужність ІІІ ступеня"

Євгеній Холодницький з Сосниці навчився без кистей рук вдягатися, роздягатися, мити голову, купатися, їсти, водити машину і піднімати штангу. Звикає до біонічного протеза. Поки що він для однієї руки. Готується до протезування ока.

Євгеній Холодницький був солдатом РУБАКу – роти  ударних безпілотних авіаційних комплексів.

Кисті рук та око втратив внаслідок мінно-вибухової травми 19 жовтня 2023 року під Оріховим на Запоріжжі. Друге око поранене. Ноги поранені. Все тіло посікли осколки. Після травмування пережив 45 операцій.

Він єдиний син у батьків — Валентини та Миколи Холодницьких. На війну пішов добровольцем. У 19 років.

«І я піду — всі пацани двіжують»

— Зібрався і пішов, — каже як про буденне.  —  У мене купа знайомих з перших днів воювала. Однокласники, одногрупники з Сосниці. (Євгеній закінчив Сосницький обліково-економічний фаховий коледж та став бакалавром у Харківському національному університеті імені Докучаєва, вивчав фінанси і банківську справу). Думаю, і я піду — всі пацани двіжують. Якби руки виросли, я б завтра вже був там.

27 жовтня генерал Валерій Залужний, на той час головнокомандувач Збройних Сил України, нагородив Євгенія Холодницького Почесним нагрудним знаком «Хрест хоробрих». 11 січня 2024 року Президент України Володимир Зеленський підписав Указ про нагородження «Орденом за мужність III ступеня».

Орден Євгенію Холодницькому Володимир Зеленський вручав разом з Ріші Сунаком, прем’єр-міністром Великої Британії, у Феофанії. Київській клінічній лікарні, де надають допомогу тим, хто має особливі заслуги перед Вітчизною, у тому числі військовослужбовцям.

«Володимир Зеленський і Ріші Сунак хвилин сім стояли і чекали, поки я клацну»

На фото Євгеній сумний, а посадовці веселі.

Що відчували? — запитую бійця.

— Та нічого, — не розказує про емоції.   

— Женя завжди такий серйозний, з садочка, — додає Валентина Холодницька, мама, бухгалтерка сосницького центру надання соціальних послуг. — Знаєте, чого вони веселі? Я хотіла сфотографувати їх трьох на Женін телефон. І в мене не виходило. Вони хвилин сім стояли і чекали, поки я клацну. Я їх насмішила, що не могла сфотографувати. Вони стоять, а я: «Ну зараз-зараз, хвилиночку». А тоді хтось з їхніх допоміг, каже: «Давайте я».

Нагороджували в самій палаті.   

Був охоронець?

— Не знаю, хто був біля Президента. Перекладач був для Ріші Сунака. Лікар розказав, які поранення, де отримані. Тоді прочитали наказ про нагородження. Вручили орден. Подякували за службу, захист Вітчизни. Я стояла біля них. Отак як з вами стоїмо.

Двояке враження лишилося. Радості ж то ніякої. У нього руки не з’являться від тієї нагороди. Ну, все одно. Він не забутий. Для поранених хлопців це  важливо.

Володимир Зеленський, Євгеній Холодницький, Ріші Сунак в госпіталі в Феофанії після вручення бійцю нагороди

Володимир Зеленський, Євгеній Холодницький, Ріші Сунак в госпіталі в Феофанії після вручення бійцю нагороди

«Прилетіло. З одного боку, потім з другого»

Євгеній Холодницький згадує день 19 жовтня:

— Прилетіло. З одного боку, а потім з другого. Я був не в ямці — на відкритій місцевості. В ямці сидіти весь час не можна. Треба роботу робить. Нас було троє. Вони тоді вижили, але вже мертві.

Євгенія відразу повезли на стабпункт. Стабілізаційний пункт, це як приймальне відділення в «швидкій».

—  Що і як там було — не бачив, — продовжує боєць. — Я сліпий був тиждень. Привезли, трохи підлатали, замотали і на лікарню. Запоріжжя було найближче. Що там було, теж не пам’ятаю нічого, бо такі дози анестезії кололи... Не знаю, кому дзвонив, що казав.

  «Все, я відвоювався»

— Майже опівночі Женя подзвонив і сказав: «Все, я відвоювався», — згадує мати.    

А перед цим подзвонив і командир, — коли впевнився, що Євгеній буде жити. Було це біля сьомої  години вечора. А вже о третій годині ночі батьки разом з коханою дівчиною сина виїхали машиною з Сосниці в Запоріжжя. На другий день були там.

— Як там лікарі працюють, не знаю, — вдячна рятівникам Валентина Холодницька. — Щоб врятувати життя одному солдату, скільки треба зробити. У Жені — одна нога поранена, друга теж. Дві руки треба було ампутувати і щось же з ними зробити. Обличчя все обпечене. Поранення проникаюче обох очей. Одне око врятували. Були осколки в ньому. Зашивали, розсічена війка була. Над бровою отакенний осколок стирчав. Уявіть, скільки було роботи коло одного Жені, щоб врятувати життя.

Після Запоріжжя Євгенія перевезли в Дніпро, в обласну лікарню імені Мечникова. Там теж  оперували.

Хто допомагав, підтримував у перші дні? Родичі, друзі?

— Анестезіологи, — каже боєць. — Обколювали. Щоб я міг перенести все.

— На руках і на ногах чистили і зашивали, — журиться Валентина Володимирівна. — Тут пластина стоїть, бо поламана кістка,  — Євгеній показує ногу з величезним шрамом від коліна до стегна. — Тут стояв апарат Ілізарова для фіксації. Все просвердлене.

— Нічого, я вже присідаю в залі зі штангою, — не піддається жалості Євгеній.

Штангу тримає на плечах. Займається в Києві. Чотири місяці, як лежить в лікарні у Феофанії. Там теж є спортивний зал. Але почав тренуватися в тому, що подобається більше. Їздить машиною. Сам.

«Інколи без протеза  виходить швидше, ніж з ним»

— Не дай Бог нікому такого, — співчуває всім воїнам Валентина Холодницька. — Слава Богу, що син живий, що я його бачу, розмовляю. Є протез. Але ж руку нічого не замінить. Ну вставиш ложку, він притисне. За десятим чи двадцятим разом. Ложка випала, він нервує. Пальці протеза згинаються отак, а ложечку ми ж беремо інакше. То свої пальчики. А то залізо.

Беру металеву руку. Ох і важка!

— Це повноцінний біонічний протез, яким забезпечують бійців, — пояснює Євгеній. — Роблять гіпсовий зліпок, формують гільзу (куксоприймач). Кисть штучної руки відкручується.

— Крути за годинниковою стрілкою, — каже мамі. — На протезі манжета для годинника, щоб не ковзав. Я дуже люблю годинники. Один втратив разом з рукою. То був подарунок, хороший годинник фірми касіо. Це теж касіо. Купив до війни, щоб носити. От і ношу.

Протез українського виробництва. Такі, розповідає Євгеній, роблять приблизно з 2017 року. Два датчики стоять. Функції закрити-відкрити. Через телефон програмується. Встановлюєш кількість рухів, які тобі треба.  Наприклад, закрити два, три пальці, всі пальці.

Євгеній каже, що такою рукою можна пакет з магазина нести. Та багато чого вже й так навчився робити. Двері так може відчинити. І замки. Ключ тримає двома руками, хоч вони й без кистей.

— І протезом можу тримати ключ, якщо заморочитися, — додає.

Каже, що інколи без протеза виходить швидше, ніж з протезом. Організм підлаштовується.

— Помитися сам можу, — продовжує. — Душ прийняти. Отак взяв пляшку з шампунем, на голову вилив, намилився, помився, витерся. Одягатися-роздягатися навчився сам. Правда, одну шкарпетку можу без проблем надягти, другу ні. Блискавку можу застебнути, якщо руку (протез) надягти. Ботинки не взуваю — ношу кроси і тапочки.

Якщо протезуватися за державною програмою, то рік носиш механічний протез, тоді подаєш заявку, стаєш у чергу на біонічний. Я отримав його раніше. Завдяки командиру.

«Побачив, що мені в піхоті робити нічого. І перевівся в РУБАК»

— Командирів дуже часто критикують, а ви хвалите.

— В різних підрозділах по-різному, — говорить Євгеній. — Бувають компетентні, бувають не компетентні, бувають скоти останні, що людей не цінують. У мене був невеликий підрозділ, у складі бригади, а не батальйону. РУБАК — рота  ударних безпілотних авіаційних комплексів. Нас там всього чоловік 70, а в бригаді шість тисяч. Ми  командиру бригади підпорядковані. Командир хороший.

Тієї роти, в якій я був, немає майже. Всі 200, 300 (двохсоті — мертві, трьохсоті — поранені).

«Каву не пили. Сухпай жрали зсушний холодний»

— Могли в магазин сходити, кави попити?

— Ні. В Оріхів як заїхали, так і безвиїзно. Зруйноване місто майже. Нічого немає. З Оріхова в Роботине, з Роботиного в Оріхів, і все. Їжу нам привозили. Сиділи в тих хатах, що цілі залишилися. А їх бомбили постійно. Сидиш у хаті, вийдеш — а сусідня через дорогу розвалена вже. Каву не пили. Сухий сухпай жрали зсушний холодний.

— Які зараз пайки?   

— Якщо голодний, будеш їсти. У мене з собою завжди цукерки були. Я закуплявся перед тим, як їхати на позиції. Ящиками брав. І волонтери передали. Кишені, рюкзак напихав,  Шоколадку з’їв і цілий день можеш бігати.

— Сніданок о котрій був?   

— Ухух... Сніданок міг бути і о другій дня, і о восьмій вечора. Не було як такого сніданку. Дві години на добу поспав, треба їхать — зірвався, поїхав. Приїхав, поїв — знову поїхав.  Польової кухні на бойових позиціях нема. Якщо хата яка ціла лишилася, то газовий балончик поставив, нагрів води.

«Так не можна, що один захищає десятьох»

— Це гнув руками, — показує Євгеній зав’язані у візерунок великі цвяхи.

У мішку кілька десятків. Були й сердечки, зав’язані з цвяхів. Згадують, як до війни купували цвяхи спеціально для цих вправ. Які ж сильні були руки. «Були...», — зітхає дідусь.   

Мати каже, що Євгена ростили удвох з чоловіком, Миколою Холодницьким.  Удвох з ним були біля сина після поранення. Спочатку разом, а тоді по черзі, бо на роботу треба ходити.

Доводилося і в машині ночувати. І жити в гуртожитку для родичів військовослужбовців — це в Дніпрі. У Києві винайняли квартиру, щоб у лікарні в Феофанії допомагати сину.

Батько Євгенія — інвалід війни. Учасник АТО. Воював в 2014-2015 роках. Був у Дебальцево.

— Не відговорювали чоловіка та сина? — запитую Валентину Холодницьку.

— Ні. Вони захисники. Так не можна, що один захищає десятьох. Кожен повинен іти за своїх. Чоловік пішов за мене й за сина. Син пішов за мене й за батька.

Джерело: "Вісник Ч", авторка Тамара КРАВЧЕНКО

"Час Чернігівський" писав про таке: 

Схожі новини

У громаді на Чернігівщині повідомили про смерть бійця ЗСУ

25 ТРАВНЯ 2024, 05:25

Підозра секретарю Ніжинської міськради: що відомо?

24 ТРАВНЯ 2024, 21:27

«Жити в селі стає нестерпно»: жителі прикордоння Чернігівщини

24 ТРАВНЯ 2024, 19:17

Вiдео

«Хто достойний жити, так ці хлопці, але їх вже нема», - у чернігівській школі вшанували пам'ять випускників-героїв

24 ТРАВНЯ 2024, 18:15

Маленька свічка - велика біда: на Ічнянщині зайнялися житлові будинки

24 ТРАВНЯ 2024, 17:11

Фото

У соціальній пральні на Чернігівщині - нові машинки і сушарки. Хто купив

24 ТРАВНЯ 2024, 15:57

Листоноша з Чернігівщини стала військовою. Її син також служить

24 ТРАВНЯ 2024, 14:45

ТОП-переглядів