Ігор Рогожін воював у складі Президентського полку під Бахмутом, брав участь у найгарячіших боях. Після важкого поранення проходить реабілітацію.
Дивіться відео або читайте текстову редакторську версію.
Журналіст Арсен Чепурний: Говоримо про важкі бої під Бахмутом, поранення і реабілітацію із військовослужбовцем ЗСУ Ігорем Рогожіним у передачі «Наші люди».
– 24 лютого – як це було?
– Як звичайні люди: всі спали, прокинулися. Почалися новини про обстріли. Я був вдома з родиною. Брат рідний був саме в цей час в Києві. Він подзвонив до нас і сказав, що не можна ніяк виїхати було додому. Тому що всі поїзди, електрички із запізненням працювали, або повідміняли рейси. І він якось знайшов шляхи, щоб приїхати додому- у село Безуглівка Ніжинського району. Приїхав в село додому. На передодні 23 лютого йому прийшла повістка з'явитися у військкомат. На наступний день 24 лютого вже почалася війна.
– Як ви потрапили до лав ЗСУ?
– Брата забрали до ЗСУ 6 квітня, а через 2 дні мені прийшла повістка. Нас забрали з різницею в два дні. Спочатку і відправили на навчання у Львівську область, займалися на спеціалізацію мінометник-артилерист. Там ми пробули 24 дні. Потім приїхали представники із Президентського полку. І нас туди відібрали. До цього часу у мене військового досвіду не було, так як я не проходив військову службу в армії. Я тільки закінчив навчання, закінчив магістратуру в Національному університеті фізичного виховання і спорту України. Пройшов 2 тижні КМБ (курс молодого бійця – ред.)
– Про перші бої
– Перше бойове розпорядження - Бахмутський напрямок, село Кліщіївка. Як зараз пам'ятаю, 25 листопада 2022 року. Було дуже холодно, нас везли в тентованих машинах. Тоді у нас не було ані мінометів, ані мін. Ми як мінометники підкріплювали піхоту. Виходили на позиції або дуже пізно вночі, вже зранку. По 12 годин сиділи в окопах. Не було можливості попити, поїсти, і навіть в туалет не можна було.
Найстрашніше, коли починався мінометний і артилерійський обстріл. Ми повністю лягали в окопах, молилися, бо було дуже страшно. Якщо міна залетить в окоп, то ти вже не жилець.
– Як отримали поранення?
– Це сталося 3 травня 2023 року. Ми приїхали на позиції о 8 вечора, змінили інший розрахунок. Із 9 години почався масований вогонь з нашої сторони по росіянах. І цей обстріл тривав десь до 12 години ночі. Було дуже мобільно все: міни підносили, стріляли, не було навіть можливості перепочити. Потім трішки все затихло. І десь годині о 2-3 ночі росіяни почали обстрілювати фосфором. Все небо було світилося, фосфор падав, все горіло, палало. Ми заховалися в укриття, щось на зразок погрібу. Ми там поховалися від обстрілів. Це все відбувалося вночі. На ранок я відписав мамі, що нас мають сьогодні поміняти. І щойно нас вивезуть із позицій, я повідомлю, що вже приїхав на місце дислокації.
Після 11 години ми працювали по позиціях окупантів. В цей час по нам почався артилерійський обстріл із РСЗВ (реактивні системи залпового вогню – ред.). Нас було 5 людей у відділені, два міномети 82-го калібру. на відстані 15-20 метрів. Я був крайній біля одного міномету. Коли почався цей обстріл, я упав, як належно. Хлопці встигли: хтось в укриття забіг, а хтось в підвал заховався. Коли обстріл закінчився, вони запанікували, що Коуча нема (мій позивний – Коуч). Після обстрілу я лежу, у мене дуже дзвеніло у вухах, все плило в очах, тіло оніміло. Пам'ятаю, як підбіг мій командир, щось розказує, запитує, махає руками. А я тільки очами кліпаю йому і все.
Потім вони мене розказали, що на ношах мене занесли підвал, надали першу домедичну допомогу, наклали бандаж на руку, турнікет, зняли каску, зробили тугу пов'язку, щоб кров перестала йти. На машині нашого відділення мене до Часового Яру відвезли - за 7 чи 8 хвилин, дуже мобільно їхали, щоб врятувати мене.
У Часовому Ярі лікарі надали другу домедичну допомогу. І потім відвезли вже по лікарнях, по госпіталях.
– Які ушкодження ви отримали?
– Осколкове проникаюче поранення голови із пробиттям каски і в руці уламок.
– Про реабілітацію
– Спочатку, було дуже важко. Були такі моменти, що я й плакав, що взагалі не вірив в цьому, що я відновлюсь. Згодом почав вливатися в роботу. Все більші зусилля прикладаю для цього. І вже потихеньку-потихеньку прогрес є, все краще, краще, краще. Займаємося на кушетках, потім в «клітці»: підвішують за різні стропи, ходимо по коридорах.
Ще робот є: мене туди підвішували, я там імітував ходьбу, бо по початку я не міг взагалі ходити.
– Як рідні дізнались про ваше поранення?
– Зі слів матері, пройшло більше доби, а я не відписувався. До неї подзвонив брат молодший, каже: «Не хвилюйтеся, не переживайте. Може, їх ще не вивели, може, там якийсь обстріл, і немає можливості виїхати». Через півгодини він їй знову телефонує і каже: «Мамо, в мене погані новини, Ігоря поранили». У мами впав телефон, по її словах, вона втратила свідомість. Вона працює в мене в лікарні, і її там лікарі відкачували.
– Хто вас найбільше підтримує під час реабілітації?
– У Чернігові живуть дві рідні брати, Юрій та Андрій. Вони дуже часто до мене приходять, навідують. Також приїжджає мама, з роботи приїжджає сюди. Зі мною тут побула, побула і поїхала знову на роботу додому. Брат рідний, він зараз «на передку», на запорізькому напрямку. Тобто в нього немає можливості до мене приїхати.
* * *
Дивіться попередні випуски програми "НАШІ ЛЮДИ":
