«Я не в силах біля неї ходить. Але й не покину». 93-річний Петро Семігановський доглядає ровесницю-дружину

24 ЧЕРВНЯ 2024, 19:51

1856

Петро Семігановський дома, в Бобруйках

Петро Семігановський дома, в Бобруйках

— Як із «швидкої» заносити в хату будемо? В кого проситимемо допомогти? — така розмова була в Козелецькій лікарні інтенсивного лікування. Радилися, як після операції доставити додому Марію Семігановську з села Бобруйки Козелецької громади.

— А я для чого? — сказав тоді чоловік Марії Трохимівни, 93-річний Петро СЕМІГАНОВСЬКИЙ. Він лежав разом з нею в лікарні. І за дружиною доглядав. Й собі ноги підлікував.

І дійсно, допоміг на руках занести Марію в хату.   

«Вени, як пуги»

Згадує, що місяць назад дружині стало погано. Два дні не їла. Подумали, що печінка.

— Я поїхав, накупив ліків,  — розказує. — Приїжджаю — налитий живіт.

Порадився з сином. Він живе в Києві. Викликали «швидку». Привезли в Козелець, відразу операцію зробили. Оперувала завідувачка хірургічним відділенням Тетяна Гізьо.

— Жовчний міхур лопнув, — називає причину Петро Семігановський. — А в мене вени, як пуги, — показує перекручені товсті випнуті судини на ногах. — Воно аж пече, варикоз цей. Старієш — гірше стає. Коли сили є, то маззю помажеш, прикладеш лопух, шкарпетку вдягнеш. Коли нема сили, так упадеш на ліжко, терпиш.

Лікарі погодилися: «Лягайте, й вам поможемо, й будете дружину доглядати».

У лікарні, розказує, робив майже те ж саме, що й дома. Памперси міняв. Годував. Помагав вставати.   

Приїхали в Бобруйки. Дружині, слава Богу, краще.

— Задумав борщ приготувати, — каже. — Буряк учора зварив, натер. Поки що кемза робить, — усміхається. — Кемза —  це голова. Це у нас старики так казали: «Якщо кемза є, ти розумний. А нема кемзи, то дурне».

До обіду не встиг зварити. Треба лягти відпочити. Щоб ноги не так набрякали.

— Лягаю відпочити і її (дружину) кладу, — каже. —  Борщ недоварився, то нічого, — встану доварю.

У цей час чути, як у сусідній кімнаті щось ритмічно стукає.

— Ходунки купили, — пояснює дідусь,  — от і стукає ними. Якщо не ходитиме — закостеніє.

Він нагадує і про ходунки. І коли які ліки приймати. Вони призначені неврологом. І коли відпочивати. І коли їсти.    

Петро Олександрович признається, що йому дуже-дуже важко.

— Я не в силах біля неї ходить, — не стримується. — Але й не покину.

«Я терплю на своєму серці»

У хаті чисто. Помила донька. Вона у Василькові на Київщині. І донька, і син приїздять, помагають. Буває, що живуть і тижнями.

— Вони приїздять, але вони не можуть ухождать, — каже Петро Олександрович, мимоволі поєднуючи слова уход/догляд  і догоджання. — Вони не можуть. І здоров’я їх вже підводить. Це я терплю на своєму серці. Скільки витерплю, стільки й добре.

Їхати з своєї хати нікуди не хоче.   

— Буду тут додихать, —  каже грубувато. — І її не схочу нікуди віддати. І плівку треба підстелити — вона ж під себе ходить, — називає проблему багатьох жінок, особливо сільських, які тяжко робили. — Нема держави, тобто не держить, не тримає сечу. І ліки не помагають. Уночі памперси надягаєм. Все одно це не може так захистити, як треба.

Тому й випрати треба, й посушити, й підмити коли. Й туалет винести.

У кімнаті дружини стоїть відро з акуратною дерев’яною насадкою. Схожі продаються в магазинах засобів реабілітації. Є як табуретки, є як крісла.   

— Раніше я б зробив, що від магазинного не відрізнили б, — каже. —  І циркулярка, і стругальні станки —  все є, але сили нема. Років два тому ще сяк-так. А тепер обвалюється  все. Як ганчірка став. Стараюся кріпитися, та роки своє беруть. Уже  трилітрову банку води мені важко нести. Така слабкість кругом.

Мій батько в 60 помер. Воював у другу світову. Поранений був. А мати у 86.  Я і думав, що  до маткиних год доживу. Але пережив її. Старість мучить — не віриться, що були сила, здоров’я, молодість. А вони ж були!

«У Пилипівку одружилися»

— У 1955 році у Пилипівку одружилися, — згадує. — Як з армії прийшов.

— Чекала вас майбутня дружина?

— Чи чекала, чи так само трапилося, — не ідеалізує. — Весілля не було. У чужих людей — у тітки моєї дружини — увечері зібралися. Запросили, кого вважали за потрібне. І бідність, і таке воно все тоді було,.. —  махає рукою.

Розказує, що вже після розпису почав будувати хату. А до того трохи жили у хаті, де сіни зроблені з ящиків.

— Батько купив комірчину в селі Єркові у 1937 році. Пішов уже тоді в колгосп після розкуркулення. П’ятеро дітей. Помочі нізвідки. Нічого доброго не було,.. — гірко зітхає. — Хату побудував, а сіни — купив у магазині ящики, сіни з них зробив. Бо не було з чого. І грошей не було. Платили в колгоспі три копійки на трудодень. День робиш — три копійки. В кінці року виплачували.

У батька був ліс (будівельний матеріал), і  батько цей ліс мені віддав, — повертається вже до того, як власну хату будував. Ділянку мені дали. І я в селі лишився (хоч трохи про Київ думав. Бобруйки між Києвом та Черніговом).

— Непогано жили, — каже про подружнє життя. — Але бувало інколи... Любив я дівчат. Так трохи баба чвирком. Лаяла мене.

— Де дівчат шукали?

— (Сміється). Молодість... Знаходилися.  Це ж не завжди було. Я весь час трудився, — продовжує. — Будував колгоспні ферми. Чотири повністю звели.  Ремонтували багато. Кошари городили біля ферм — для корів, биків. Що будував, вже нема того нічого. Зруйноване.

Був бригадиром у будівельній бригаді. Коли, після армії, я став у колгоспі робить, тоді Микола Петрович Фурсей був бригадиром. Фронтовик. А мені 24 роки. От він і порекомендував мене голові колгоспу Малахову, росіянину, щоб мене на бригадири, а його забрали на завгоспи.

Бригадиром був, тоді комірником. А Марія Трохимівна працювала в ланці, а тоді на ФАПі санітаркою.

«На книжці тисяч 10 рублів пропало»

— Легкого у мене взагалі не було нічого. А щасливого не пам’ятаю, — каже дід Петро.

Згадує, що в колгоспі спочатку дали 25 соток, а тоді 45-50. Корова була, деколи й дві. Бики. Годували, тоді в колгосп здавали. Один бик — три–чотири центнери.  За одного бика — 400-500 рублів.

— Це 400-500 доларів на той час (офіційний курс рубля до долара був 1:1), — нагадує. —  А ті гроші всі пропали. На книжці тисяч 10 пропало точно. А мо’ й більше.

Згадує, як важко діставалися гроші.

— При Сталіні грошей майже не платили колгоспникам, — повторює. — У зошиті палички ставили. Трудодні. А при Брежнєву трудодні замінили — гроші з’явилися. При Брежнєві картопля була 16 копійок у Києві. За кілограм. Або 25 копійок. А молода картопля — 50! А буханка була від 12 до 20. Так скільки можна було купити хліба за кілограм картоплі? Білий коштував 18 копійок. Кирпичик і 12, і 14.

«Плакали, кому дуже добре жилося»

— І картопля, й господарство, й будівництво — все це було після армії, — знов і знов повертається до молодості. — У 1953-му помер Сталін. Я був сержантом на той час. Полкову школу закінчував у бресті. Мене, і старшого лейтенанта, і водія, і ще одного — прапорщика — направили в Одеську область, село Жеребкове. Ми патрулювали, коли з частини передали по радіозв’язку, що помер.

— Правда, що люди плакали?

— Плакали, кому дуже добре жилося. А такі, як я, казали: «Добре, що він здох». Бо вже я бачив і чув багато. Мій батько був з Жукіна, село коло Десни. У Бобруйки в прийми прийшов. У 1932 році, коли колгоспи створювали, нас з хати вигнали, — нагадує. — Мені був усього рік! Ми в будці жили. Недалеко у діда  був сад: вишні, яблуні — там будку збудували й жили.

А поряд розкуркулений дім, — продовжує. — Там поселився голова сільради. Так мене баба носила, щоб там шматочок хліба дали. Він (голова) на роботі, а вона була не скупа, то баба до неї й приходила. Бо нічого дома не було. Все позабирали. Щоб здихали. Бо тоді ж скільки попропадало від голоду.

Джерело: "Вісник Ч", авторка Тамара КРАВЧЕНКО. Фото авторки

"Час Чернігівський" писав про таке: Наворожили, що біда прийде від води: фатальна риболовля забрала життя чоловіка з Коропщини

Схожі новини

Поховали чотирьох: у Чернігові та Бобровицькій громаді прощались із бійцями

22 ЛИПНЯ 2024, 22:29

Після аварії лікарі не давали їй шансу, що буде ходити: супертато і дві бабусі врятували Аню

22 ЛИПНЯ 2024, 19:39

Вiдео

«Подякувала всім. Ця відзнака всього колективу», - лікарці з Чернігова Президент вручив відзнаку «Заслуженого лікаря України»

22 ЛИПНЯ 2024, 18:11

Фото

Ремонтують покрівлю, міняють вікна: як оговтуються ніжинці після обстрілу росіян

22 ЛИПНЯ 2024, 17:21

Акторку-чернігівку звинуватили у плагіаті та інфоциганстві. Що відомо

22 ЛИПНЯ 2024, 16:22

Фото

Майстри показали, як реставрують деревʼяні будиночки Чернігова

22 ЛИПНЯ 2024, 15:16

Чернігівський ресторатор готував фірмові сендвічі у компанії зірок українського телебачення

22 ЛИПНЯ 2024, 14:11

ТОП-переглядів