Морський піхотинець Микола Приходько майже три з половиною роки провів у російському полоні й рік тому повернувся додому. В інтерв’ю «Часу Чернігівського» він розповів, як зустрів повномасштабне вторгнення поблизу Маріуполя, як 4 квітня потрапив у полон, що допомагало триматися в неволі та з якими труднощами зіткнувся після звільнення.
З Миколою журналістка «Часу Чернігівського» познайомилася наприкінці жовтня в Чернігові під час обміну полоненими. Микола приїхав зустріти побратимів, звільнених з полону.
«Цим ти живеш: що колись ти вийдеш, колись просто рівно пройдешся по вулиці», — розповів Микола про думки, які допомагали йому триматися.
Служба та початок повномасштабного вторгнення
— Розкажіть, як ви розпочали військову службу та як потрапили до морської піхоти?
— Перший контракт зі Збройними силами я підписав 29 червня 2017 року. Починав службу в Повітряних силах, у 138-й радіотехнічній бригаді. Тоді людей прикомандировували до бойових підрозділів в зоні бойових дій, і мене направили в Миколаїв, а там розподілили в 501-й батальйон морської піхоти. Це було у 2019 році. У травні ми прибули на злагодження з їхнім постійним особовим складом, а потім вирушили в зону бойових дій. Ротація тривала шість місяців, наприкінці 2019 року ми повернулися додому.
Я повернувся до служби в Повітряних силах, дослужив контракт і ще на рік його продовжив. Перед великою війною вирішив звільнитися, бо відчував, що війна йде. Пішов до друзів у 501-й батальйон, де в мене лишалося багато хороших товаришів, і підписав контракт з морською піхотою. Так зустрів повномасштабне вторгнення — це була вже друга моя бойова ротація з 501-м батальйоном.
— Як вас застало повномасштабне вторгнення?
— Ми стояли в селищі Широкіне на березі Азовського моря. У мене на бойовій позиції якраз було нічне чергування з третьої до шостої, і я бачив, як усе почалося. Була злива і великий туман. Позиція в мене була на березі, звідти добре видно порт Маріуполя і 16-й мікрорайон.
Спочатку було тихо, тільки йшов дощ, а потім різко почалися спалахи далекобійної ствольної артилерії. Наді мною зашуршали снаряди, але по наших позиціях вони не йшли. Я вийшов зі спостережного пункту і побачив, що обстрілюють Східний район Маріуполя. А вранці вони почали обстрілювати передок мінометами й випустили касету «Граду». Підтягли велику кількість техніки — близько 100 одиниць броньованої техніки, бо там проходила важлива траса Таганрог — Маріуполь. Підключилася й авіація, і почалися повномасштабні бойові дії.
— Що вам найбільше запам’яталося під час оборони Маріуполя?
— Цинізм Росії. Вони використовували старі доктрини, тактику вогневого валу: без розбору обстрілювали місто артилерією й авіацією. Це як штурм Алеппо — у 2016 році в Сирії російські військові разом із режимом Асада так само застосовували касетні та фосфорні боєприпаси. У нас теж застосовували фосфор, що падав на мирні райони, і ФАБами з літаків Су-24 без розбору бомбили місто.
Усі розповідають про драмтеатр, але це лише один епізод. Над моєю позицією за чотири години пролетіло близько сотні пар Су-24, які скидали ФАБи на завод, центр міста, наші райони — як попало. У місті на півмільйона було багато мирних жителів, і вони це прекрасно знали. До своїх людей вони ставилися як до розхідного матеріалу. Командувачу, як я думаю, поставили завдання максимально швидко, не рахуючись із втратами, захопити місто, і вони цинічно руйнували його день за днем.
Полон
— Розкажіть, як ви потрапили в полон?
— Це сталося вранці 4 квітня. Командування сказало, що домовилися про вихід «зеленим коридором»: нас вивезуть з передових позицій до Запоріжжя. Ми всією ротою пішли на позицію, колективну зброю залишили. Там сказали, що виходитимемо колонами, а зброю треба лишити, щоб не провокувати росіян. Така була домовленість. А по факту там на нас чекали бійці так званої «народної міліції ДНР» разом із Євгенієм Сладковим, які знімали пропагандистське відео про нашу здачу в полон.
— Що ви відчували й про що думали, коли опинилися в полоні?
— Є інтерв’ю Сладкова, де він мене питає. Російські пропагандисти так підбирають ракурс, що ми не бачимо всього, що за кадром. А за кадром нас оточили: ззаду на п’ять метрів лежав кулеметник і цілився в спину, по боках стояли автоматники. Вони запитали, що буде далі. Я думав: ось-ось вимкнуть камеру, і вони можуть розстріляти всіх нас. Відповів: «Може, обміняєте, може, розстріляєте». А потім оператор сказав, що в кадр це вже не потрапило: «Не бійся, кому ти тут потрібен. З тобою просто проведуть перевірку, чи нема на твоїх руках крові цивільних, і поїдеш додому».
Це були перші думки — просто невизначеність. Я прекрасно знав історію: Іловайський котел, Дебальцево. Що вони можуть зробити? Зняти пропагандистське відео, розстріляти всіх — і де діваються люди, невідомо.
— Що допомагало вам триматися? Чи був зв’язок із рідними та новинами з України?
— Допомагали думки, що колись усе закінчиться, що в майбутньому в тебе буде можливість зустрітися з рідними й близькими, що ти повернешся до коханої. Прості думки насправді. Цим ти живеш: що колись ти вийдеш, колись просто рівно пройдешся по вулиці.
Щодо зв’язку — це була чиста формальність. Дають написати два-три листи на рік, і попередньо проводять інструктаж: «Пишіть, що вам усього вистачає, що вас ніхто не б’є». У мого співкамерника був лист українською мовою — йому за це змусили підписати відмову від обміну, просто за вірш українською. Саме цього хлопця згодом обміняли.
Так само з відеодзвінками додому. Ти сідаєш, тобі дають сигарету, щоб ти розслабився, але за кадром на стіні написаний текст, який ти мусиш сказати. Не можна казати, з ким ти сидиш і в якому місці. Якщо не скажеш потрібного, самі розумієте, які будуть санкції. За весь полон я отримав чотири листи: один від дядька і три від дівчини. Це ненормальне спілкування.
— Через який час рідні дізналися, що ви в полоні?
— Наступного дня, і допоміг у цьому Сладков. Коли я звільнився, запитав удома, як вони дізналися, адже зв’язку під час бойових дій не було. Мені відповіли, що побачили мою здачу в полон по російських каналах. Якби пропагандист не знімав цього відео, про це, мабуть, дізналися б нескоро.
— Чи були в полоні люди, про яких ви хотіли б розповісти?
— У Маріуполі був мій товариш, який досі там, — Денис Мацола. Дуже хороша людина, патріот. Є така тема: чим більше ти політичний патріот, тим довше сидітимеш у Росії. Росіяни завели на нього кримінальне провадження. Він сидить у тій самій колонії, де сидів я. З кінця 2023 року його тримають в одиночній камері СІЗО, тиснуть на психіку, що він нікому не потрібен і його не міняють. Цю кримінальну справу вони навіть не розслідують. Таких незасуджених полонених утримують у гірших умовах, ніж засуджених. Він дуже багато зробив для України, свою боротьбу почав ще у 2014 році, за це росіяни його й покарали. Про нього треба говорити, щоб йому допомогли.
Обмін і повернення
— Як ви дізналися про свій обмін і чи одразу повірили?
— Охоронці й адміністрація колонії нічого не повідомляють заздалегідь. День почався звичайно: 1 жовтня ввімкнули опалення — на тиждень раніше, як і завжди для показухи, — вранішня перевірка, годування, читали книжки, обід. Після обіду підходить черговий офіцер охорони й каже: «Збирайте свої речі тихенько. Ми до вас зайдемо через п’ять хвилин». Тебе переодягають у військову форму, і ти розумієш, що кудись їдеш. Але це не гарантія обміну — можна їхати й в іншу колонію.
Впевненість з’явилася, коли нас привезли в Гомель на аеродром, шикували й посадили в автобуси. Тоді я зрозумів, що їдемо на обмін. А що все вийде на сто відсотків, я повірив лише тоді, коли перетнули кордон з Україною.
— Що ви відчули, коли опинилися на українській землі?
— Ейфорію й адреналін. Перше бажання було зателефонувати рідним і дівчині. Я шукав номери, і мені допомагав чоловік, який нас зустрічав. Фотографування з прапорами я пропустив, але для мене важливіше було вийти на зв’язок зі своїми.
Радієш дрібницям: що можеш рівно вийти, що в тебе з’явився телефон і зв’язок із зовнішнім світом. У полоні був жорсткий інформаційний вакуум. Нас утримували по камерах за принципом призову: хлопців 2022 року — окремо, рідко перемішували, а новоприбулих 2024 року садили в окрему камеру. Про те, що відбувається в країні, знаєш лише з чуток і крихт інформації. А коли вийшов, голова кипить від потоку інформації й ейфорії водночас. Я зрозумів, яка цінність свободи. Деяким важко вийти на роботу в таку погоду, як зараз у листопаді, а я від такої погоди отримував задоволення, як дитина.
Життя після полону
— Що було для вас найскладнішим після повернення додому?
— Якщо чесно, я не надавав цьому значення: адаптуєшся і все. Але на початкових етапах були психологічні проблеми: розфокус уваги, гірша пам’ять, відвикаєш від звичайного життя. Військовому після довгого полону потрібно, на мій погляд, півроку, рік, щоб увійти в ритм звичайного життя. Три з половиною роки — це дуже багато подій і новин, потрібно соціалізуватися й наздогнати інформацію.
— Якої підтримки найбільше потребують звільнені з полону військові?
— Найбільше проблем у мене було з медичними закладами. Армія зі свого боку виплачує все, що належить, відпустки дає, бюрократичні моменти вирішуються більш-менш швидко й адекватно. А от державні лікарні на деякі речі реагують на кшталт «це дрібниці», хоча насправді це не дрібниці. Мені, як захиснику Маріуполя, допомагає лікуватися «Серце Азовсталі».
Ще одна проблема — бюрократія: ти виходиш після полону, тобі треба збирати пакет документів, а ти три з половиною роки не знаєш, як це робити. У нас хлопці самоорганізовуються: ті, хто звільнився раніше, передають досвід новим. Але так не повинно бути. В «Азові» є патронажна служба — людина, яка пояснює, куди, що й як. Така служба потрібна, і до медичних закладів треба уважніше ставитися: вони вирішують дуже серйозні проблеми, а з хронічними хворобами відповідають: «На жаль, ми цього не робимо».
— Що суспільство має знати про життя після полону?
— Хлопців треба розуміти й сприймати. Потрібні підтримка, час і терпіння. На людей чинили великий морально-психологічний тиск — вся система в них так побудована. Не цуратися таких людей, не відсторонюватися, а підтримувати. Я розумію, що тим, хто цього не пройшов, важко нас повністю зрозуміти, але людина може вже бути не на сто відсотків такою, якою була до полону. Нічого поганого в цьому нема: люди пережили негативний досвід, для деяких він травматичний. Комусь більш-менш нормально — він іде далі, живе, працює. А хтось замикається, у когось починається депресія.
Поради родинам тих, хто чекає
— Що ви порадили б родинам, які досі чекають рідних із полону?
— Не картайте себе морально, а робіть ті речі, на які можете вплинути. Сльозами горю не допоможеш. Прямо вплинути на процес обміну ніхто не може, бо є Російська Федерація зі своїми «приколами», але опосередковано — можна. Треба збиратися на акції на підтримку звільнення полонених, приїжджати на обміни, писати листи в якомога більшу кількість інстанцій, щоб не забували, що ця людина в полоні. І не картати себе: фізичний біль люди, як показує практика, переносять краще, ніж моральне самознищення.
Заспокойтеся, проаналізуйте ситуацію й робіть усе, щоб людину звільнили, і чекайте. Для того, хто сидить у полоні, дуже важливо знати, що його дочекаються. Це прості думки, але вони тримають: що колись вийдеш і побачиш дружину, дівчину чи дитину. У кожного своя ситуація, хтось хоче побачити онучку. Якби людина вийшла, а її не дочекалися, відчуття самотності було б дуже важким.
— Чи багато військових, яких вважають зниклими безвісти, насправді перебувають у полоні? Що порадити їхнім родинам?
— Не тисячами, але десятки й сотні таких людей знаходяться. На кожному обміні знаходять кількох осіб. Навіть були такі, яких уже офіційно визнали загиблими, а родини отримали компенсації, але вони виявилися живими й у полоні. Тому, поки немає офіційного підтвердження загибелі, треба сподіватися, чекати й подавати запити в інстанції, які звертаються до Росії для підтвердження статусу. Росіяни до цього ставляться дуже зневажливо і не підтверджують одразу. Мене Сладков зняв того самого дня, а офіційно через Червоний Хрест підтвердили, що я в полоні, лише через два роки.
Я сам намагаюся приїжджати на обміни, коли є можливість. Людям, які збираються в Чернігові, кажу: поки немає офіційного підтвердження, зокрема ДНК-експертизи, і тіла для поховання, треба вірити в повернення людини.
Джерело: Інтерв’ю «Часу Чернігівського» з Миколою Приходьком (відео)
"Час Чернігівський" писав про таке
