Велика Дорога — село вздовж траси в Ніжинському районі. Майже без поперечних вулиць. Проїжджаючи, завжди можна купити щось з городини. Погреби в селі добротні, у багатьох по два.
— Побілила вапном, прибрала ще в серпні, — заглядаємо в погріб Світлани ПРИМАЧЕНКО. Усередині біленький, як хата перед Паскою. — Бачили б ви, який він після орків був! Чорний! — хитає головою Світлана. Наприкінці березня 2022 року, тікаючи з Чернігівщини, росіяни кілька днів ховалися в місцевих погребах.
— Вогнище розкладали?
— Грілись. Ото в нас самогонний апарат був, — Світлана показує на залізну бочку. Лежить за погребом. Видно змійовик. — Вони його знайшли, вирізали дірку. Втягли до погреба. У сусіда з груби трубу зняли. Вона надворі була, свиням їсти варив. Приладнали трубу до самогонного апарата і топили в погребі. Там таке все закопчене було, що капець. Змійовик навіть не витягували. Звісно, апарат зіпсований.
Світлани ПРИМАЧЕНКО
— Мабуть, не знали, що то таке?
— Та все вони знали. На зло нам зробили.
Накоптили ті, які вже тікали з Києва — 28 березня зайшли. А 31-го до обіду їх уже тут не було. А так проїжджали з лютого і весь березень. Стояли в селі. Стріляли.
Спускаємося сходами у просторий погріб. На стелі в кутку скупчилися метелики. Лаштуються на зимівлю.
— Хай сидять, вони не шкодять, — махає рукою жінка. — Є ще один погріб, для буряків. Банки із закрутками в коморі складую. А сюди ношу м’ясні консерви, бо тут холодніше.
Картопля беллароза і санте. Розкладена окремо: на посадку, на їжу. Дрібненька — для свиней.
— А на продаж де?
— Цього року мало. Минулого отако-о було насипано, — тягнеться рукою до стелі хазяйка. — Хіба на ЗСУ дамо, якщо збиратимуть.
Паразитів викурюємо сіркою
— Ану, пропустіть! — обережно ступає сходами вниз 72-річний Микола ДИРДА, господар. З мішком кормових буряків.
Микола ДИРДА
— Як його готувати, той погріб? Головне — щоб двері щільно закривалися, — вважає Микола Андрійович. — Утеплити пльонкою, щоб вітер не задував. Перші, зовнішні двері, ролі не грають. Шия погреба зверху, все одно холодно буде. Утеплювати треба другі, ті, що внизу.
— Як ти крис сіркою випалював, розкажи, — просить 71-річна Валентина, дружина.
— У консервну банку насипав, поставив у погріб, — уже без мішка виходить з погреба Микола. — Сірку важко розпалювати. Та вже як зробив, димить, забиває дірки і нори своїм запахом. І ніхто вже не вилазить.
Тільки з льоху треба все винести, щоб пустий був. Тяжола вона, сірка та.
Як робили крадії? Треба мед витягти — сірку на вулик розклав, підпалив. Дим у вулик, бджоли подохли, мед можна забирати, — Микола знову лаштується на город.
— Зараз і заводів тих нема, де сірку беруть. Коли водієм на новобиківський цукрозавод їздив, узяв собі трохи. Доки в черзі стояв, натрапив на купу сірки. Кирпичами вона там лежала. Набрав. А вдома роздав, бо кожен просить. Приховав залишок і не знаю, де.
— Цього року понакладала в кутках капсули зі щурячою отрутою, — намагається перекричати собаку Валентина. — У погребі підлога земляна, на ній щити дерев’яні. На них картопля в сітках. Між щитом і долівкою є простір. З’явиться миша, яду скуштує, там і пропала.
Валентина Дирда
Онучі димлять не гірше
— У погребі вже прибрала, піском посипала, — виходить з доччиної хати 65-річна Ніна СМАЛЬЦЮГА. Сьогодні на няньках з онучкою Анею. — Кладемо цеглини, на них залізні сітки. А на них сітки з картоплею. Стару викинули на гній.
Нова картопля, сьогодні комбайном викопали, ще два тижні підсохне. Потім переберемо, і в погріб.
Тут зять полиці ще робитиме, консервацію поставлять, — заглядаємо в доччин погреб. — Тут стелаж буде. Під ним сітки картоплі. Побілити треба звьосткою. Вона сушить і дезінфікує, черв’яки не так лізуть.
Димовухою ще мати погріб прокурювала, — згадує Ніна. — Щоб ні комарів, ні мишей не було. Запалювала сухі ганчірки, клала на підлогу, щоб диміли. А погріб прикривала. І воно, мо’, з тиждень так стоїть. До того, як внести картоплю. І що там є, прибрати, щоб димом не заходило. А потім усе, що подохло, повигрібати. Миші, жаби.
— Жаба — паршива сволоч, — підтверджує сусідка Валентина Дирда. — Надєлають ділов! І нагризуть, і мокрух різних насадять, а тоді все гниє.
Суха плюс сира трава
— А що там його готувати? Сам живу, — знизує плечима 71-річний Андрій ПЛАКСА. — Усього потрошку. Картоплі мішків п’ять. Сам відерце посадив, а то привезли готової.
Андрій ПЛАКСА
Жінка померла, дочка і син теж, — шукає ключі від льоху чоловік. — Онуки в Ніжині. Сестра милосердія допомагає. Сам от погріб потихеньку прибрав.
Довгими сходами спускаємось вниз. Глибина погреба чотири метри. Дід каже, такий копали, щоб прохолодніше було влітку.
— Там консервація, у кульочках — смалець. Сало купляю і перетоплюю, — показує на полиці. — Бурячок столовий зібрав, — уже на підлозі в ящику. — Огірочки, помідорчики сам консервую.
Уже скільки років підряд у мене ні мишей, ні щурів нема в погребі. Він забетонований з усіх боків, і я зроду його не білив. Навесні отруту поклав.
Димовуху робив так: сіна поклав на підлогу купою, зверху — сиру траву. Знизу підпалив, уверх дим валить.
— А як загориться?
— Нічому тут горіти. Банки прибирати не треба, вони не мішають. Та й городині шкоди не завдасть. Усе життя так робили. Ото з сірки, селітри — то самі собі люди хімічать.
— Від трави миші подохли?
— Звичайно. А ті, що не подохли, уходять усі. Криси — то взагалі рідкість.
За годину повернувся — тут уже порядок. Їм дихати нічим, пропадають.
«Хімії не клав і не буду!»
— А зайдіть, подивіться, — зразу веде до свого погреба 65-річний Володимир ГЕРАСИМЕНКО. Першими все одно заскакують онуки, шестирічний Марк і чотирирічна Соня. — Підготовка погреба до зими проходить так: що не поїли, виставили, полички помили. Потім усе тогорічне поставили зліва, усе нове розставили на полиці. Тогорічного кілька банок залишилось. Онуки варення дуже люблять.
— З висень, — уточнює Соня.
— Мишей тут немає, — впевнений Володимир. — І вапном не білимо. У цьому погребі заливка з ракушняка, — мацає рукою сіру стелю. — На ньому зверху бетон залитий. Підлога кам’яна.
Хоча, миша може і через двері заскочити, — розмірковує хазяїн. — Тоді мишоловки ставлю, попадаються. Отрути, хімії ніколи не клав і не буду.
Ще є земляний погріб. Туди буряк, гарбузи на зиму складую.
Димовухи робив так: беру трикілограмову банку з-під фарби. Пробиваю навкруги дірки гвіздком. Туди сіна накидаю, запалю і тушу. Добре димить. Щоб не було там фарби, бо то вже хімічна отрута буде.
І ще так травив: сіна на підлогу накидав і червоного пекучого перцю зверху насипав. Просто з пачки. Підпалив, сам утік. Погріб години на дві закрив. І гризуни всі в нори тікають. А назад же вони не повертаються.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА, фото авторки
Час Чернігівський" писав про таке:
- Валентина Доценко від окупантів ховалася на кладовищі. Води не було, смоктала гілочки
- На лезі кордону з ворогом: як живуть мешканці чернігівського прикордоння
- Чернігівські діти, які пережили російську блокаду міста, навіть 2 роки потому страждають від ПТСР
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
