Видання «Настоящее Время» присвятило матеріал розповіді про те, як війна травматизує українських дітей.
Зокрема, видання поспілкувалося з чернігівкою Світланою (не називали прізвища), яка розповіла про своїх трьох маленьких небог, які переїхали у німецький Кельн у розпал російського вторгнення на Чернігівщині. Попри увесь жах - дістатися місця призначення вдалося. Однак, навіть два роки потому, діти досі страждають від ПТСР.
21 березня 2022 молодша сестра Світлани виїжджала з Чернігова, який знаходився в блокаді, з дочкою п'яти років і трирічними двійнятами. З продуктами у місті стало зовсім погано, щоб їх отримати, треба було стояти під обстрілами у величезних чергах, до того ж не було води та світла. Вижити з трьома маленькими дітьми за таких умов було майже неможливо, і сім'я вирішила ризикнути та спробувати вибратися з окупації.
Виїхати рано-вранці на спеціальному автобусі допомогли волонтери. Дорога до Києва замість звичних 2 годин зайняла 12, дорогою автобус кілька разів обстрілювали, діти були налякані. Далі на переповненому поїзді родина доїхала до Львова, потім іншим – до Польщі, а потім автобусом – до Варшави.
До цього моменту, як розповідає Світлана, серед дітей почав поширюватися ротавірус: вони з блювотою та температурою висіли на руках у батьків, можливість подихати свіжим повітрям та випити води була не завжди. Далі волонтери вивозили людей углиб Європи. Сім'я сестри Світлани потрапила до Німеччини.
У Кельні сестра з чоловіком і племінницями оселилася в хаті для паломників біля католицького костелу. Діти пішли в дитячий садок, знайшли місцевих друзів і вже адаптувалися до нового мовного середовища краще, ніж батьки. Але спогади про війну, за словами Світлани, продовжують переслідувати і їх:
"Над Кельном, буває, низько пролітають літаки, і діти завжди дуже налякані, коли чують гул двигуна, з плачем біжать додому, питають: чи це хороші чи погані літаки? Сестра як може заспокоює їх, але діти досі так реагують”.
Світлана пояснює цей страх тими травматичними спогадами, які залишилися у дітей про останні дні в Чернігові:
«Щоночі місто бомбили, діти пам'ятають цей жахливий гул. Від бомб ховалися в підвалах житлових будинків, діти пам'ятають, як плакали від жаху, коли будинки ходили ходуном. Потім вирішили спати на підлозі в коридорах квартир, без світла та опалення. Як це все можна забути?»
А ще діти дуже сумують за домом. Сім'я розраховує повернутися, коли це стане безпечно, але поки що Чернігів – прифронтове місто і часто зазнає обстрілів. Старша племінниця Світлани паралельно навчається у двох школах: у місцевій німецькій та онлайн в українській. Навантаження, за словами тітки, велике, але дівчинка старається.
Цей випадок прокоментувала відома за участю у великій кількості телепроєктів (зокрема, «Кохана, ми вбиваємо дітей» на СТБ) психологиня Вікторія Любаревич-Торхова. Вона говорить, що у дітей довгострокова травма, вони пережили обстріли:
"У дітей, які сиділи у підвалі і там їхній будинок трясло кілька місяців нон-стоп, окремий досвід. Згодом у них можуть бути флешбеки, нестерпність феєрверків, грози, гучних автомобілів. Це проблема з адаптаційним порогом, тобто звиканням до нового».
Вікторія Любаревич-Торхова
Вікторія каже, що діти з таким досвідом потім більш насторожено ставляться до світу навколо:
«Це потім позначається на здобутті нових навичок, у тому числі навчанні. Перенапруга, тривога та постійна настороженість – це як таке шалене внутрішнє вухо, [налаштоване] на потенційну загрозу. І чим спокійніше навколо – тим напруженіша нервова система. Але така напруга відбирає когнітивні функції, і таким дітям часто важко вчитися».
Втім, буває і навпаки - навчання стає компенсацією, способом відволіктися:
«Тому що навчання цій дитині завжди давалося легко. І тоді буде на рівні начебто з гаджетом побути: відволіктися, розвагу мати через «ух ти як, нові знання».
Кожен випадок варто розглядати індивідуально і в жодному разі не тиснути на дитину, якщо вона стала менш уважною до навчання, додає психолог.
Джерело: «Настоящее Время»
"Час Чернігівський" писав про таке:
