В продовження циклу історичних статей про вкрадені росіянами українські території не можемо пройти повз місто Стародуб. Воно є центром однойменної історичної української землі, що зараз нажаль знаходиться у складі Брянської області російської федерації та довгий час було свого роду північним форпостом власне України.
Княжий град Стародуб
Хронологічний відлік історії Стародуба тягнеться від кінця XI століття, коли місто було вперше згадане у літописі під 1096 роком. Цікавою є історія про походження назви міста. За місцевими переказами, Стародуб названо так на честь старого кремезного дуба, який знаходився в центрі міста, на ринковій площі. Місцевий краєзнавець Олександр Рубець (1837-1913) у своїй праці писав, що у Стародубі ще у 30-х роках ХІХ століття ріс величезний дуб, під покровом якого могли розміститися п'ятнадцять возів. Але у 1840-му дуб засох, тому місцевий городничий наказав викорчувати його, і таким чином «загинула славна історична пам'ятка Стародуба».
Спочатку Стародуб входив до складу Чернігівського князівства, а через певний час став центром окремого удільного князівства у зв’язку з феодальною розробленістю та міжусобними війнами, які вирували на території Київської Русі у XII-XIII століттях. Під час монголо-татарської навали у 1239 році місто опинилося на шляху ординців і було ними зруйноване.
У зв’язку з поступовим ослабленням могутності Золотої Орди у XIV столітті контроль над територією Стародубського князівства переходить до зміцнілого на той час Великого князівства Литовського. За розпорядженням великого литовського князя Ягайла у 1380 році на території Чернігово-Сіверщини були утворені три незалежні одне від одного та підпорядковані його верховній владі Стародубське, Чернігівське та Новгород-Сіверське князівства Великого князівства Литовського.
У XV столітті Стародубське князівство належить родинам т. зв. «верхівських князів», які часто змінювали своїх політичних сюзеренів – щоразу переходили з-під влади Литви до московських великих князів і навпаки.
Перше захоплення московитами Стародуба
Враховуючи політичну мінливість місцевих князів та загальне ослаблення Великого князівства Литовського у другій половині XV століття на територію Стародубщини почав дедалі активніше висувати претензії великий князь московський Іван III.
Після кількох серій прикордонних війн військове щастя було на боці Московії, і у 1500 році її війська увійшли до Стародубу. Цьому також сприяла банальна зрада місцевих князів, що вирішили остаточно перейти на бік Івана III і просто здавали свої укріплення без бою. З 1503 року відповідно до перемир’я між Москвою та Литвою вся територія Чернігово-Сіверщини залишалася під владою Московської держави.
Як жилося стародубцям під владою московитів? Можемо лише процитувати історика Ігоря Роздобудька:
«Перехід Стародубської землі під московську юрисдикцію мав вельми негативний вплив на всі галузі культурного та економічного життя краю. Спочатку постійні війни із Литвою, а потім звичайна байдужість московського уряду до добробуту жителів Стародубщини, призвели до нечуваного…погіршення суспільно-економічної ситуації. Для московського уряду Стародубщина була лише новою, приєднаною до імперії провінцією, плацдармом для наступних захоплень територій. Але коли війни з Литвою на деякий період припинилися, у Москви з’явилися нові імперські завдання, тепер уже на сході… Про Стародубщину на деякий період було забуто – колишні литовські фортеці, якими так славився край, і які сильно постраждали в роки стародубських війн, поновлювали абияк. Хоча московські хроніки розказують про відбудову Стародуба, Радогоща та Почепа, але дуже стрімкий термін їх відбудови, як і той факт, що з цього часу вони втрачають роль значних фортець, вказують на те, що відбудова ця була лише формальністю, призваною «залатати діри», як то кажуть, а не дійсно підвищити рівень обороноздатності краю. На зміну удільним князям, які дбайливо піклувалися долею власних земель, прийшли московські воєводи та намісники, які думали лише про хабарі та свій особистий добробут».
Через складну економічну ситуацію, байдужість царської влади та постійні татарські набіги місцеві жителі були змушені самоорганізовуватися і створювати свій аналог українського козацтва, який увійшов у історію під назвою «севрюки». Даний люд брав активну участь у повстаннях проти московської влади під час Смути в росії на початку XVII століття, долучався до військових формувань самозванців Лжедмитріїв та допомагав військам українського гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного під час його знаменитого походу на Москву у 1618 році.
Стародуб магдебурзький
Того ж року Річ Посполита отримала територіальні надбання в результаті успішної для неї військової кампанії проти Московії – всю Чернігово-Сіверщину, включаючи і Стародуб. Визволення від деспотичної влади московських царів принесло краю безумовний позитив, оскільки дозволило пожвавити економічне життя і просто захистити права міщан. Знаковою подією у цьому плані стало надання Стародубу у 1620 році королем Речі Посполитої Сигізмундом ІІІ Магдебурзького права. Разом з тим місто отримало герб, на якому зображений старий дуб з орлиним гніздом. Для розвитку місцевої торгівлі купцям і міщанам були надані деякі пільги — наприклад, право монопольної торгівлі, право гуральництва (виробництва спирту та горілки), право організовуватися в особливі професійні спілки, цехи.
В таких сприятливих умовах Стародуб стає великим торговим пунктом між польськими, українськими, литовськими і московськими містами з двома великими щорічними ярмарками.
Стародуб в часи козаччини
У 1648 році в результаті успішного початку повстання козаків під проводом Богдана Хмельницького у Стародубі встановлюється козацький адміністративний устрій. Велика роль міста у тодішній Гетьманщині підкреслювалася тим, що Стародуб став найпівнічнішим полковим містом козацької держави - у 1663 році шляхом виділення із Ніжинського полку утворюється Стародубський козацький полк. Через кілька років спеціальною царською грамотою було підтверджено і магдебурзьке право Стародуба. Загалом козацький Стародуб поряд з Черніговом, Ніжином і Переяславом мав найвищий привілейований статус серед багатьох міст Лівобережної України-Гетьманщини. Економічному добробуту міста, окрім розвитку торгівлі, сприяла наявність в його околицях значної кількості покладів залізної руди, що давало можливість розвиватися залізоплавильному промислу.
З початком XVIII століття тиск російського самодержавства на Стародубщині відчутно посилився. Козаків Стародубського полку активно залучали до участі у військових операціях російської армії на території Польщі, Білорусі та Прибалтики за часів Північної війни (під час однієї з таких загинув стародубський полковник Михайло Миклашевський), а сам край став місцем розташування значного контингенту царського війська. З очевидних причин населення краю не змогло активно підтримати союз гетьмана Івана Мазепи зі Швецією, а змушене було виступити проти Мазепи зі зброєю в руках у складі царського війська. Та і наступним гетьманом, фактично призначеним Петром I на підконтрольній йому території України став саме стародубський полковник Іван Скоропадський. Але і вірнопідданого українця Скоропадського росіянам було замало, і починаючи з 20-х років XVIII століття на полковницькі уряди у Стародубі імператори призначали переважно етнічних росіян.
На кінець XVIII століття (час ліквідації автономії України та козацького адміністративно-територіального устрою) у Стародубі, за інформацією історика Тараса Чухліба, нараховувалося близько 20 мурованих і дерев’яних храмів, архітектура цих споруд мала явний «український» вигляд і різко відрізнялася від церковних споруд сусідніх територій Брянщини. Саме місто залишалося переважно українським, традиційно козацьким, у ньому жили і традиції автономізму та самобутності. Чого вартує той факт, що у Стародубі творили такі персони як Роман Ракушка-Романовський, автор «Літопису Самовидця», або Семен Дівович, автор полемічного памфлету «Розмова Великоросії з Малоросією».
У той же час на історичній території колишнього Стародубського полку масово виникають міські поселення етнічних росіян-старообрядців, які в подальшому відіграли негативну роль у русифікації краю та остаточному відриві його від України. Такими містами були Клинці, Новозибків, Злинка та ряд інших.
Як Україна втратила Стародуб
З кінця XVIII століття Стародуб перебував у складі Новгород-Сіверського намісництва, а від часу утворення Чернігівської губернії перебував там у якості повітового центру. Проте, у порівнянні з благодатними часами Гетьманщини у XIX столітті на місто чекав занепад. Промисловість і торгівля, завдяки урядовим преференціям, бурхливо розвивалися тільки в російськомовних старообрядницьких містах. Чому яскравим прикладом слугує наша попередня стаття про Клинці.
Населення Стародуба, пам’ятаючи козацьке минуле міста, в цілому позитивно сприйняло початок Української Національної Революції у 1917 році. Окремі з них вступали до українських військових підрозділів; відомо, що у місті базувався загін Українського Вільного козацтва, який складався із 25 козаків на чолі із поручником Шакотьком.
Протягом 1917 – 1918 років Стародуб входив до складу Української Народної Республіки та Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. Проте захистити віддалену північну територію було банально нічим. Малочисельна українська прикордонна варта не могла завадити більшовицьким збройним формуванням проникати на Стародубщину і тероризувати населення краю. Логічно, що Стародуб доволі швидко перейшов під контроль червоних наприкінці 1918 року.
А вже у наступному 1919 році фейковим «українським радянським урядом» було дано згоду на передачу Стародубського та ряду інших північних повітів Чернігівської губернії до складу РРФСР.
Як знищували українське обличчя міста
Після Другої Світової війни російська комуністична влада взялася за знищення кам'яних будівель Стародуба епохи Гетьманщини. Зокрема, знищено Іванівську церкву, збудовану у 1720 році за кошти гетьмана Івана Скоропадського; Спасівський собор, зведений у стилі українського бароко; Миколаївську церкву. Вочевидь, знищуючи ці храми, комуністи мали на меті не тільки боротьбу з релігією, а і ліквідацію саме українського обличчя Стародуба – щоб більше ніщо не нагадувало про українське історичне минуле міста.
За свідченнями вже згадуваного нами дослідника Стародубщини Ігоря Роздобудька, у 90-х роках минулого століття українцям, по суті, було відмовлено у створенні власних національних організацій на теренах краю. Будь-які спроби такої діяльності доволі швидко припинялися владою та спецслужбами. Національні утиски призвели до того, що кількість людей, які все-таки знаходять сміливість визнавати себе українцями у краї, скорочується з кожним роком.
Замість висновку
Широкомасштабне вторгнення російської федерації в Україну ще більше підсвітило проблему відірваних від нашої країни історичних територій. Рашисти використовували Стародубщину 24 лютого 2022 року для входження своїх військ на територію Чернігівщини. До цього часу прикордонні населені пункти нашого регіону потерпають від авіаударів та артилерійських обстрілів з історичних стародубських земель, а немало денаціоналізованих українців Стародуба навіть радіють такому стану речей. Врешті-решт, навіть Вікіпедія свідчить про те, що у місті в інтересах міністерства оборони країни-агресорки працює підприємство харчової промисловості – консервний завод, що виробляє армійські сухі пайки для окупантів.
Тому, щоб більше такого не повторювалося, українцям за сприятливих обставин треба повертати свої історичні території.
Читати також: Місто Клинці: як росія русифікувала українську Стародубщину
Джерело: Андрій Подвербний
