Олексій Панченко 20 років справляється по господарству без руки і ноги

21 ЛИПНЯ 2023, 18:37

2162

Олексій Панченко 20 років справляється по господарству без руки і ноги

Олексій Панченко колуном рубає дрова

Гудуть бджоли. Пахне травами і медом чи воском. Бджолиний запах. Олексій ПАНЧЕНКО відкриває кришку вулика, дістає раму зі стільниками, повними меду. На рамі копошаться бджоли, інші в’ються над вуликами і навкруги Олексія Івановича. А він навіть сітку на брилі не опускає. Правда, збоку димить невеличке кадило. Пасіка Олексія Панченка за хатою в саду, у Горобіївці, що на Срібнянщині.

— Проходь, вони не кусаються, — запрошує.

Неправда, — на ходу витрушую з волосся бджолу.

— Ведмедів не люблять, вони волохаті. Через те я й шапку на пасіці вдягаю, — має на увазі захисний бриль. — Але бджолині укуси корисні.

На своїй пасіці Панченко зробив апі-будиночок. Дерев’яна споруда розміром з курятник. Під нею два вулики, на них лежанка.

— Бджоли знизу гудуть, спиться добре. Полежати там корисно, подумати. 

— Тепер я там трави сушу, — висмикує з мого лоба бджолине жало Надія ПАНЧЕНКО, дружина.

Чоловік  не втримує раму, вона падає, бджоли пурхають в різні боки. Олексій Іванович розпачливо махнув правою рукою.

— І таке буває, — піднімає раму, обтрушує.

У 64-річного Олексія Панченка немає лівої руки по лікоть. І лівої ноги по коліно. Замість них чоловік носить протези. На руці зараз робочий залізний гак. Є силіконова рука на вихід. Так Олексій Іванович живе вже 20 років. Ходить без ціпка. Лівою рукою допомагає правій у роботі.

— Сидимо недавно з дочкою Ларисою, він щось по господарству вертиться. Дочка мені: «Мамо, я дивлюсь на батька і не відчуваю, що він інвалід», — каже Надія Панченко.

Упав на шнекові ножі

— Сьогодні в район їздили (колишній райцентр Срібне) за курчатами. Бо квочки своїх не висиджують. Маленькі одноденки по 25 гривень штука, —  сідає на лавку під виноградом Олексій Іванович.

—12 взяли, мені більше не треба, щоб ото ходили по городах. Аби на яйця, — навпроти вмощується жінка.

Возив жінку в Срібне Олексій Іванович. Він водій за професією.

— Ми однолітки, — розповідає 63-річна Надія Михайлівна.  — Я з Подолу, що ближче до Срібного. Він на машині туди-сюди по району їздив, людей розвозив, а я в магазині працювала.

Отам жили в хаті Льошиних батьків,  — киває в бік городу жінка. — Будинок свій удвох побудували. Люди тільки фундамент і стіни вивели.

— Друзі з роботи, ніхто й копійки не взяв, — мимохідь зауважує чоловік. — Батько ще живий був. Брати з Києва приїжджали допомагати. Вони працювали в Чорнобилі, обом у столиці квартири дали.

Коли ремстройучасток у Срібному закрили, перейшов працювати сюди, у колгосп, СВК «Колос». Комбікорм возив.

— Узимку 1998 року світло виключали. Усе робилося бігом, поки електрика є.ьНа комбікормовозі  замість кузова стоїть завантажувач сухих кормів (установка ЗСК), спеціально, щоб дерть перевозити і потім зсипати. На току засипали туди комбікорм. Я сам його й молов, там млин був. Приїхав на ферму, кнопку натис, і воно висипає з бункера через трубу на склад.

— Я відчувала за тиждень наперед. Кажу: «Альоша, такий гололід, як ото ти на ту бочку лазиш?», — підпирає підборіддя кулаком Надія Михайлівна. — «Не хвилюйся, там усе в порядку». Уже думала до голови господарства йти, щоб його на той комбікормовоз не пускали.

Олексій Іванович поліз на машину, став зверху бункера і через люк палкою підштовхував комбікормову масу, щоб вивантажило швидше. Підсковзнувся і впав у люк.

— Усередині через усе дно бочки йде круглий шнек, на ньому ножі. Щоб зерно просувалося в трубу. Я впав на той шнек. Поки машина ввімкнена, він крутиться автоматично.

Відірвана нога поїхала по трубі зразу, куфайку зняло і потягло туди ж. Рука вже трималася на шкірі. Відірвав її правою, щоб усього не затягло. Без наркозу, — уже жартує Олексій Панченко. — А воно й далі гризе. Праву ногу покрутило.

— Вирвало п’яту, коліно в інший бік дивилося. Спина порізана, — згадала той жах Надія Михайлівна. — На фермі люди були в приміщенні. Машина гурчала, не чули.

Труба забилася і машина зупинилась. Завфермою вийшов приймати корми. Почув крики.

Чорна рука не давала заснути

— Якось його витягли, швидко повезли в срібнянську лікарню. Три хірурги були на місці: Фанта, Головчак і Семенюк.

— Руку намагалися пришити?

— Яке там. Довго туди, у середину бункера, ніхто не ліз, боялися. Руку принесли мені додому через два тижні. Поховала вдома під деревом. Порізаний чобіт принесли. А нога хтозна де...

Тоді йому Ніна Гайдукова, ветлікар з ферми, надала першу медичну допомогу. Джгут наклала.

— Довго в лікарні лежав?

— Місяця півтора. І я з ним. Дочку залишила на діда з бабою.

Нам було по 39 років. Двоє дітей. Сину Ярославу вже було 16 років, учився в прилуцькому педучилищі. Я зателефонувала, розказала про нашу біду. Він: «Зовсім руки й ноги немає?» «Зовсім». А Лорі десять, їй сказали, що батько впав і трохи поранився.

Михайло Фанта оперував і вів лікування. Операція пройшла нормально, кажу: «Ну що ж, живуть же якось люди без кінцівок...». А він:  «50 на 50. Ми зробили все, що могли. Крові багато втратив, серйозна травма. Невідомо, як організм зреагує». Я в палату, страшно стало. Не впізнала. Білий, змучений. Підчистили рани, зашили, на правій нозі п’ятку пришили. Коліно вправили, у гіпсу було. Пальці шили.

Перший тиждень особливо напружений був. Медсестри тиск міряють, дивляться на трубки, медикаменти дають. А я три доби день і ніч сиділа над ним, щоб не прогавити, як зовсім погано стане. Сиджу вночі і вже не можу, дрімати починаю. Аж тут чорний палець з-під лікарняного ліжка висовується і киває. Я лякаюся, очі відкриваю. Тільки дрімати, а чорна рука знову... Отак мені ночами спати і не давало.

Новий рік у райлікарні зустрічали. Ялинкову гілочку принесла, ваткою прикрасила. Гірляндочка якась знайшлася. Ми були тільки вдвох. Людей небагато загалом, нам виділили окрему палату. Доглядала чоловіка. Мене оформили на стаціонар, лікували поперек. Йому промивали рани, робили перев’язки. Я на цей час в аптеку виходила, щоб не чути і не бачити.

З лікарні поїхав машиною

Протезували в Києві. Безплатно, за направленням і за рахунок Фонду соціального страхування.

— І ходити там учили?

— Ні. З’їздив на примірку раз. Інші в лікарні по два тижні ходити вчаться. «А чого мені по кілька разів їздити?» Ногу і руку поштою з Київського протезного заводу  прислали додому. Одягнув без тренування та й пішов. Ніякої реабілітації не проходив.

Ще як зі срібнянської лікарні виписувалися, кажу: «Ти ж тепер і на машині не поїдеш...». «Чого це не поїду?»

Вивезли його на колясці з лікарні. А брат його «Москвичем» приїхав забирати. Каже: «Сідатиму за руль». Брат збоку сів.

— Але ж без ноги... Вийшло?

— І без ноги, і без руки. Сів та й поїхав. Сто років за кермом, чого б воно не вийшло, — відмахується Олексій. — Одної вистачило.

Потім, у 2007 році, від Фонду соціального страхування дали «Славуту».

Надія та Олексій Панченки в дворі біля коптильні, яку чоловік зварив сам

«Головне, не розкисати.  З усім іншим розберемося»

Перші протези були шкіряні. Нога важка, кріпилася на ременях біля пояса. Рука ніби з пластмаси.

Але якось удома вночі встав з ліжка, забув, що ноги немає і впав. Заплакав...

Кажу: «Плакати не треба, бо розкиснеш». Завжди його підтримувала, але ніколи не сюсюкалась. Попередила: «Ніхто над тобою плакати і носитися з тобою не буде». І він сам став твердити: «Нічого страшного в тому немає. Що робив, те й робитиму».

— Чоловік у селі — потужна робоча сила. Не закрадалась думка розвестися?

— Ні, — твердо відпо­віла Надія. — Живий, і добре. З головою порядок. Дітям батько є. А зі всім іншим розберемося.

Іду на роботу, а він сам залишається. Кажу: «Не сумуй, прийду і всі новини розкажу». Хотів спілкування з друзями. Поряд з двором ферма, де його товариші працюють. Ще протеза не було, на милицях туди ходив. А коли ще в лікарні лежав, до нього щодня по кілька душ приходило.

— Не споїли?

— Не дозволено в лі­карні. Він і сам не п’є та й інших присікає, які п’ють. «Треба, хлопці, — каже, — міру знати». Зараз протези нові силі­конові. Міняють раз на чотири роки. А тим, хто працює, — раз на рік. 

Не все получається, не все зручно, а треба

— 80-відсоткова втрата працездатності, друга група інвалідності. Як тільки протез одягнув, робить усе. На станку струже. Здоровою рукою тримає, а протезом поправляє. Пиляє, зварює, — хвалить дружина. — На руку різні насадки попридумував: і для коси, і для бензопили.

Навіть трохи працював офі­ційно. На вагах у СТОВ «Бать­ківщина».

— Удома все роблю. Не все получається, не все зручно, а треба.   

Оце протез старий, — демон­струє трохи потріскану з боку долоні руку чоловік. Силіконова, кольору тіла. Менша за праву, здорову, руку. — Є ще робочий, а новий буде на вихід. Ще в дочки в Броварах. Із заводу забрала, та ніяк не довезе. Старі протези при заміні здавати на завод не треба.

— Ви не відмовились від пасіки.

—  Пасіку ще дід мій завів. Допомагають, якщо вулики треба перенести чи до медозборів перевезти. А то сам. На тачку поставив і повіз. Сину  Ярославу 41 рік.  Він  приватний підприємець, займається ремонтом електроніки. Онучка Єва сім класів закінчила. Живуть у Срібному. Дочці Ларисі 34, у неї 5-річний синок Платон. Живуть у Броварах. Лора — капітан поліції.

Навіть сапувати допомагає

— Оце рука робоча, саморобна, — виходить з хати Олексій Іванович, перевдягнувши протез. — Приварив кільце. Можна взяти бензопилу.

— Приспособляється і косить. Тримаємо корову, свині, кури, — перераховує Надія Михайлівна. — Раніше — по дві корови. Олексій трави накосить, діти допоможуть згребти. Привезе сам машиною. До машини — причеп. На горище друзі закинуть.

— Руку високо не підніме?

— Та підніме куди завгодно. Але ж важко.

У центр переважно на машині їздить, а не пішки. А кудись недалечко — на велосипеді. Воно ж хоч і протез, а нога згинається. Бо саме коліно залишилося. І лікоть на руці є. Рука худіша за праву, бо м’язи менше працюють.   

Я дивлюся по телевізору — ой, бідолашні хлопці, руки-ноги відриває... А про свого й забуваю, що такий самий. Нормальний, повноцінний мужик, — каже про чоловіка Надія. —  І в роботі активний. У горілку не кинувся. Ніколи навіть не курив. Може трохи з друзями посидіти, без перебору.

Городи обробляю я, а чоловік допомагає. Каже: «Ще й на другому городі гарбузи посадимо». «Посадиш, то сам і сапуватимеш». Посадив. Зілля поросло — попирскав. А бур’ян не посох. Так він узяв у мого брата мотоблок, поганяв між гарбузами. Я попід самими гарбузиками пройшлася, і все. А торік і сапував сам, протез під сапку прилаштував.

— Стільчик жінці зробив, щоб сидячи сапувала, — виносить з хати невеликий услін. — Зі спеціальними ніжками, щоб у землю не вгрузали.

Роботу механізує

Олексій Іванович тягне бензокосу.

— Оце побачив у Прилуках, чим там газони косять. Ще в селі не було ні в кого. Купив, спробував, — одягає спеціальну жилетку з ременів для підтримки коси.

Олексій Іванович кілька разів смикає правою рукою за шнур. Агрегат люто заревів. Чоловік надягає кільце протеза на один держак тримера. Його він трохи переробив під себе. Підпиляв і зробив проточку — наскрізну дірку  для дерев’яного чіпка. Щоб протез не з’їхав під час роботи. За другу ручку береться здоровою рукою. І як погнав косити траву попід двором! Демонстративно викосив цілу галявину.

— Надю, руку забери, — просить чоловік.

— А чого вона так валяється? — не чекаючи на відповідь, підбирає протез Надія. — Оце так розкидає, тоді шукаємо, збираємо: де руки, де ноги. Неси ту, неси другу, — сміючись, дорікає чоловікові.

— А пішли покажу, як дрова пиляю, — раптом бадьоро пропонує Олексій Іванович. Хвацько виносить із сараю пилку, заводить. Бере так само, як бензокосу, і за три хвилини розпилює колоду на вісім полін.

А ще в Панченка хобі — прищеплювати і вирощувати яблуні. З півтора десятка вже дорослих яблунь росте в саду, на городі, у дворі.

Джерело: "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА. Фото автора

Найцікавіше у "Віснику": 

Схожі новини

Вiдео

Підірвали банк у Чернігові і втекли: поліція показала відео затримання грабіжників

30 ТРАВНЯ 2024, 19:33

Весняна посівна на фініші: аграрії Чернігівщини - у трійці лідерів

29 ТРАВНЯ 2024, 17:22

Фото

Перша віцепремʼєрка-чернігівка на виставці пожтехніки мимоволі прорекламувала продукцію з Прилук

29 ТРАВНЯ 2024, 16:41

Фото

Публічний простір з'явиться у громаді на Чернігівщині. Над концептом працює дизайнер

29 ТРАВНЯ 2024, 15:23

Фото

Учениця викраденого рашистами Анатолія Сірого зі Сновщини мріє про волейбольний турнір на його честь

29 ТРАВНЯ 2024, 14:15

Мріє зберегти школу та запрошує сім’ї з дітьми. Читайте у "Віснику"

29 ТРАВНЯ 2024, 13:23

Корейська "швидка" рятує життя у прикордонній громаді

29 ТРАВНЯ 2024, 12:37

ТОП-переглядів