Жителька села Мала Загорівка (Борзнянська громада) Марія Лукач позбавлена однієї з найбільших втіх життя - бачити. Вже понад 10 років жінка повністю незряча. Але це не заважає їй жити повним життям і відчувати себе корисною, надто власній родині та країні.
Допомагає сину-добровольцю
Її син Василь добровольцем пішов захищати Батьківщину. А пані Марія, навіть попри те, що незряча, взялася в'язати килимки та шкарпетки, аби допомогти йому та його побратимам.
«Та я не роблю нічого надзвичайного, – ніяково усміхається 55-річна Марія Лукач із села Мала Загорівка. – От, що можу… Очі незрячі, а серце – воно ж усе бачить, все відчуває. Вболіваю за наших хлопців, хочу їх зігріти теплом своїм материнським – от і в’яжу для них! Торік зв’язала десь під 200 пар, а, може, й більше – я спеціально не рахувала, нав’яжу з десяток пар і передаю волонтерами місцевими або Васильком своїм».
Василь торік весною пішов добровольцем на фронт – казав, як я буду вдома сидіти, коли ворог уже в нас ледь не на порозі був. Він такий, якщо вирішив, то вже все, – матір знала, що відмовляти його не вийде.
«Сказав мені: «Мамо, не плачте, я йду…» І що залишалося мені – тільки благословити…», - розводить руками співрозмовниця.
Син багато де був, проте мало що розповідає. Але Марія Лукач щодня переживає та щохвилини молиться за власну дитину.
Аби заспокоїти себе одразу взялася шкарпетки плести – заразом і хлопцям помагати. В’яже наосліп – рахує петлі і так вив’язує, їй не складно, пані Марія вже звикла. Кожна петелька у неї з молитвою: і «Отче наш», і «Богородиця».
«…хай Бог помагає нашим хлопцям, хай усі живі-здорові вертають чимпошвидше з перемогою!».
Сама веде господарство
Але це ще не все. Незряча жінка встигає і по господарству: удома сама все готує, і їсти, і щось складніше, навіть паску пече. У себе на кухні вже знає, де що лежить, то навіть напомацки візьме, що треба і зготує.
Смажити щось, правда, трохи складно – кладе на сковорідку так, щоб перевертати самій, але все одно чоловіка просить, щоб підстрахував. Чоловік у родині і за курами дивиться, і город обробляє – з Божою поміччю всьому раду разом подружжя дає.
Марія Лукач сама з Закарпаття, з Хустського району. А сюди, на Чернігівщину, у Малу Загорівку, переїхала до чоловіка Юрія. Так і залишилася.
Зір почав падати через цукровий діабет у 1994-му. А більше 10 років тому пропав узагалі. 12 серпня 2012 стало темно назавжди. Стільки лікарів обходили, і операції на обох очах робили – не допомогло. Трішки було покращало, бачила хоч силуети, так тішилася, а тоді інсульт – і знову темрява.
«Лікарі сказали – за зір можете уже забути. Не мені казали, а чоловіку – я б тоді такої новини тоді не витримала… Перші роки потому ще чекала, надіялася, але роки йшли, темрява не відступала, і я розуміла, що так вже і буде. Спочатку було дуже складно – блудила навіть у хаті, плакала від безсилля і безпомічності – що нічого сама зробити не можу… Юра мій, дай йому Бог здоров’я, мене з того стану витягнув – усе показував, допомагав, підтримував. І так я потрохи навчилася усьому давати раду – тепер пальцями все «бачу», хоча поки наловчилася, і обпікалася стільки разів, і ранилася, та й зараз не без того… Але раду собі даю – і вже добре».
Як живеться?
Зранку пані Марія все вдома старається поробити, сніданок-обід зготувати, посуд помити, а тоді сідає плести. Жодної хвилини «вхолосту» навіть не хоче потратити: сяде чай пити – і все одно рядок-два на шкарпетці пров’яже, така вже пані Марія. Зараз доводиться плести в масці – у Марії Лукач від шерсті вже алергія пішла.
«…кашляю-пчихаю, але все одно в’яжу, не лишу тої справи. Нитки раніше сама купувала, але сама багато не накупуєшся за пенсію… То я старі светри розпорювала, щоб в’язать, а як про мене як у ті ваші інтернети перший раз написали – то люди нитки стали звідусіль слати – і з Одеси, і з Дніпровщини, і зі Львова, і у нас з Чернігова, Ніжина і Коропа… І зараз допомагають, шлють, а я всім дуже за це вдячна – ниток завжди треба».
Цього року волонтери виручили у серпні - привезли ящик ниток, то вона їх тільки раз-два – і вив’язала! Що у людей є, те і передають, присилають навіть в’язані речі, які вже не потрібні – жінка їх розпускає на нитки, змотує у великі клубки і з них в’яже.
Плести пані Марія навчилася ще зі школи – мама покійна в’язала, і доньку привчила. Згодом, коли діти були малі – в’язала їм шапочки, светрики.
Нині весь час доводиться рахувати петлі, щоб усе зійшлося. Буває, що помилиться і доводиться все розпускати, починати знову. Але рук не опускає і знов робить, бо як же інакше...
Щоб і по кольору шкарпеточки гарні були – а не сіро-буро-малинові, то пані Марія просить чоловіка – питає, який де колір, щоб підібрав.
Теплі речі для побратимів
«Василько мій, коли на день-два із фронту приїжджає, то йому завжди шкарпеток даю з собою – хай хлопцям роздасть, щоб їм тепло було. Оце він приїжджав недавно – хоч і мало побув, так я і голубців хлопцям накрутила, і спекла смачненького, і шкарпеток і килимочків передала.
В’яжу спицями ще й килимочки такі більшенькі – чи сидіти на них, чи під ноги узяти у спальник, чи навіть під голову замість подушки, хлопці випробували, кажуть, гарні! Ще одна наша місцева жіночка, Каріна, теж в’яже шкарпетки, то ми разом із нею скомпановуємося – от, недавно вона мені аж 16 пар привезла».
Доріжки під ноги найважче в'язати, ділится нюансами справи Марія Лукач, бо складаєш і по шість-сім- ниток докупи, а як нитки тоненькі, то й всі десять. Плести не так і легко. Увесь вечір провʼяжеш – а зранку аж рука не гнеться – так пальці понапухають.
Пані Марія знову береться за нитки та спиці: вкладає у кожен рядок своє прагнення робити добро і дарувати свою частку світла у темряві війни.
Джерело: соціальна платформа Goodacity.
