62-річна Наталія Мироненко з селища Михайло-Коцюбинське Чернігівського району — приватна підприємниця. У своєму вагончику, що на виїзді з селища, торгує грибами. Сушеними, маринованими, консервованими. Білими, рижиками, лисичками. Каже, купують прокурори, сбушники, адміністрація. Беруть і під картопельку додому, і на презент київському начальству.
— Білих консервованих лишилося дві літрові баночки, — показує на стенд з продукцією, що при вході в магазин. — Бувають роки, коли до весни білих не лишається зовсім.
Перші білі починаються в кінці травня. Є опеньки. Лисички. В кисло-солодкому маринаді. 400 гривень коштує літрова банка білих. Півлітрові по 100, 150, 200 і 300 гривень. Сушені по 100 і 150. Військові заїжджають, пакую сумку з грибами, городиною, горіхами, віддаю безкоштовно.
Є аджика, кабачкова ікра, огірки в томаті. А ще зеленка квашена. З дубової бочки. Зараз дам скуштувати, — відкриває прозоре пластикове відро, на кінчику ножа простягає маленьку зеленку. — Промивати не треба. Додати цибульки і трішки олії.
— Де бочку дубову взяли?
— Ще від діда, батька, — уточнює, — лишилася. Виросла в грибах, — каже Наталія Михайлівна. — В Малійках, що біля Ведильців Чернігівського району. Залізнична станція колись там була. Батько грибник і нас навчив. З восьмого класу вже сама в ліс ходила. За суницею, чорницею. Мама працювала в колгоспі, батько кочегаром був. З лісу жили. В родині нас четверо. Усі дівчата. Батько все хлопця хотів, четверта Тамара получилась, — жартує. — Найстарша Ніна, потім Валя, я і Тамара. Вона зараз виїхала з дітьми в Німеччину. Нас тут бомбили, били, а ми нікуди не виїжджали, — пригадує 2022 рік, коли Михайло-Коцюбинське було в окупації. — Живемо навпроти свого магазинчика.
Грибами восени був заставлений увесь погріб. Зараз лишилося декілька банок. Ще є заморожені. В пакеті асорті. Бройлери дивіться які, — дістає з морозилки велику тушку. — Є й живі, яйця несуть. Як треба, можу продати.
З весни до зими я майже кожен день у лісі. О четвертій ранку прокидаюсь. На декілька годин в ліс. Коли з чоловіком машиною.
А ще у мене в хазяйстві два мотоцикли є. Ніяка поліція не зупиняє, — сміється. — Поліцейські кажуть: «Михайлівно, твій мотоцикл всі тут знають». Тоді перебираю, чищу, обробляю. Хазяйство пораю і на роботу, в магазинчик йду.
Як тільки орки вийшли, через декілька днів вже в ліс по гриби пішла. Ви будете йти, не побачите, я за вами ще пакет назбираю. Наче відчуваю, де сидять.
В ліс ходжу в шльопанцях. Жодного разу ніяка змія не вкусила.
— Скільки банок за сезон закатуєте?
— Не рахую. Підвал здоровенний, все заставлене.
— Де банки берете?
— Буває, що покупці назад привозять.
9 березня буде 63 роки. Мамка казали, що народилася я 9 лютого, а записали через місяць. В нашому селі всіх так записували.
— А коли святкуєте?
— Як в документах, 9 березня. Але починаємо з завтрашнього дня (говоримо 8 лютого). — Голубців вже накрутила.
Я ще і бджіл тримаю, два вулики, все по плотницьки вмію. В електриці розуміюся. Будку собаці можу збити. Це теж батько навчив.
— А чоловік?
— Борис Васильович допомагає. Разом з 1980 року. Менший за мене на рік. Коли сюди приїхала, він школу тільки закінчив. Познайомилися, через пів року одружилися. Двоє доньок у нас. Молодша Ірина в Славутичі живе, завідуючою в аптеці робить. Внуку Миші 10 років. Старша донька Тоня в Чернігові. Онук Богдан майстер спорту по дзюдо, на змагання їздить. Онука Карина фармацевт. Вчилася в Києві, тоді у Львові довчалася.
— Коли внучка поступати їздила, грибочки свої возили?
— Аякже. Літру взяла. А у них, — каже про захід країни, — своїх же повно. Як трасою їхали, місцеві продавали. В банці два великих цілих плавають. А ціна 650 гривень за банку. А я по 400 продаю. Аби в погребі не стояли.
Вдома готую все з грибами. Мої вже їсти не хочуть. Єдине, що ще люблять — квашені зеленки. Морожені — проварені, на пательню не кладіть, одразу в воду на суп. І в фарш для голубців перекручую гриби. Зазвичай з ними роблять пісні голубці. А ми не постуєм.
— Якось заїхала дівчина, взяла відерце зелених, — розказує Борис Васильович історію з покупцями. — Каже, для чоловіка. Повертається через чотири дні ще за відерцем. Кума до неї прийшла, під горілку всі зеленки з’їли, чоловіку нічого не лишилось.
Якось приїхав в ліс, немає мухоморів. Думаю, куди поділися. А потім люди розказали, що місцеві збирають, здають. У Ведильцях приймали по 30 гривень за кіло. А тоді їх кудись відправляють. Грибники, як і рибалки. В ліс тягне. Як мене до футболу. У свій час в Київ майже на кожен матч їздив.
— Люди збирають гриби, здають. Я все консервую, — продовжує жінка.
— Як квасити, консервувати, щоб смачні були?
— Не розкажу, — навідріз відмовляє. — Ви не перша, хто питає. Зеленка росте в піску. Всі питають, як вимиваю. А я кажу: бери зубну щітку і кожен чисть, як зуби. Поліцейський зі Славутича привозив свої зеленки: «Михайлівно, наквась, бо я заквасив, а вони згнили». Рецепт від батька. І гриби, і капусту квасив. А я дивилась, запам’ятовувала. Бочка у мене на 200 літрів. Стоїть в підвалі, у ній зеленки квашу, а тоді фасую у відерця.
В мариновані додаю спеціальну траву. На ялинку схожа. Ще давно в білорусі купувала. Зараз і у нас є. Одна в банку потрапила, коли консервувала. Покупець її побачив. У свої гриби накидав з ялинки гілок, — сміється.
— Стерилізуєте в автоклаві?
— Все на газовій плиті. Кожен рік купую нову каструлю. Стільки готую, що прогорають, — дістає з-під прилавка нову літрів на сім. — Газову плиту купую кожні три-чотири роки. Кочегарю її днями не вимикаючи. Одного газу на місяць 1300 нагорає.
Авторка: Юлія СЕМЕНЕЦЬ, "Вісник Ч"
"Час Чернігівський" писав про таке:
