Надія Лущай 53 роки на протезі. Працювала секретарем при семи головах сільради

12 ВЕРЕСНЯ 2023, 15:16

1108

Надія Лущай 53 роки на протезі. Працювала секретарем при семи головах сільради

Надія Лущай

Надія ЛУЩАЙ із села Ваганичі на Городнянщині — пенсіонерка, ходить на протезі. Він замінив ногу, яку ще в юності, 53 роки тому, відрізав потяг. Надія не втратила НАДІЇ. Здобула освіту. Працювала секретарем при семи головах сільради.

— Не треба нічого боятися, — говорить Надія Дмитрівна. —  Не треба ні на кого надіятися — тільки на себе. У паніку не впадати. Добиватися мети. Спілкуватися. Цікавитися всім новим.

Зносила чотири десятки штучних ніг

— Подивишся телевізор чи інтернет — скільки молодих зараз на протезах через війну, — журиться Надія Лущай. —  А мені здавалося, що я одна на весь Городнянський район на протезі. Ні до кого за порадою було звернутися, тільки в собез. Там пояснювали, допомагали.

Перший протез був зручний. Білоруський, бо в лікарні білоруській лежала. Легший, ніж тогочасні українські.

Та й до наших я прилаштувалася. Замовляла в Чернігові.  На вулиці Любецькій, на казенному протезно-ортопедичному підприємстві. А недавно в Чернігові у філіал сумської фірми звернулася. Нині багато є організацій, які уклали договір з державою і роблять протези для людей безплатно.

Коли я працювала, через рік можна було протези робити. А тепер, коли вже не працюю, — раз на чотири роки. За 53 роки в мене протезів 40 змінилося. Я й не рахувала їх точно. І не зберігала. Зламався, стерся — викинула, та і все.

Стрибнула і випадково потрапила під поїзд

— Трагедія сталася, коли я 10 клас закінчувала, — неохоче згадує Надія Дмитрівна. — Мені не було й 17. Якби ж я тихіша була!.. Стрибнула випадково під поїзд. Зима, січень, снігу багато. Спішили на вокзал. А потяг Хоробичі – Щорс уже  почав рухатися. Ми побігли. Один першим стрибнув, я за ним...

Мене відвезли в лікарню, у селище терехівку добруського району на Гомельщині. Потяг Гомель – Щорс назустріч ішов. Зупинився, мене занесли туди. Я і не пам’ятаю, як їхала. Прийду в свідомість — втрачу, прийду — втрачу.

Рана інфікувалася. Масло від коліс попало. Та поки довезли, час минув. Може, і більше б ноги лишилося, якби терміново надали медичну допомогу. А то операцію раз зробили, тоді другий. Бо нагноювалося. Гангрена пішла. Вище коліна ампутували.

Боляче, але вставай і йди

— Мене  учні місцевої школи провідували, — вдячна за підтримку. — Їжу приносили. Розважали. Сильно допомогли.

Перший протез мені в гомелі зробили.  Лікар привіз у Ваганичі. Допоміг надягти. Сказав: «Боляче, не боляче, але  вставай і ходи».

Я ходила в юності багато. З вокзалу, із сусіднього села Хоробичі, асфальтом пішки додому. Це кілометрів шість чи й більше. У Городню, у заметілі, їздила автобусом, звіти туди возила.

Тепер, звісно, стільки не рухаюся. Тепер на скутері їжджу. Велосипедом не можу. А скутер завів, ноги поставив — і вперед. Скутер на 55-річчя брат подарував.

«Запорожець» є старенький. У 1991 році отримала. Він дається на 10 років. Думала, поміняю. Не вийшло.

Суконь і спідниць не вдягала — тільки штани

— Кажуть, треба, щоб протез прижився.

— Так, до нього треба звикнути. Натирає спочатку, який би не був зручний.

За куксою треба догляд. Завжди, а особливо, коли жарко. Треба мити. Протирати. І за протезом треба догляд. Своєрідний чохол на куксу надягаєш. А зверху на протез — панчоху. Буває, ходять — протези, наче залізяки. Це хто не соромиться. Хто соромиться — поролон спеціальний на залізяки кладуть.  Потім надягають  панчоху. І, якщо ти в штанях, ноги будуть майже однакові.

Тому в спідниці я й не ходила. Тільки в брюках. Щоб не так помітно.

Взуття разом з протезом видавали. Ортопедичне. З жорсткою п’яткою. Фіксацією гомілки. Його не носила. Грубе. Віддавала невістці, дружині Машиного (сестриного) сина. Вона в шахті працює. У мене 36 розмір ноги, і в неї.

Я своє взуття купую.  Легенькі, хороші черевички, тільки без каблучка. Взуваю  протез, як і свою ногу.

Одягаю його з самого ранку. Інколи й сплю з ним. На милицях не ходжу. На протез — і пішла працювати. Зараз на мені кухня. Готую. Посуд мию. Перу. Сестра Марія, вона до мене з Кривого Рогу переїхала, займається рештою домашнього господарства. Як і мій цивільний чоловік, Михайло. Офіційно одруженою я не була. Дітей не маю.

Старалася повз кохання проходити

— В юності був у мене парень, провідував у лікарні після  трагедії. А потім поїхав, і ми більше не бачилися. Він уже помер. Розбився на швидкості.

Після цього думала не закохуватися.

Усі здорові люди, а я така...  От і старалася повз кохання проходити. Оминати його. Хоча був у мене один товариш, військовий, приїжджий. Я йому подобалася. Але відмовила. Зустрічалися, переписувалися. Перервала переписку. Він у місті жив. Здоровий мужчина. А я що?

Теперішній мій толк та на той час — по-іншому б усе було. А тоді... Нікому не хотіла бути тягарем. Тепер змінилося ставлення до таких, як я. Люди закохуються, одружуються. Не комплексують. А тоді в Городні нікого з протезом не зустрічала.

На  душі було... Бачу, люди бігають, а собі... Соромилася.

Образи на світ не було. Що трапилося, то трапилося. На кого  ображатися? Хіба на себе. Чого було бігти, чого було стрибати...

Не народила — боялася, що дитина ображатиметься

— Не хотіли дитинку народити?   

— Як вам сказати. Знаходився мужчина. Одружений. Красень. З білорусі. А я — ні. Не захотіла. Янкова Ганна, котру я змінила на посаді секретаря в сільраді, казала весь час: «Народи хоч від кого. От побачиш, тобі як знахідка дитинка буде». А я думала: «Народжу, а дитя буде на мене ображатися».

— Чому?

— Що я каліка. Я нікого не слухала. Своїм розумом жила. Усе робила по-своєму. Не за всім і шкодую. Непогано прожила. Днями на роботі. З людьми.

Силу волі  включала, щоб не соромитися

— Силу волі включала, — називає головну умову. — А спочатку соромилася каліцтва. Нікуди не хотіла виходити з дому. Поки мені протез зробили, на милицях була. А коли протез з’явився, усе змінилося.

У мене була подруга Надя. І товариш у неї, ветпрацівник. Прийшли вони  до мене: «Ходімо в клуб на кіно». Уперше мене витягли, і так я почала виходити між люди.

Батьки мене підтримували. Хотіли, щоб я освіту здобула. Я закінчила бобровицький технікум, вчилася на юриста. Хотіла і вище вступити, але побоялася далеко їхати.

У Харків запрошували, у сільгоспінститут, тепер університет імені Докучаєва.  Документи відвезла, а потім написала, щоб прислали назад.

Туди, відвозячи документи, добралася нормально, а назад поверталася — на вокзалі треба було переходити з одного місця на друге, уночі сідати на поїзд. Ні пандусів, ні туалетів спеціальних. Ніяких зручностей для інвалідів. Непристосований до моїх потреб навколишній світ. І я  побоялася. Не поїхала і не вступила.

Подумала — шукатиму ближче, нехай не інститут, а курси якісь. Та й не хотіла батьків кидати, вони стільки пережили через мене.

Закінчила курси на Бахмаччині —  школу бухгалтерів. І повернулася у Ваганичі.

Голови мінялися, секретар — ні

— З 1976 до 2022 року була секретарем (останні роки діловодом, що майже одне й те ж) у сільраді, — розказує про роботу.

— Як ви так ухитрилися?

— Не знаю. Посада голови сільради була виборною. Голів вибирали. А мене, секретаря, лишали. Хоча посада секретаря останні роки теж була виборною.

Олександр Снопок, — згадує голів, — Анна Криволап (уже покійна), Петро Ковбаса (теж покійний), Світлана Снопок (живе тут), Олексій Масловський (поїхав від нас), Сергій Бондаренко, Сергій Трейтяк...

— З ким працювалося найкраще?

— Ладила з усіма. Важко не було. Комусь і не вгодиш. Але все одно йшла на роботу з радістю.

Не відразу стала секретарем. Спочатку працювала в ощадкасі в селі, а тоді — у Городні.

А потім — у сільраді була жінка головою, Федорова, вона з Перепису. Мене й переманила, запропонувала стати рахувальницею. Я приймала податки, страховку. Зарплату видавала.

На початку  1976-го секретар Ваганицької сільради пішла в декрет. І мене  вмовили обійняти її посаду. Покійна Валентина Сова, секретарка Городнянського райвиконкому, умовила. З її легкої руки я й влаштувалася. Вдячна їй.

Мені 19 серпня минуло 70. Наче вже й соромно стало ходити на роботу. Перед війною, у січні 2022 року, написала заяву за власним бажанням.

Ночами й ранками сиділа, щоб людям документи оформити

— Не скучаєте за роботою?

— По правді сказати, ні. Хоча боялася йти на пенсію. Домашня робота скучати не дає.  Сьогодні планувала вікно пофарбувати. Картопельку скоро почнемо копати.

— Захоплення є? — милуюся вишитими бісером іконами.

— Немає, — сміється. — То сестра Маша вишиває. Я ночами й ранками сиділа, щоб тільки людям пописати (от і секрет уживання з головами. — Авт.), пооформляти. І субсидії, і соціальні допомоги. Особливо бабусь жаліла.

Хоча я в молодості шити любила. Мама моя гарно шила. Вибивати вмію. Це коли знімається лапка у швейній машинці і голкою дрібно-дрібно обстрочуються вибиті дірочки, створюється красивий мереживний узор. Вибивають занавіски, наволочки, підзорники (край простирадла). Дядько покійний у Нікополі працював на ремонті машин. Сам мені зліпив ексклюзив. А потім діти (племінники) подарували електричну машинку,  хорошу.

У Ваганичах жило 1400, нині немає й 200

— Коли починала працювати, було й 1400, і 1300 мешканців, — розповідає. —  А потім усе менше й менше... Батько мій помер у 2013  році, йому було за 90. І якось у той час люди дуже почали  мерти — і 18 чоловік, і 20 за рік.

І так кілька років поспіль. Потім менше стали. Але й народжувалося менше. Діти виїжджали, якщо поступали. Колгосп розпався (він давав роботу), і село почало занепадати.

У нас до 1976 року було два посьолки: Вершини й Барабанівське. Їх досі не зняли з обліку, я сама цьому здивувалася, адже люди там не живуть. Але прописані. У Вершинах — жінка.  У Барабанівському — чоловік.   

Зараз у Ваганичах якщо 170 мешканців буде, то й добре. Хати порожні, неоформлені. Навіть порожні вулиці є. А було в кожному дворі по чотири-п’ять душ.

У нас тихо, бойових дій не було.

Джерело: "Вісник Ч", авторка Тамара КРАВЧЕНКО. Фото автора

"Час Чернігівський" писав про таке: Олексій Панченко 20 років справляється по господарству без руки і ноги

Схожі новини

Фото

100-літній бахмаччанин розповів про власні секрети довголіття

16 КВІТНЯ 2024, 17:18

Фото

Жінка із Сновщини збирає зморшки пригорщами

16 КВІТНЯ 2024, 15:50

У сусідній Сумщині - велика втрата: на фронті загинув міський голова Лебедина Олександр Бакликов

16 КВІТНЯ 2024, 14:44

Тренерка розказала, чому діти з Чернігова їздять плавати у Славутич

16 КВІТНЯ 2024, 13:31

Воїн з Чернігівщини отримав "Золотий Хрест". Про нагороду розказав майже через рік

16 КВІТНЯ 2024, 12:24

На прикордонні Чернігівщини людина живе у болоті

16 КВІТНЯ 2024, 11:21

Як відбувається придбання квартири: головні етапи

16 КВІТНЯ 2024, 10:47

ТОП-переглядів