Родина Неруш виїхала з Кам’янської Слободи на Новгород-Сіверщині в Красне Іванівської громади. Їхнє село за 10 кілометрів від кордону з Росією. У Валентини Павлівни та Володимира Миколайовича три доньки-школярки: Катерина, Аліна, Ярослава.
З собою Неруші перевезли 50 голів худоби. Корів, телят, овець, свиней, курей. Новий будинок надала громада. Будували благодійники. Худобу пустили в сарай сусіди.
«Чекали, коли можна заселитися»
У Красному родина живе два місяці. У великій кімнаті в клунках речі.
— Ще не встигли розібрати, — каже Валентина Павлівна. — Тут 59 квадратів. У нас дім був більший. Тільки коридор з чуланчиком — як оця велика кімната. Але тут теж добре.
— Та й поки нікуди все розкласти, — розводить руками господар. — Головне, що дах над головою є. З часом обживемось. Паркан треба поставити. Хлів для худоби збудувати. Треба звернутися до громади, у земельний відділ. Щоб знати межі ділянки.
Узимку 2024 року, як нас обстріляли, виїхали в Пушкарі, — каже Володимир Миколайович. — Були там як переселенці. Дружина з доньками жили в Пушкарях, я їздив у Слободу. Бо там же господарство.
З евакуацією нам допоміг Микола Сергієнко, наш староста, — вдячний Володимир Неруш. — Запропонував перебратися в Пушкарі. Потім сказав, що є безпечніше місце. Це було ще торік. Тоді вперше приїхали в Красне. Дім наш був на стадії будівництва. Ми придивлялися, що і як. Чекали, коли можна буде заселитися.
Першою ходкою перевезли речі. За другим разом — тваринник. З Кам’янської Слободи виводили в сусіднє село. Там чекала двоповерхова фура. У ній їхали корови, телята, вівці, свині. З пальним допоміг староста. З фурою — благодійники.
Планували впоратись за п’ять днів. Затягнулось на два тижні. З хазяйством сюди приїхав 30 травня.
Сусіди погодилися дати нам свої хліви. Хоча б на перший час, доки побудую власні. Уявляєте, які добрі люди?
Багатодітний батько служив рік
— Коли почалося повномасштабне вторгнення, росіяни нас не чіпали, — описує життя в перший рік великої війни Валентина Павлівна. — Цілодобово повз нас, трасою, ішли колонами. Не заїжджали в наше село. І ми не тікали зі Слободи.
Уперше село обстріляли у вересні 2022 року. Били дронами по хатах. Кілька згоріли. Прильоти були на городи, двори, трасу. Тоді ми ще не звикли до такого. Не розуміли, що може прилітати. Когось убити... Над головами кружляли розвіддрони. Політають і до себе вертаються.
— У перший день вторгнення мені подзвонили з військкомату, — каже про себе чоловік. — Зібрав речі, поїхав, — неохоче згадує бойовий досвід. — На війні був майже рік. Валя подзвонила, каже: «Вийшов закон. Багатодітний батько може не воювати». Хлопці вмовляли повернутися додому. Я і зараз з ними спілкуюсь. Казали: «Якщо тебе вб’ють, дітям краще не стане».
Грубу топили вночі, тоді ж їсти готували
— Наш дім уперше обстріляли у 2024 році. О 16.30 у двір прилетів фпв-дрон. Розірвався біля погреба. Ми не постраждали. Думали, більше прильотів не буде. Але нас продовжили гамселити. З сьомої ранку, кожні 15 хвилин. У двір, у коридор прилітали уламки.
Зима, холодно. Я саме йшла з туалету. Тільки переступила поріг хати, закрила двері. Як шандарахне, аж присіла, — згадує Валентина Павлівна. — Забрала дітей і побігли в погріб.
24 лютого цього року сильно прилетіло. Перейшли жити в дім сестри. Вона виїхала раніше. Місяць там були. Додому ходили поратися. А тоді вже пішки, коє як, вибралися в Пушкарі.
— Ідеш — там хата ще димить, — згадує восьмикласниця Аліна. — Нещодавно наче бахнуло, а хата моментом згоріла. Ступаєш далі — уламки. Санки за собою тягнеш. Слизько, падаєш.
— Як згадаю, як там жили, — продовжує жінка. — Узимку снігу до коліна. Морози за 30 градусів. А ми женемо по черзі худобу на болото, за 500 метрів. Щоб води попили. Лід пробивали.
Грубу вдень не топили. Щоб з дронів не видно було диму. Удень холодно. Вдінемось, укутаємось. Протоплювали рано-вранці або вночі. Тоді ж і їсти готували.
— Ми завжди вдітими ходили, — каже Аліна. — Якщо летить, швиденько в погріб заскакували.
— За ці чотири роки в мене не було спокійного сну, — продовжує жінка. — Тут стало легше. Сплю і не можу прокинутися. Уже до корів час, а я ніяк встати не можу. «Валю, коли ти вже виспишся?» — запитував чоловік. Не можу себе побороти. Хоч кричи, хоч не кричи.
Хоче стати фермером
Родина тримає 13 корів і телят. Володимир Неруш вирішив стати підприємцем.
— Хіба це багато? — реагує на мої великі очі господиня.
— У травні 2024 року офіційно зареєструвався, — веде до сараїв, потім на город до худоби Володимир Миколайович. — Давно мріяли з Валюшею займатися своєю справою.
— У мене є улюблена вівця, — хвалиться Аліна. — Кнопочка. Її покинула мати. Ми поїли Кнопочку молоком. Була мені як дитина.
— Це Муха, — веде далі на город, де пасуться корови, господар. — Моя найкраща корова, — нахвалює. — Своїх не чіпає. А як хто чужий підійде, може вдарити. А ще Мілка в нас є. Усі мої корови офіційно зареєстровані в державному аграрному реєстрі. Молодих телиць ще буду реєструвати.
— Хто доїть усіх корів?
— Я, — гордо відповідає Валентина. — Важко. А що робити? У нас же є першотьолки. Телята смокчуть вим’я.
— Куди діваєте молочку?
— Поки йде на бартер. Люди пропонують картоплю, буряк. А ми їм за це молочко даємо. Залишки — на прикорм. Молоко п’ють навіть свині. Коли жили вдома, молоковоз не їздив, не приймав. Усе свиням.
— А далі?
— Хочу офіційно продавати телиць. Щоб були з паспортами.
— В одному сараї поросята, в іншому вівці, — відкриває двері сараю. Усі гуртом вибігають на двір. — Випускаємо зранку і ввечері. Коли спека, закриваємо. Треба слідкувати, щоб не пішли на людські городи.
— Кнопочка, — обнімає вівцю Аліна. — Яка в тебе гарна зачіска. Заросла, стригти треба.
— Щось вони води сьогодні мало попили, — дивиться Валентина, як чоловік напуває корів. — Власники дозволили користуватися свердловиною, що у дворі.
— Свиней здаєте?
— Собі на їжу тримаємо.
— Шкода їх різати, — Аліна підгодовує яблуками в’єтнамську свиню Білку.
— Не дають дівчата, — сміється Валентина. — Одна свиня живе вже четвертий рік. Усі ручні. І я люблю з ними панькатися, а колоти — ні. На базарі курятини куплю. Її їмо, — сміється.
— У Слободі в нас 50 голів птиці було. Багато півнів. Половину там залишили. Сюди тільки 15 штук довезли. Дорогою загубилися. Хоча ми їх і в скринях везли. А вони ж ще задихнутися можуть. Чотирьох тут лисиця забрала. Спершу не закривали їх. Прийшли — пір’я валяється. А тоді Володя о 17.00 відбив курку від лисиці. Тепер прикриваємо.
Разом 26 років
— Валюшка з Пушкарів. Я жив у Кам’янській Слободі, — розповідає господар про мирні часи. — Разом ми вже 26 років. 12 — як одружені, 14 — у цивільному шлюбі.
Оформлювати стосунки офіційно не було часу. Працювали. Жили в Києві, Харкові. Я на будівництві.
— Понад 10 років працювала на базарі продавчинею, — підрахувала Валентина.
— Думали, ось-ось війна закінчиться, — мріяв Володимир Миколайович. — А воно який рік і все ніяк. Не хотів їхати з села. Але жити вже неможливо було. Вибивали місцевих. Хоч мою автівку вони й знали. Прилетів дрон у багажник. Не розірвався. Другий пішов на розворот, хлопці «заглушили», упав. Села, що ближче до кордону, повипалювали. Вулицями. Дрони підлітають. Не дивляться, дорослий, дитина чи тварина. Знайомий помер від зараження крові. У двір прилетів дрон, уламок потрапив у ногу. До лікарні не було можливості доїхати…
Доньки підуть у нову школу.
— Аліна у восьмий, Ярослава в шостий клас. У місцеву школу, — радіє Валентина. — Катя в десятий. Їздитиме в сусідню Іванівку. Ми ще не були, але проїжджали повз. Над дорогою школа. Гарна, з новим ремонтом.
Удома навчання слабке було. Інтернет не завжди вмикався. То світла нема. Вчителі надсилали домашнє завдання. Дівчата виконували.
Біля двору Нерушів під деревом живе лелеченя.
— Випало з гнізда, — пояснює чоловік. — Мати з батьком іншому, що в гнізді, їжу приносять. А цей поселився в нас. Годуємо його два рази на день. Кажуть, жирну їжу давати не можна. Купуємо морожену рибу. Хлопчик чи дівчинка, не знаємо. Доки молодий, літати не вміє. Але крилами махає. Сподіваємося, полетить зі своїми в теплі краї.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Юлія СЕМЕНЕЦЬ
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Переселенці-пенсіонери із Сєвєродонецька шукають квартиру в Городні
- Переселенці з прикордоння Чернігівщини: «Пасемо корів, над головами летять снаряди»
- Опанувала нову професію на «Елеганті» і мріє повернутися додому: історія переселенки з Херсонщини
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
