Власник підприємства "Сівертранс" Віктор Вікторовський на другий день війни віддав машини в користування, коли стало зрозуміло, що місцеві морги не справляються й тіла загиблих ніде зберігати. Три фури два місяці стояли на вулиці Пирогова, ще одна — біля другої міської лікарні в Чернігові.
— Ви собі навіть не уявляєте, як він допоміг, — каже Едвард Злепко, завідувач Чернігівського першого міського патологоанатомічного відділення. — Інакше була б катастрофа.
У траншеях у парку "Ялівщина" за час облоги Чернігова поховали 1030 цивільних, за даними Катерини Скалій, заступниці директора кладовища "Яцево". Станом на 10 червня поховано 64 військових і близько 1,5 тис. цивільних у траншеях і могилах.
Зараз фури Вікторовського стоять на стоянці на виїзді з Чернігова. Біля боксів — два білі 13-метрові причепи. Поряд тягачі. Віктор Вікторович до воріт під’їжджає мотоциклом, тут ми й зустрічаємося, щоб поспілкуватись.
— Багато підприємств і власників фур намагалися вивезти, сховати свій транспорт. А вам не жаль було віддавати машини? Могли ж розбомбити.
— Я про це навіть не думав. Ні про фури, ні про фінансову частину. Хвилювався за свою сім’ю й за те, щоб їх урятувати (пізніше вдалося відправити за кордон). Моя позиція така: якщо можу чимось допомогти, то роблю це. Коли кожен зробить щось маленьке — це стане ще одним кроком до перемоги. На час бомбардування на стоянці підприємства було близько 20 машин, заповнених товарами. Три фури розпакували, а продукти розвезли по місту. У двох з них була солодка газована вода (підприємство Вікторовського займається її продажем — ред.). В іншій — заморожені булочки для хот-догів, які готують на заправках ("ОККО") — це підприємство "Мантінга Україна". Я запитав їхнього керівника, й він дозволив роздати їх військовим і теробороні, щоб спорожнити фури, — розповідає він.
— Спочатку мої водії Андрій Костюков і Олександр Семененко загнали до моргу на Пирогова перші два холодильники. Один підігнали до прощальної зали, у самий кінець двору. Другий — поряд. Через кілька днів завезли ще й третій. Територія маленька — як вони їх там викручували?. Треба було ще, але в мене порожніх машин тоді більше не було.
З четвертим рефрижератором допоміг Олександр Позняк, власник ТОВ "Експрес-Транс 2000", який займається вантажними перевезеннями.
— Рефрижератор Олександра поставили біля другої міської лікарні, — веде далі Вікторовський. — Зараз два "холодильники" ще в роботі. Той, що Олександра, повернуть, а мій ще стоятиме на Пирогова. Краще, щоб не знадобився, але для перестрахування нехай буде.
Коли тіла лежать на зберіганні в мирний час, їм колють формалін, щоб запобігти розкладанню, та тримають при температурі +2 градуси. У воєнний час "наколоти" всіх важко. Тому температуру підтримували -3-5 градусів. Це дало змогу зберегти тіла та згодом поховати їх у нормальному вигляді.
— Трупного запаху немає?
— Ні, усе чисто.
— Скільки тіл поміщалося в один рефрижератор?
— Думаю, десь 45-50, якщо на всю довжину. "Битком" одне на одне, їх не складали. Коли спілкувався з робітниками моргу, то запитував: "Як ви їх переносите?". Кажуть, користуються ношами й каталками. У мирний час ці фури-рефрижератори перевозять заморожений товар. Довжина без тягача — 13,6 м, висота — 2,6 м, ширина — 2,4 м. Температура всередині може бути від +20 до -20 градусів. Працюють і на дизельному паливі, й від електроенергії. З паливом були проблеми, тому вирішили під'єднати їх до електрики, на три фази, 380 вольт.
Робітники моргу закупили спеціальні розетки й під'єднали. Фури працювали як звичайні холодильні камери. Мої водії розказали, що, де і як натискати. Є ще хлопець, який влаштувався водієм в обласну лікарню, до війни він ремонтував ці фури. Коли щось траплялося, то приїжджав і лагодив.
— Яка ціна одного рефрижератора?
— Від 15 до 30 тис. доларів. Це причіп без тягача. Я в цьому бізнесі 17 років. Першу фуру купив у 20 років, на третьому курсі університету. Узяв кредит, позичив гроші в тітки. Усі родичі скинулися. Мої хлопці їздили під обстрілами іншими машинами, возили гуманітарну допомогу з Німеччини, Литви й інших країн, де був мій транспорт.
Під час війни на підприємстві півтора місяця жили хлопці. Були й прильоти: в одну фуру потрапив снаряд і вона повністю згоріла. Ще дві побило уламками — треба ремонтувати. Побито офіс, стелю, вікна, фасад, — Віктор показує відео в телефоні, як було до того, коли в офісі вже навели порядок. — Мій будинок неподалік школи №18 на Старій Подусівці, там вибило вікна. Свою родину я вивіз за кордон.
Зараз ми вже почали працювати. Коли повернувся, то зробив частковий ремонт, щоб працівники мали нормальні умови.
Джерело: TEXTY.ORG.UA . Авторка Юлія Семенець
