Росіяни витягли хлопчика з ними ж розтовченого, понівеченого автомобіля, посадили закривавлену дитину на узбіччя дороги. Запитали, чи є в нього телефон. Дізнавшись, що немає, «дбайливо» поцікавилися, хто в нього ще з рідні залишився й наказали сидіти на місці, мовляв, тебе скоро заберуть.
Далі розвернули башту однієї зі своїх бойових машин у бік автівки й прицільно шмальнули в бензобак. Після цього колона рашистських військових, минувши охоплене вогнем авто з тілами трьох мирних жителів, як ні в чому не бувало, рушила далі.
Навіть сьогодні, через два місяці після трагедії, від подробиць розповіді Андрійка про те, що сталося тоді з його родиною на дорозі біля Калинівки, стигне кров і від болю розривається серце. Хлопчик тоді справді дивом врятувався.
1 березня розгорнулася за кілька кілометрів від Носівки. Оксана та Михайло Близнюки, ще в перші дні військової агресії втікаючи разом з сином від ракетних обстрілів у Броварах, приїхали у Софіївку, де вже багато років живуть їхні батьки.
Сьогодні тут мало що нагадує про ті страшні події. Цвітуть сади й селяни звично пораються на городах, намагаючись вихопити й раціонально використати для картоплі й баштану кожну крихту цьогорічного запізнілого тепла. Діти катаються на велосипедах, гойдаються на качелях та влаштовують ігри й забавки на сільському дитячому майданчику.
Відходить від пережитого й Андрійко. Рідні намагаються зайвий раз не травмувати його важкими, болючими спогадами, відволікають від них. Як тільки налагодилося транспортне сполучення, до хлопчика приїхала сестричка Таня, яка зі своєю родиною перебувала в евакуації на Житомирщині. Тепер ця тендітна, ще зовсім молода дівчина, яка й сама в одну мить стала сиротою, буде за маму не тільки для своєї донечки Аніточки, а й для рідного братика.
Намагається залучити внучка до своїх справ дідусь Сашко – з ним вони й по господарству пораються, і велосипед ремонтують, ось, на майданчику, що якраз навпроти дідусевого обійстя, скоро траву будуть косити. І тільки чорні хустини й тепер вже завжди сумні, заплакані очі бабусі Каті й тьоті Шури, яка в тій страшній трагедії, що забрала життя батьків Андрійка, втратила свого синочка Сергія, щемом і сумом наповнюють маленьке, але таке хоробре сердечко цього десятирічного хлопчика.
Та він тримається – мужньо, по дорослому, по чоловічому. Якось попросив дідуся повезти його на місце події, де розповідав йому про страшні подробиці останніх хвилин життя дорогих йому людей. Принаймні, все те, що вдалося йому згадати - чітко, в деталях, без емоцій.
Кажуть, такі особливості дитячого організму, дитячої психіки – справжні емоції й почуття з’являться пізніше, коли він підросте, коли усвідомить справжні масштаби того горя й біди, які внесла в його життя й долю фатальна зустріч з рашистськими орками. Ті нелюди забрали у хлопчика найдорожче, що в нього було: ніжну й лагідну маму, доброго й турботливого татуся, люблячого дядю, який у хвилину небезпеки, ризикуючи своїм власним життям, кинувся захищати від біди усю їхню родину. Цього він ніколи рашистам не подарує й не пробачить. Як і ніхто з нас в Україні не пробачить рашистам ні зруйнованих людських доль, ні втрачених надій на мирне й спокійне життя у своїй власній, вільній і незалежній державі.
Джерело: Катерина Гавриш, «Носівські вісті», 12 травня 2022 року
* * *
