Володимир Сердюк з БЕРЕЗНИ без руки. Нема вище ліктя. Ампутували після тяжкого поранення. Йому 43. Неодружений ще. Живе вдвох з матір’ю в Березні Чернігівського району. Майже все навчився робити однієї рукою. Правою. Протез є. Механічний. Проте ним майже не користується.
Протез механічний: «Хороший? Ні. Незручний»
Володимир Сердюк пробував надягати протез. Не так просто і не так зручно, як хотілося б.
— Механічний, — каже. — Той, що через собез. Не так давно дзвонила представниця начебто спілки ветеранів. Запитувала, чи отримав його від держави.
— Що скажете? Хороший протез? — запитала.
— Ні, незручний.
— Може, тому що у вас є ще й друга рука? — і радію, і співчуваю водночас.
— Не знаю. Машиною однією керую. Коли слід щось притримати, наприклад, болт закрутить, то не вистачає лівої руки. Треба ключик отут притиснути, з цього боку, — показує, — то протез підвів, притримав, а тут підкрутив.
Механіка — усе на тросах, руки-порухи, — порівнює протези механічні та біонічні. — Біоніка — це, по суті, електронна система. Тонко реагує. Ними можна навіть ложку тримати. Але ж теж вчитися треба.
— От якби вам сучасний біонічний, — дивлюся на порожній рукав. — Є випадки, що командири допомагають. Або ж волонтери.
— Треба шукати края, путі-дороги, знайомства, щоб отримати біоніку. Не все так просто.
Каже, що є військова пенсія.
— Дозволяє жити, але підробляю. Відвіз-привіз на своєму авто. Сам собі таксонув, крутнувся.
Ампутація: «Кінцівка висить. Була чорна-чорна!»
Руку ампутували в обласній лікарні імені Мечникова в місті Дніпро.
Уже почорніла.
— Зібралися біля мене лікарі, як зараз пам’ятаю, — закурює. — Ходили, дивилися. Тоді я й побачив, що рука висить. Усе в ній висить — м’язи, зв’язки. Була чорна-чорна! Вони старалися відновити. Щось крапали на м’язи. Пробували, чи реагує, чи ні. А вона вже почала відмирати.
Поспілкувалися між собою. Один до мене підійшов.
— Володю, дивися, — каже. — Є два варіанти. Або рятуємо руку частково, скільки можемо. Або нагноєння, гангрена. Ти дядько з двома руками, але, як то кажуть, туди підеш, — показує в землю.
— Рятуємо, скільки можемо, — відповідаю.
— Тоді отут підпиши.
Я підписав. Матері на 70-річчя «подарунок» зробив. 16 січня ампутували.
— Миттєво рішення прийняли? — дивуюся.
— Вибір був простий: життя або смерть.
Поранення: «Отака дірка наскрізна була, щоб ви розуміли»
Воїн був поранений у січні 2024. Кульове наскрізне.
— Серебрянський ліс в напрямку Кремінної на Луганщині, — згадує позицію. — Куля тут зайшла, тут вийшла. Отака дірка наскрізна була, щоб ви розуміли. А нижче відірвало зв’язки. І врятувати руку шансів не було. Я це побачив у госпіталі у Дніпрі. Кажу, як є.
Поранило десь об 11 годині дня, — згадує. — А евакуювали мене ввечері. Я день пролежав.
— Можна ж тільки дві години з турнікетом!
— Попускали. Але все одно розвинувся турнікетний синдром. Рука почала відмирати.
Перша допомога: «Медик затампонував. Таблетки дав, укольчик, щоб мене трошки попустило»
Першу допомогу надали на місці.
— Медик затампонував, — знову закурює. — Таблетки дав, укольчик зробив, щоб мене трошки попустило. Потім було Закітне Краматорського району Донецької області. Від Сіверська Бахмутського району — 10-15 кілометрів. Потім Слов’янськ. Потім Дніпро, лікарня Мечникова.
Боєць згадує, що евакуював його Олексій Шестаков, медик.
— Супроводжував мене з позиції до Закітного. Олексій уже загинув. Він за фахом стоматолог. Жив у селищі Михайло-Коцюбинське Чернігівського району. Там і похований. Я був на похоронах.
— У Дніпрі я був недовго, — каже. — 16 січня зробили ампутацію і 19 чи 20 відправили в Київ. У лікарню №4. Там був два тижні. Знайомі приїздили, товариші.
Лікування: «Наче депутат ходив з дипломатом, з ВАК-системою для відкачування гною»
З Києва була пропозиція поїхати в госпіталь у Чернігів.
«У нас нема евакуації, — кажуть. — Якщо можеш, їдь сам. Треба папір підписати».
Дзвоню товаришу Максиму. Каже: «Вийдеш, упадеш і ніхто не відповість за це. Ти нікому не треба. Скажуть, що ти сам підписав бумажку».
Порадив через евакуацію з лікарні їхати на західну Україну. Каже, нехай супроводжують, доки не відновлюся.
І Володимир поїхав у Тернопіль. Лежав у лікарні два тижні.
— Я в Тернопіль приїхав ще на адреналіні (ліках). Велика втрата крові була. Іще ВАК-система стояла. Вакуумний апаратик для лікування. З дірки в руці, де наскрізне поранення, апарат відкачував гній, сукровицю. Тож був саквояжик зі мною. Наче депутат ходив з дипломатом, з цією ВАК-системою.
Дембель: «Позаду три операції. Звільнився у 2025 році офіційно»
Після Тернополя поїхав у санаторій.
— Уже все познімали, — має на увазі апарат Єлізарова. — Переміщали Єлізарова по руці, бо щось не зросталося. — Уже позаду три операції. Стан більш-менш стабільний. Відправили в санаторій у Микулинці. Від Тернополя кілометрів 20. Звідти в Заліщики поїхав. Місто на Тернопіллі. Пройшов ВЛК.
Написали запит в частину. Дали 30 діб відпустки. Дома в Березні відгуляв.
— І зачепився в Чернігові на реабілітацію в лікарні №4, — продовжує. — Звідти збирав бумаги на звільнення. Звільнився у 2025 році офіційно.
Вибір: «Не шкодую. Ні грама. Я йшов свідомо. Розумів, куди йду»
— Не шкодуєте про вибір?
— Ні. Ні грама. Я йшов свідомо. Я розумів, куди я йду.
Я був в АТО з 2014 по 2016 рік, — дивиться на зелені грона винограду у дворі. — Повістка прийшла в кінці 2014. Свідомо пішов. Служив у Дніпропетровській області. 25-та Січеславська, на цей час, бригада. Десантні високомобільні війська. У 2016 — дембель. Повернувся додому. Працював у приватника. Він картоплею займався. В одного, у другого приватника.
І 22-й рік прийшов. Оскільки я був у резерві, поїхав у чернігівський військкомат. Я загартований був ще в АТО, — спокійно каже. — Розумів, чи я поїду, — і так буде краще. Чи той, хто під парканом п’яний лежить, — і від цього може бути навіть шкода. Я розумів, де, що і як. Це ж наша область — місця знаю добре.
Захист Чернігова: «Я розвідник. Досвід не проп’єш»
— Не сам у Чернігів поїхав, — уточнює. — Зібралася група з дев’ятьох чоловік. З військкомату нас відправили на базу на вулиці Верені (Стара Подусівка). Днів п’ять базувалися, доки зібрали підрозділ. Тоді виїхали на чернігівську нафтобазу.
Розкидали трошки наш підрозділ, — провадить далі. — Дехто поїхав на «клєвер». Місце на розв’язці, де Михайло-Коцюбинське. Дехто — у київському напрямку, де Іванівка, Ягідне. Дехто — до Павлівки ближче. Гомельську об’їзну взяли під свій контроль. І так було, доки нелюди не відійшли від Чернігова.
— Що саме ви робили?
— Я розвідник. В АТО служив у роті вогневої підтримки. І тут у розвідку попав. Об’їжджали, дивилися. Заїжджали навіть у тил. Коли російські війська були в окупованій Деснянці (село під Черніговом). Як кажуть, досвід не проп’єш, — сміється. — То ж добиралися навіть до Любеча. Контролювали, де, хто, як знаходиться. Коригували.
Зі слів розвідника, група розвідки з восьми чоловік. Були дві легкові машини. На відстані трималися. Небезпечно було.
— Ви за кермом?
— Ні. Я спостерігав. Передавали побачене своїм, хто лишився в Чернігові.
Патріотизм чи адреналін: «Усе вкупі»
— Було страшно?
— Тільки дурень не боїться. Звісно, страшно.
— Патріотизм рухав чи адреналін?
— Усе вкупі було. Вважаю, що я просто виконував свою роботу. Комусь треба було це робити.
У середині квітня 2022 року повернувся додому в Березну. Відпочив і поїхав далі служити.
— Підрозділ переміщався в області, — каже. — Коли нелюди відійшли, переїхали на аеродром Півці біля Чернігова. З Півців — у Новий Білоус. Потім зібрали 16 чоловік — групу. Ми приїхали під Ніжин. А перед тим були в учебці — у Десні, у Рівному. Була перекваліфікація. Працювали в ППО. Збивали дрони. Шахеди, «мопеди», усе, що летіло в напрямку Києва, Ніжина.
У кінці 2023 року, у серпні, батальйон виїхав на Донбас.
— Там гралися, — каже воїн.
Якби полон: «Тримав для себе гранату»
— Якби полон? Здалися б? — запитую болюче для багатьох.
— Ні, — не дивується. — Обговорювали це, коли ще були на Донбасі. У Серебрянському лісі. На цей випадок тримав для себе гранату. Тільки не полон. І близько. Краще сам себе, аніж знущання.
Я служив в елітних військах, — згадує юність. — Президентський полк.
— Мабуть, зріст 180? — придивляюся.
— 179 сантиметрів. У березні 2002 звільнився. А взагалі я будівельник. ПТУ в Чернігові закінчив. Муляр, плиточник, штукатур.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Тамара КРАВЧЕНКО. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Після обстрілів: ампутували ногу, два тижні у реанімації
- Після поранення втратив руку: Павлу Лепеню з Городні сниться Нью-Йорк
- Ігоря Самоненка росіяни чотири рази виводили на розстріл. Клали руку на колодку, щоб відрубати пальці
- У Прилуках потяг відрізав ногу та руку 36-річному чоловіку
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
