51-річний Ігор Самоненко з Лукашівки Чернігівського району. Він займається ремонтом машин. В Ігоря Леонідовича четверо дітей — Фадею сім років, Ігнату 11, Вікторії 18, Ігорю 19. У найстаршого сина ДЦП, пересувається з милицями, проблеми із зором.
— 24 лютого о 4.00 мені подзвонили, що почалося. Я поїхав, забрав старшого сина зі школи для слабкозорих, що на П’яти кутах у Чернігові, — розповідає Ігор Самоненко. — Ще не було чіткого розуміння, як розви- ватимуться події. І що буде так жорстко. Та й куди їхати, нас п’ятеро, хазяйство — три свині, кури, качки, собаки. Навколо вже обстрілювали, проте в Лукашівці ще було безпечно. 8 березня поїхав у магазин, купив дружині пляшку шампанського. Над погребом поклали зверху ще три ряди колод. Занесли всередину все необхідне. Світло там є, підключили калорифер. Зробили запас продуктів. День, коли російські війська зайшли в Лукашівку, почався з обстрілу. Ми заховалися в погріб і там просиділи добу. Навкруги стріляло, вибухало. За 15 метрів упав снаряд.
— Як почувалися діти?
— Вони в мене спартанського виховання. Змалечку загартовані. Синів привчив до купання в річці з травня і до пізньої осені. Катаємося на водних лижах. Їздимо на велосипедах. Обливаємося водою. На Водохреща всі окуналися, навіть Ігор. Їм подобається. Це ж такий адреналін. Просилися на річку і на другий день, і на третій. Не вірите? Ось, — показує в смартфоні фотографії хлопців у річці. — Діти мають навички користування зброєю. Я ж мисливець, отож показую, розказую. Про війну теж дещо знають не тільки з книжок. Уже 20 років, як я член Чернігівського пошуково-історичного клубу «Патріот». За цей час вдалося віднайти більше 150 останків наших солдат і командирів, загиблих під час Другої світо- вої війни, встановити імена деяких і перепоховати.
О 8.00 наступного дня після окупації чую в дворі голоси. Розумію, що почують шурхіт, подумають, що хтось ховається, кинуть у погріб гранату, і кінець. Зіграв на випередження. Вийшов, попросив: «Не стріляйте!» За три метри від погреба стояли два БТРи. Вони проломили паркан і заїхали у двір. Росіяни наказали підняти руки, обшукали кишені. Сказав, що в погребі діти. Серед російських військових був Руслан. Сказав: «Можете вилазити і йти в хату», — пригадує Самоненко. — Через день увечері прийшли двоє. Один п’яний. Мобілки, які знайшли, забрали і розбили. Той, що п’яний, опирався на автомат. Через це зброя час від часу вистрілювала. На погрібнику і досі сліди від куль. Витягли нас з погреба, бо ми знову туди заховалися від обстрілів. Я був неголений. Подумали, військовий. У нас з дружиною різниця у віці десять років. Отож вирішили, що я не її чоловік і тут переховуюся. Спитали дати народження дітей. А в мене реально слабка пам’ять. Я лише знаю день народження мами. Ми стали показувати свідоцтва про народження, паспорти. А в мене не були діти вписані у паспорт (тепер уже вписав). Прізвища у всіх однакові. Але чи вони читати не вміють, чи не хотіли. Один вивів мене за ворота і поставив на коліна лицем до стіни бані.
— Устигли помолитися?
— Я знаходився в стані безвиході, коли реально не міг нічого зробити. Почув постріли. Кулі просвистіли сантиметрів 20 над головою. Отвори від них і досі лишилася на воротах.
Той, що стояв біля дружини, повідомив їй, що вона вже вдова. І скоро її черга. Вона ж не бачила, що я живий. Виявилося, що в них такий метод «колоти». Той, що тримав біля моєї голови зброю, повторював: «Тільки пискни, кончу». Не вірив, що я не пам’ятаю дати народження дітей. А в нього, алкоголіка, пам’ять виявилася хороша. Став розказувати, що не тільки дитячі дні народження, а й дату весілля пам’ятає. А в мене вже такий стан, що забув, коли й сам народився. П’яний вирішив остаточно, що я диверсант, сказав напарнику: «Кончай його». І тут Ігор з погреба виповз на четвереньках, закричав: «Не вбивайте! Це мій тато!» Мабуть, це тоді мене і врятувало, — чоловік замовкає, на очах з’являються сльози.
— Ігор — мій спаситель, — веде далі Самоненко. —І я стараюся для нього, скільки операцій уже зробили. Трохи допомогло, хоч з милицями ходить.
За кілька днів після першої спроби розстрілу, до нас підселили родину біженців з Чернігова. Вони тікали і потрапили в Лукашівку, бо не знали, що село вже окуповане. До нас привели двох жінок, двох дітей і пенсіонера. Згодом прийшла група зачистки. Один сказав: «Піду, руки помию». Йому цікаво було, де ми миємося. Я показав ванну. Ніколи б не повірив, аби мені розказали, що вони не знають, що таке ванна та унітаз. Виявляється, у нього на батьківщині миються в бані по-чорному. Той солдат був з глибинки росії, десь аж з-під Китаю. Піднявся на другий поверх, побачив DVD, якому років 15. Каже: «О, ти крутой». Ходили, ходили будинком і знайшли мою камуфляжну робу. Вирішили, що я таки військовий. І як не доводив, що це робочий одяг, показував, що він у плямах фарби, не допомогло. Наказали: «Іди в сарай до свиней, щоб тут крові не було, тебе там хлопнемо». Їх четверо чи п’ятеро. Завели, поставили в куток до стінки. Сказали: «Будеш лежать, потім тебе поховають». І постріл. Я не знепритомнів. Але мозок відключився. Коли отямився, їх уже не було. Вернувся до своїх. «Пап, чого стріляли?» — запитав Ігнат. «Синок, усе нормально», — відповів. У мене ще були заховані нові комплекти камуфляжної уніформи, аби їх не знайшли, довелося спалити в грубці.
Утретє прийшли. Біженців перевіряти. Поставили мене і хлопчину. Навели автомат. Один каже: «Вам хана». Він стояв від нас на відстані метра півтора. Передьоргував затвор і став стріляти по колу. Щільність вогню була настільки великою, що навіть в арматуру, на якій в’ється виноград, поцілило. Біженець упав, як у нас не влучили — не знаю.
— Як ви з глузду не з’їхали?
— Кукуха поїхала б, аби не випивав потрошку розведеного спирту (по життю я мало випиваю і палю). Але тоді пив і курив безперестанку. Щодня двері мали бути відчиненими. Отож, майже не спав. Тільки розвидніється, я вже на лавочці. Щоб бачили, на місці, не втік. Вони ж разів двадцять на день заходили.
Учетверте прийшли п’яні, взяли з собою пістолет із глушником. «Ти військовий, у тебе немає в очах страху. Розколешся або будемо кончать», — лякають. Один дістає гранату-лимонку, висмикує з неї чеку. Кладе гранату мені в руку і наказує: «Лізь у погріб». А там же діти. Думаю, колодязь поряд, кину її туди, бо немає логіки підірвати себе і його. Після цього ж всю сім’ю знищать. Тримаю гранату. Він забирає і назад вставляє чеку. І каже: «Не розколовся, витримав випробування». Потім ще один прийшов, Нікіта, щодо нього зараз суд іде. Але я написав заяву, щоб розглядали без мене (у Чернігівському райсуді заочно судять орка Нікіту Белозьорова. — Авт.).
Колеса в машині попрострілювали. Хату перерили, шість обшуків. Цей Нікіта забрав у біженки 400 євро і нові жіночі трусики (це не вигадки, вони дійсно спідню білизну крали), у мене 15 тисяч гривень, речі, куртку сина Ігоря. Я її якраз перед початком війни за 350 доларів купив. Правда, не всі там були, як той Нікіта. Як серед наших, так і серед їхніх є різні. Той Руслан бачив, що в нас ухаті вже 10душ, то дітям пів хлібини приносив, крупи, трохи м’яса, корів же на фермі стріляли. Його свої за це так побили, що очі позапливали. Деякі більш-менш нормальні пайок свій давали.
— У тому пайку була трьохлітрова банка з їхніми щами, і на дні її пісок? Таку я бачила в Шестовиці.
— Ні. І тушонка якісна. і шоколад. Ті російські пайки кращі за наші, ще ті, не натовського зразка. Коли до війни сини допомагали нашим військовим на станції, солдати їм давали свої пайки. Ігнат уже вміє ремонтувати автомобілі так, що 25-річні, коли він крутив, лише роти роззявляли від здивування. Фадей розбирається, де який ключ і вміє їздити. Аби навчити синів кермувати, купив спочатку один «Запорожець» за 2,5 тисячі гривень (це удвічі дешевше за якісний велосипед). А потім другий. Ці гроші мені повернуться, як здам машини на металолом. А дітям і іграшка, і навчання. Обоє вже їздять на лугу під моїм наглядом. Ігор машину не водить. Але деталі крутить, йому ж треба розвивати моторику рук.
Уп’яте прийшов їхній солдат років двадцяти, розплакався, просив телефон, мамі подзвонити. Бо в їх же мобілки командири ще перед вторгненням позабирали. На вигляд ще дитина. Пожалів, дістав йому той, що в Ігоря був прихований. Солдат поговорив з матір’ю, а потім мене здав. І знову прийшли вбивати. Повели на розстріл.
І так чи не щодня. Зранку заходять: «Как дєла?». А ввечері ставлять до стінки.
Одного разу знайшли сітки рибальські: «Ти браконьєр». Я не стримався, кажу: «А ви що, рибінспекція». І знову на розстріл. Потім знайшли газовий балон, яким користувалися для зварювальних робіт. Виявилося, що такі балони десь використовують для БТР. За балон той Нікіта і пістолет мені до голови приставляв, і руку загадував на колодку класти, збирався пальці відрубувати. Що залишився живим, завдячую своєму янголу-охоронцю — мамі. Її вже немає 13 років. Померла у 63 роки від раку мозку. Не раз пересвідчувався ще до війни, що вона мене рятувала.
Наприкінці березня стою біля хвіртки, заходять. Один питає: «Батя, чего грустный?» А я кажу: «Ваші в інваліда куртку забрали». Він як рвоне собі на грудях форму: «Кто? Щас я их это! Ты, если чё, говори мне, больше ходить не будут!» Пішов, частину вкраденого повернули. Він сказав: «Потерпи несколько дней, будут переговоры, и мы уедем». І правда, за кілька днів вони вийшли з села. Ішли через Шестовицю, Городню, ніхто їм навздогін не стріляв, не розбивав їхні колони.
Дружина за той час, поки була окупація, посивіла. Вона ж переживала за дітей, за мене. Усе тримала в собі. Я, щоб скоріше все забути, поринув у роботу.
— А жінка?
— Ми вже пів року, як розсталися. Після пережитого всі стали нервовими, війна підірвала психіку. У нас був період, коли ще мали двох дітей, розійшлися на кілька місяців. Потім зійшлися, ще двоє народилося. Загалом прожили разом 20 років.
— Так, може, ще все на лагодиться?
— Не думаю, у неї своє особисте життя.
— А діти з ким?
— Сини, усі троє, зі мною в селі. Вони самостійні. І холодцю наварять такого, що не кожна жінка зможе. І тушонку зроблять. І по господарству все вміють. З матір’ю спілкуються. Колишня дружина живе в Чернігові з донькою. Віка змалечку мамина доця. Мене не надто слухала. 14-річною з дому пішла жити в Чернігів, там квартира є. Школу в Анисові доходила. В училищі теж вчитися не дуже хотіла. Вискочила заміж. Чоловік нині служить. Був танкістом, на його очах згорів командир танка. Він дуже важко це пережив, тому перейшов до іншого підрозділу. Нині дочка вагітна. Невдовзі буде в мене онука.
— Ігоре Леонідовичу, зараз багато говорять про ймовірність повторного наступу.
— Усяке може бути. Років за сім до війни мені наснився сон, що над Черніговом круж- ляють літаки і бомблять його. Біля нашої п’ятиповерхівки вирва. Коли після зняття облоги повернувся до Чернігова, побачив ту вирву поряд з будинком, точнісінько як уві сні. А недавно мені снився Чернігів у вогні. От тепер і думаю... Якщо почнеться наступ, будемо з дітьми виїздити.
Джерело: "Вісник Ч" від 2 лютого 2023 року, авторка Валентина ОСТЕРСЬКА, фото з сімейного архіву САМОНЕНКІВ
