Інна ДОБРОЛЕЖА з чоловіком Валентином другий рік живуть у Малому Листвені на Ріпкинщині. Покинули дім у селі Воздвиженка біля Покровська Донецької області, коли біля двору впала бомба. На Чернігівщину приїхали, бо тут є робота для чоловіка.
Наталія та Сергій МОРОЗОВСЬКІ приїхали з Михальчиної Слободи Новгород-Сіверського району. Обидві родини не покинули хазяйство. Забрали з собою.
«До мошок і шершнів не можемо звикнути»
Родина Добролежа переїхала 8 лютого минулого року.
— Другий рік тут, — каже Інна. — З переїздом допомагало підприємство ТОВ «Бета-Агро-Інвест». Там чоловік працює водієм уже сто років, — жартує жінка. — За агрофірмою, як цигани, їздили. Обробляли землі майже у всій Донецькій області.
Сиділи вдома до останнього. Доки могли вийти на вулицю. А потім уже не могли — навкруги літало, вибухало.
Через наше село танки йшли ще у 2014 році. Стояли в напрямку Донецька, Авдіївки. У посадках. Ніхто їх і не бачив. У 2022 році, коли росіяни поперли на Київ, на той напрямок уся техніка пішла. Наші розгорнулися в селі. Прилетіло дві ракети. 7 квітня, на Благовіщення. Свист такий був.
Я на Донеччині тримала корів. Марфушу і Соньку. Виростила з телиць. Підприємство, де працює чоловік, допомогло їх перевезти. Завантажили в зерновози речі, меблі. Двох корів, два тюки сіна. А ми за ними, на своїй машині. З нами їхав восьмирічний пес Нік.
Вибралися до Покровська. Вісім місяців прожили в селі, поряд з містом. Коли перед двором упала керована авіабомба, знову почали збирати речі. Машину пом’яло, скло вилетіло. Коли відремонтували «Пасат», поїхали далі, на Чернігівщину.
Син Юрій уже одружений, живе в Харкові. Моя мати Надія в Києві. Трохи в нас побула, але переїхала в столицю. У сусідніх Пузиках наші родичі осіли. Раніше сюди перебралися. Тітка, двоюрідний брат, чоловіків племінник.
Он, білокрилка почала літати над капустою. Треба обробляти, — ідемо через город, де пасуться Сонька і Марфа. Під деревами стоять дві балії. Від будинку тягнеться шланг з водою. — Нік за мною всюди бігає. Хіба спека велика, лінується. Дівки, ідіть пити воду. Зірками інтернету будете, — веде корівок до корит. — Оводів на них купа. І нічого не допомагає, — намагається руками відігнати хоч трохи. — До вечора будете пастися. Пийте воду, я відганятиму шершнів.
— Молоко теж місцевим продаєте?
— Возимо на базар у Славутич. Тут трилітрову банку віддають за 80 гривень. На базарі ціна — 120.
Скоріш за все, не звикну на новому місці. Кліматичні умови відрізняються. У нас було спекотніше, сухо. Тут висока вологість. Хоча весною і восени добре. Чисте повітря. Дихається легко.
О 8.00 виїхали, опівночі добралися, — описує Інна дорогу. — Нас привезли в сусіднє село. Хату підказали. Дві кімнати, зручності на вулиці. Холодно. Місяць пожили і почали шукати інший будинок. Цей був тільки під викуп. За 160 тисяч гривень. З грошима допомогло підприємство. Кожного місяця вираховують з зарплати чоловіка.
— Як на новому місці?
— Ридаю кожен день. На Чернігівщині мошки. Я до них ніколи, певно, не звикну. У нас такої комахи в житті не було. Як тільки вечір — у мене істерика. Ніякі засоби від мошки не допомагають. Так само корови не можуть звикнути.
Хоч тут уже другий рік, освоїтися не можемо. Нас вважають проросійськими. Ловлю на собі косі погляди. Нікому нічого не доказую. Якби хотіли, були б на тому боці або за кордоном. Але ми тут. І повертатися нікуди. Село в окупації. Будинок зруйнований, — показує відео в телефоні. — Ні стін, ні вікон. Одні фундаменти.
— Усі жителі виїхали?
— Села всі поряд. Очеретівка, Олександрівка, Воздвиженка… Покровськ. Окупації в нас не було. Одразу бої. Хто куди виїжджав-тікав. Дрони над головою цілодобово.
Свині, гуси, кури, трактор — у фурі
Морозовські на Ріпкинщині живуть з 2023 року.
— 1 квітня 2023 року сюди перебралися, — несе пусті відра, тягне тачку з бідоном в обід Наталія Морозовська. — У Ріпках син живе. І нас сюди забрав. Син дім нам купив. За 120 тисяч гривень. З газом. Колодязь у дворі. Вкинули мотор. З коровами добре, роздолля. Пасуться, де хочуть, усюди можна.
Другий син живе в Роїщі (теж Ріпкинщина. — Авт.). Удома тримали велике господарство. Три корови, кінь, четверо свиней, птиця. Овець 38 голів було. До повномасштабного вторгнення продали.
Першою виїхала донька, у вересні 2022 року. Ми з чоловіком досиділи до квітня. Тоді почали односельці виїжджати. Свиней перевезли всіх. Корову з конем довелося продати.
— Яка ціна на прикордонні на худобу?
— 10 тисяч гривень дали за коня. І за корову вісім. Сказали, на продаж забирають. А чи продали, чи здали на м’ясо, ми не знаємо. Віддавали, аби забрали.
За коровами чоловік їхав вантажівкою. Нею перевозили Майку і Зорьку. Другою фурою — усе інше господарство. У причіп влізли свині, гуси, качки, кури. Вантажили все, що можна було. Забрали і кота з собакою. Тут померли.
— Причіп фури довжиною 24 метри. На 40 тонн розрахована, — уточнює Сергій Іванович.
У Михальчину Слободу фура не заїжджала. Бо там уже були бойові дії. Вивозили, виносили все в Пушкарі. За 20 кілометрів. Там зараз ще є жителі. А от з Грем’яча всіх, певно, повивозили. І в Бучках, може, двоє. З нашої Михальчиної всі виїхали. Сюди і трактор перевезли у фурі. А ми своїм «Москвичем». Він ще й досі стоїть у Сосниці. Дорогою зламався. Вантажівку, якою вивозили речі, ще тоді залишили в Пушкарях. Син нещодавно продав. Нам іншу машину купив, «Жигулі». Хай там як, хочеться додому.
Наталія Морозовська з Зорькою, яку вивозили вантажівкою
— Дім зруйнований чи ще стоїть?
— Не знаємо. Туди не їздили. Минулого року приїздили «Білі янголи», волонтери. Взяли документи. Коли будинок купували, сільрада видавала. І на цьому все скінчилося. Ні допомоги, ні документів. Обіцяли дати тисячу доларів на відновлення. Щоб техніку придбати. Трактор хоч старенький, але є. На ці кошти планували купити саджалку з сівалкою, гребку. Потім нам зателефонували, що іншим віддали.
— Зараз саме сінокіс, — залазить у трактора хазяїн. — Поїдемо косити, згрібати. Три копиці наготували. А треба ще.
— Череда в Малому Листвені є?
— Коли сюди приїхали, було п’ять корів на все село. Позбували. Місцеві до нас тепер по молоко ходять. Зорька тільна, — підходить до корови. — Боїшся? Не бійся, Зорько, ніхто уколів робити не буде. Майка під питанням.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Родина з Чернігівщини розповіла скільки сіна треба корові й в яку ціну приймають молоко
- Ліцеїсти з Чернігівщини самі вирощують городину для їдальні. Продуктів вистачає на два місяці
- Чоловік з Чернігівщини у 86 років копає лопатою 10 соток городу
- Елітні поросята на Чернігівщині - по 5 тис грн. Ще не народилися, а вже на списку
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
