"Я вже три війни пережила. Переживу й четверту": історії з городнянського прикордоння

Сер 14, 08:08

756

"Я вже три війни пережила. Переживу й четверту": історії з городнянського прикордоння

Ювілярка Ганна Захарченко

Кілометр — саме така відстань відділяє дев’ятьох жителів Кусіїв, що на Городнянщині, від кордону з білоруссю. Від Городні тридцять кілометрів дороги сюди видались безкінечними. Особливо коли після Деревин почалось тотальне бездоріжжя з численними калюжами після дощу.

У Деревинах перші будинки центральної вулиці зустріли побитими шибками й посіченим шифером на дахах. Це наслідки ворожого обстрілу 24 лютого. Староста Микола Воробін, який господарює в старостаті півтора року.

До старостату входять Кусії, Деревини та Перепис. На сьогодні в усіх трьох селах фактично проживає 659 людей. І якщо Кусії та Перепис ворожа навала оминула, лякаючи лише гучними звуками обстрілів, то Деревини одними з перших відчули на собі гарячий подих війни.

Окупантам були не раді

— Найперше, що зробили російські військові, коли зайшли в наше село — це оточили технікою приміщення прикордонної застави, — каже Микола Воробін.— Поставили довкола нього танки, бетеери, поламавши паркани й розчавивши кілька з легкових автівок, які стояли біля застави. Я сам не чув, але люди говорили, що вони поставили ультиматум — якщо в селі буде якийсь спротив, то довкола все горітиме чорним полум’ям — і село, і люди. У той день ми нарахували понад 800 одиниць ворожої техніки. Який спротив такій руйнівній силі?

У перший день війни в Деревинах від обстрілів постраждали 13 жилих будинків. Російські військові, які були в селі, шукали старосту, але люди не видали його місцезнаходження, навіть прізвища не назвали. Приходили й додому, але не застали на той момент. Микола Олексійович каже, що потрапив на перевірку, оглядали його автомобіль і дивились документи, але не здогадались, що перед ними саме представник місцевої влади.

Росіяни намагались «задобрити» жителів села гуманітарною допомогою, робили кілька спроб її завезти. Але люди відмовлялись її брати — мовляв, нам нічого не треба, все у нас є. Так вона довго й валялась гіркою з пакетів у одному з приміщень у селі. Окупанти вимушені були зрозуміти, що тут їм не радіють.

Нині тут про ворожу навалу нагадують вибиті шибки в нежилих хатах, побиті технікою дороги, які й до війни були основною проблемою Деревин та довколишніх сіл через свій поганий стан, вирви від снарядів на городах та уламки смертоносної зброї, які й іще валяються на нічийних подвір’ях та то тут, то там на землі. Один такий нам виніс з пустуючого двору Микола Воробін : «Ось що нам щедро дарували «освободітелі». Поблизу села поля засіяні. Вже підіймає голівки соняшник, колоситься пшениця. Але чим ближче до кордону, тим більше незасіяних площ. Там буяє різнотрав’я. Земля так і не дочекалась тут цього року турботливих рук.

Тут переплелися минуле з сучасним

Дорога від Деревин до Кусіїв — ще той квест на майстерність водія. Але пробираємось до села, яке розташоване за кілометр до кордону з білоруссю. У нас тут важлива місія — його жителька Ганна Захарченко 23 липня святкувала своє сторіччя.

На в’їзді до села — розвалини колишнього приміщення тракторної бригади. Видно, що це була колись потужна організація. Зараз все заплетене кленовою парослю.

Біля будинку ювілярки нас зустрічає соцпрацівниця Віра Ющенко. Жінці 54 роки. Вісім кілометрів від Деревин сюди вона раз на тиждень долає велосипедом. Взимку — пішки, з санками, якими возить продукти та все інше, що замовляють її підопічні. Такої допомоги та догляду потребують двоє з дев’яти людей, які мешкають в Кусіях.

Віра нам і проводить маленьку екскурсію по жвавому колись селу. Його несміливі вулиці ховаються поміж вже майже лісового царства. Тут природа, відчувши слабкість людини, впевнено відвойовує свою територію. Якраз напроти подвір’я ювілярки — могутній пам’ятник односельцям, загиблим у Другій світовій. Три гранітні плити, на кожній з яких 28 прізвищ. 84 жителів Кусіїв віддали своє життя за звільнення своєї землі. Підходимо ближче, щоб засвідчити пам’ять і вклонитися воїнам.

— Ой, гриби! — Світлана Більська, секретар міської ради нахиляється біля огорожі. Мить — і в її руках три міцненькі білі.

— Ет,— махає рукою Віра Ющенко, — тут же ось ліс одразу. Чимало зараз збирають і чорниць, і лисичок, і білі вже прокидаються. З того місцеві й живуть у сезон. Та з власного господарства. А що кордон близько — то що робити? Поки наче тихо, то люди пробираються у більш-менш безпечні місця. Жити ж за щось треба.

— Ей, то моя грибна грядка! Я її щодня поливаю, — жартує, виходячи з двору, господар — 72-річний Володимир, син ювілярки. І запрошує нас до хати.

«І четверту війну переживу!»

Ганна Юхимівна гостям рада. Сторічний ювілей, який далеко не кожному доводиться зустрічати в житті, для неї овіяний ноткою печалі — у цей день якраз минуло пів року з дня смерті доньки Ольги. Мабуть, у житті для батьків то найбільше випробування — пережити своїх дітей.

— Ніякого секрету довголіття в мене нема, — каже господиня. — Все життя працювала. Маю стажу 57 років. Бігала багато. І у рідній Варвинській школі як вчилася, спортом займалась, і в Прилуцькому училищі, де навчалась потім. А по його закінченню все життя стало одним суцільним марафоном. Це зараз у нас тут дев’ятеро людей живе, а коли я сюди потрапила зовсім юною фельдшеркою 21 серпня 1940 року, в мене на обслуговуванні більше тисячі кусіївців було. Тут і чоловіка свого Михайла одразу зустріла. Він в залізничному технікумі в Гомелі навчався. Приїхав додому та й питає, що тут нового. А хлопці йому: «Медичка нова. Гарна. Богиня!». Так і застряла я тут назавжди, Михайло найкращим з усіх виявився.

А богині на той час не було ще й 18-ти. Навіть паспорта не мала. Молодята побралися після виповнення повноліття нареченій. І прийшла Ганнуся одинадцятою у велику сім’ю свекрів. Якими були будні молоденької фельдшерки у великому селі, де налічувалось 350 жилих дворів і цілих п’ять колгоспних бригад? З антибіотиків тоді призначали тільки пеніцилін. А його колоти треба кожні три години. То люди поночі приходили, тихенько в шибку стукали, а Ганна через підвіконня, щоб родину не будити, надвір вискакувала.

Тільки десять місяців мирного життя минуло для дівчини в Кусіях, а потім прийшла війна. Чоловіка забрали на фронт. Ганну не мобілізували, але відправили супроводжувати кінний ешелон мобілізованих у російське місто Крупець, що в брянській області. З супроводжуючих — по одному представнику від міліції, військкомату, райкому партії і вона, вісімнадцятирічне дівча.

— Я толком не розуміла ще й що відбувається, — згадує Ганна Юхимівна. — То й просилась у військкоматі, щоб на фронт мене відправили. А Тимошенко такий був як сіпне мене за рукав : «Я тобі повоюю! Не маєш права!». Так і назад привезли, сказали сидіти до особливого розпорядження.

Чоловік поранений і скалічений невдовзі повернувся з фронту. У 1943 році у подружжя народилась донька Оля, а в 1950-му — син Володя. Рано пішли з життя двоє онуків — Ольжиних дітей. У 1993 році й чоловік назавжди залишив свою половинку. Помер якраз на день народження доньки. Син Володимир, за фахом зубний технік, вже два роки як приїхав з білорусі й живе з матір’ю.

— Моя прабабуся по маминій лінії прожила 106 років, — каже він. — Тож у мами є час, щоб встановити новий рекорд. Скаржиться, що ноги болять та зір і слух підводять. А так вона молодець, особливого догляду не потребує, ще й посуд може сама помити. У молодості знаєте, якою була? Хронічний депутат сільської ради. ЇЇ всі місцеві хулігани не те щоб боялись, а поважали. Мама ж тут за час своєї роботи понад 300 малюкам допомогла з’явитись на світ. А у 1940-му році прийняла дві двійні! Хоча сама ще майже дитиною була.

Ганна Юхимівна говорить неквапом, зважуючи кожне слово. Спогади виринають з глибини її пам’яті. Розповідає, що хоч жила практично в лісі, по ягоди та гриби майже не ходила — часу на те геть не мала за улюбленою роботою. Вже багато років пустуюча будівля ФАПу стоїть тут же, на сусідньому подвір’ї. Її видно у вікно. Там минуло майже все її життя.

Коли 24 лютого тут, за кілометр від кордону, чулися оглушливі вибухи, Володимир нарахував їх аж 24. З точним інтервалом між кожним у 22 секунди. «Я вже три війни пережила. Переживу й четверту, — каже ювілярка. — Ліків зайвих і замолоду не пила. І тепер намагаюсь поменше. Але від болю в ногах доводиться та від тиску. Найбільше боюсь, щоб не паралізувало від інсульту, аби нікому тягарем не бути. А ви від тиску які п’єте?» — це до нас. І за мить з посмішкою махає рукою: «Та ніякі. Еге ж, ще молодьож!».

Допоки спілкуємось, безкінечно лунають телефонні дзвінки. На них відповідає Володимир і дякує за привітання мамі. Не забувають люди свою незмінну сільську фельдшерку. І побажання здоров’я та миру струменем світла та тепла линуть у маленьку сільську хатинку поліського села, яке доживає свого віку разом з дев’ятьма його мешканцями.

Джерело: "Новини Городнянщини"

Схожі новини

Вiдео

Родинам чернігівців, що втратили житло, держава придбала 21 квартиру

Вер 30, 18:14

Вiдео

Воєнний час із Михайлом Жироховим: Чи готується новий наступ на Чернігівщину, ЗСУ оточують Лиман, де російські резерви?

Вер 30, 12:43

"Нагрів" бюджет на 2,5 мільйони: поліція викрила чиновника Чернігівської міської ради

Вер 30, 10:49

У Сновську за грантові 1,9 млн грн обладнали медкабінети та маніпуляційні

Вер 30, 10:10

Спецтема

Дуже дорогі та незручні: чому чернігівці жаліються на зупинки транспорту і хто на них заробляє

Вер 30, 10:08

Російська армія обстріляла дві громади на прикордонні Чернігівської області: ситуація станом на ранок 30 вересня

Вер 30, 08:28

Майже половина чернігівських айтішників, які виїхали через війну, планують повернутися до міста

Вер 30, 06:21

ТОП-переглядів