Контент-мейкерка з Ніжинщини Юлія Сірик-Одосовська, яка показує підписникам нехитрий сільський побут, розповіла, що отримала порцію негативу стосовно власного способу життя. Мовляв, як це можливо забивати власноруч вирощених курок?
«Сьогодні мені написали, що не розуміють, як можна вирощувати курчат із малечку, годувати їх своїми руками, а потім власноруч зарізати. І що виправдання «для цього їх і вирощують» не працює.
А тепер я хочу поставити вам просте запитання. Коли ви йдете до магазину чи на ринок і купуєте курятину, свинину або інше м’ясо, ви замислюєтеся, звідки воно береться? Хіба ту курку, яку ви купуєте в красивій упаковці, ніхто не вирощував і не забивав? Просто ви цього не бачите. А ми бачимо весь процес, бо вирощуємо птицю у власному господарстві.
Ми не тримаємо бройлерів заради розваги. Ми вирощуємо їх, щоб прогодувати свою родину, щоб наші діти мали домашнє м’ясо. І я не збираюся соромитися того, що все життя робила те, чим жили покоління наших батьків, дідів і прадідів», - написала авторка.
Вона зізналася: найбільше її зачепили слова про те, що такі виправдання не працюють. Жінка додає, що дуже хотіла б, щоб люди, перш ніж писати подібне, хоч на хвилинку задумалися, як живуть інші.
«Я все своє життя працюю. Змалечку. Я народилася і виросла в селі. Я знаю, що таке справжня сільська праця. У мене були корови, телята, свині, бройлери, індики, кури, гуси, качки, кролі й нутрії. Ми тримали господарство, садили городи, працювали від ранку до вечора. І все це не для красивої картинки, а для того, щоб вижити, прогодувати сім’ю та виростити дітей.
Я стільки років працювала, що тепер, після всього пережитого зі здоров’ям, іноді сама думаю: невже людське тіло може витримати стільки всього?»
Нагадуємо читачам, що навесні Юлія Сірик-Одосовська перенесла важку операцію - через аневризму аорти та тромби в нозі - у неї почали відмирати тканини, тож, лікарям довелося ампутувати їй ногу. Згодом жінка пройшла реабілітацію, їй зробили протез, ніжинка отримала ІІ групу інвалідності.
«І коли мені пишуть про те, що я нібито не працюю, мені хочеться запитати: а де саме я маю працювати?
Приїдьте до нашого села й подивіться на наше життя. У нас немає дитячого садочка, немає школи, немає робочих місць. Автобус їздить лише двічі на тиждень - у п’ятницю та неділю. До магазину потрібно йти 3 кілометри. Мій чоловік долає 35 кілометрів до роботи, щоб забезпечити нашу родину».
Чимало користувачів підтримали авторку коментарями.
Людмила Ігнатенко:
- Юля, я ще й плачу увесь процес різання птиці 😢😢Але що поробиш....Те, що продається в магазині, теж колись хрюкало і кукарікало....
Ірина Гацун:
- Мабуть, пані яка написала, не чула про екологічні ( органічні ) продукти, які люди вирощують для своїх діток, сім'ї, зараз всюди відкривають магазини Еко продукти, і люди готові платити за чисті продукти, вирощені власноруч, в які вкладають свою працю і душу! І, до речі, коштують вони не мало, і люди готові платити за якість! Не треба, Юля, тратити свої нерви і щось комусь доводити, все рівно не зрозуміють! Бережіть себе і свою родину!
Людмила Лавриненко:
- На жаль, таке життя. Не нами це придумано. Тварини - їжа для людини. Хоча дійсно: годуєш, няньчиш, а тоді ріжеш.
Антоніна Сербіна-Леванчук:
- Вибачаюсь за свій французький. Але краще його виростити самому і знати, що воно з'їло, ніж інколи купити в магазині гімно, яке не завжди відомо, що і з чого складається. Люди звикли до магазинного сміття. Хтось за якість. Хтось протилежної думки аби було(
В родині блогерки підростає четверо дітей. Пані Юлія пише, що з фінансами в сім’ї досі сутужно. Квартира в місті (купівля чи оренда) їм не по кишені.
У сільському будинку немає звичних для багатьох зручностей. Туалет на вулиці. Щоб узимку було тепло, потрібно заготовити дрова, принести їх, розтопити піч. Ванної кімнати в будинку теж немає.
«Ви можете мати власні погляди, можете не тримати господарства, можете не погоджуватися зі мною. Це ваше право. Але чому обов’язково потрібно залишати людині коментар, який засуджує її спосіб життя?
Якщо вам не подобається мій контент - просто перегорніть далі. У світі й без того стільки болю, тривог і негативу. В Україні війна. Люди втрачають домівки, рідних, здоров’я. Ми щодня боремося за можливість жити, працювати й бачити, як ростуть наші діти.
А я після того, як опинилася на межі смерті, особливо зрозуміла одну річ: життя надто коротке, щоб витрачати його на злість і засудження».
Юлія Сірик-Одосовська зізнається: родина дійсно вирощує бройлерів. Годує їх, доглядає, а потім використовує м’ясо для харчування. За словами блогерки, для когось це може бути неприйнятним. Але для селян - це частина життя, до якого вони звикли й у якому намагаються дати своїм дітям усе, що можливо.
"Час Чернігівський" писав про таке:
