Михайло Травецький — кандидат ветеринарних наук з ветеринарного акушерства та гінекології. Фермер розповідає, що лікуванням тварин його родина займається вже давно: сам він належить до п’ятого покоління ветеринарів, і цю справу продовжують його діти. Михайло працював топменеджером у найбільших українських холдингах і провідних сімейних молочнотоварних фермах у Великій Британії. Попри послужний список кваліфікацій та значний професійний досвід, Михайло представляється просто й без надмірних урочистостей:
— Я славний син України. Я фермер.
На початку свого професійного шляху Михайло працював на виробництві, в пологовому відділенні з імпортним поголів’ям худоби, яке на початку 1990-х років завезли з Великої Британії. Перед чоловіком постала серйозна проблема — післяпологові ускладнення у корів. Шукати відповідь на своє питання Михайло вирішив у закордонних фермерів, а тому вирушив до Великої Британії.
Чоловік каже, що був вражений відмінністю британської й української культури та підходами до фермерства. Головне, каже Михайло, це те, що у Великій Британії не було комунізму: люди мали власні господарства, а родове ремесло передавалося з покоління в покоління. Фермер вважає, що саме робота у Великій Британії розширила його світогляд і повністю змінила уявлення про фермерство.
Після повернення в Україну Михайло зрозумів, що однієї ветеринарної освіти йому замало, а тому вступив до бізнес-школи при Києво-Могилянській академії. У цьому навчальному закладі він здобув необхідні знання та навички, за допомогою яких зміг розвивати свою майбутню ферму як бізнес.
Як створювалася «Велесова ферма»
Михайло розповідає, що започаткував «Проєкт Травецький», щоб консультувати інших фермерів, допомагати підприємствам і досягти успіху в молочному бізнесі. Тепер до нього за порадою звертаються люди з усієї України, від Закарпаття до Сіверщини. За можливості Михайло допомагає й надає детальні консультації. А незабаром йому випала можливість започаткувати власну ферму.
Михайло розповів, що придбав її в занедбаному стані у товариша-колеги, який вирішив змінити сферу діяльності й почати займатися рослинництвом. Михайло пригадує, як уперше завітав на придбану ділянку:
— [Коли] я прийшов на ферму, тут було 5 корів і мішок зерноотхода. Уже був вересень, ні стеблини сіна не було, нічого не було, крім цього мішка. Потрібно було якось зимувати. Були робочі, яким пів року нічого не платили, усі нервові, злі. І знаєте, що я зробив? Я закотив рукава, одівся як звичайний селянин, повісив свій костюм, білу рубашку, тухлі, одів просту одежу і пішов працювати на ферму.
Зараз ферма Михайла налічує вже понад 50 корів. За потреби він самотужки обслуговує своє господарство, може працювати від ранку й до пізнього вечора: подоїти, почистити, погодувати, накосити, молоко переробити.
Із самого початку Михайло розвивав ферму за власні кошти, адже керується принципами: не влазити в кредити та не бути комусь винним. Заради бізнесу йому довелося продати свій мотоцикл Harley-Davidson. Михайло каже, що мотоцикл був його мрією — на такому їздив Арнольд Шварценеггер у фільмі «Термінатор 2: Судний день», тож коли йому випала можливість, він придбав його й собі. Проте коли започаткував власну справу, то продав «харлея», бо потребував грошей на реконструкцію, купівлю худоби й техніки.
Прогодувати людей у війну
Михайло зізнався, що підсвідомо ще десь з 2012–2013 років відчував, що буде війна. Він спостерігав за економічними й політичними процесами в країні й тихо готувався, робив запаси провізії. Із перших днів російського повномасштабного вторгнення поблизу села, де розташовується ферма Михайла, відбувалися активні бойові дії: російські окупанти намагалися з різних боків зайти у Чернігів. Михайло вирішив долучитися до територіальної оборони, у вільний час розвозив молоко на блокпостах. За необхідності, коли викликали, виїжджав на чергування, бо мав офіційно зареєстровану зброю. Увесь інший час Михайло проводив на фермі, брав хворих і поранених тварин на реабілітацію.
Під час війни Михайло вперше на власні очі побачив, що таке голод. Російська агресія спричинила дефіцит продуктів, полиці місцевих магазинів дуже швидко залишилися без їжі. Михайло досі з острахом згадує ті дні:
— Я побачив голодних людей. Дивитися по фільмах — одно, коли люди там загримовані стоять та імітують голодних, а друге, коли ти вживу бачиш голодну людину. Це для мене наскільки було, я не знаю, криком душі чи чого.
Тож Михайло безкоштовно розвозив людям свою продукцію. Каже, що продажі в той момент зупинилися, а молоко треба було кудись дівати. Фермер також вдячний односельцям, які допомагали підтримувати ферму й привозили сіно для худоби. Він стверджує, що в Україні проявився інстинкт виживання народу:
— Так, як худоба стає по кругу і свій молодняк ховає всередину, щоб захистити їх від хижака, от так само ми, українці, стали, щоб захистити себе і своє майбутнє, і своїх дітей, щоб вони змогли дальше жити на цій землі.
Найголовніше — кожен фермер зрозумів, що він цінний і потрібний своїй країні:
— Хто годував крупами, хто давав на хлібопекарнях, пекли хліб, розвозили — хто це робив? Робили прості фермери, прості люди. Просто самі готовили, одкривали все, що можна, і розвозили, роздавали це все всім, тому що розуміли — потрібно було годувати народ, годувати армію. І це саме робили іменно дрібні фермери. Тому що крупні ігроки, холдінги — вони були паралізовані.
У Михайла навіть і думки не було про те, щоб виїхати зі свого регіону, бо він відчував особисту відповідальність за всю худобу: теляток і корів, яких він позабирав із боєнь або повиводив із фур, що везли їх на м’ясокомбінати, а також котів і собак, яких йому позалишали люди, що евакуювалися.
Михайло каже: уся його худоба і вся ферма залишилися живі, тому що з перших днів війни всі дії були доведені до автоматизму та спрямовані на виживання. Війна навчила Михайла виживання в кризових ситуаціях і загартувала його характер, тому зараз він упевнено стверджує:
— На сьогоднішній день я на 120 % запакований кормами. Я знаю, що б не було — в мене все під боком. Навіть якщо не буде світла, не буде бензину, нічого не буде — ми виживемо. Одне, щоб ми залишилися живі з худобою, а так ми виживемо.
Одним із найбільших наслідків повномасштабного вторгнення, на думку Михайла, є нестача робочих рук, спричинена еміграцією українців за кордон та мобілізацією. Михайло вважає, що тепер кожен роботодавець повинен задуматися над тим, як він може підвищити свою ефективність у роботі, щоб мати змогу прирівняти заробітну плату українців до рівня європейських країн.
Крім того, Михайло помічає тенденцію скорочення кількості приватних фермерських господарств. Він переконаний, що приватний сектор — це така сама стратегічна одиниця, як і холдинг, і він теж повинен мати шанс на виживання. Однак дрібні фермери, на думку чоловіка, мають багато обмежень, оскільки більшість ресурсів забирають масштабні гравці.
Утім, Михайло каже, що зараз перед українськими фермерами стоїть лише одна найважливіша задача:
— Не здатися, я вам скажу, вот іменно не здати свої позиції… Потрібно зціпити зуби й пережити це все. Втримати цю землю, щоб саме наші діти ходили по своїй землі.
Джерело: Ukraїner
"Час Чернігівський" писав про таке:
