Усе це про Василя Томила з Вихвостова на Городнянщині. Він ветеринар, пасічник і мисливець, за плечима якого чимало незвичайних історій та пригод. Про його життя, роботу з тваринами, бджіл і випадок із шакалом — читайте матеріал або дивіться у відео.
— Західносибірська лайка. Чотири місяці їм, — підходить до невеликого вольєра Василь ТОМИЛО. Вольєр у його дворі. У селі Вихвостів Тупичівської громади на Городнянщині. — Не бійтесь, собаки зачинені, не кусаються!
— Але ж гавкають як! — перекрикую гавкіт.
— Чистопородні, — милується. — Пульку, сучку, возив у Тупичів спарювати. Гавкають, кажуть, що побігати хочуть, — перекладає.
Може, здається, перекласти мову і домашніх тварин, і диких, і крилатої худоби — бджіл. Мисливець. Стаж понад 40 років. Та полювання на паузі. Під час війни заборонене. Ветеринар. Лікував тварин понад 30 років. Років три не працює, потрапив під скорочення.
— Поїду пенсію в Ріпки оформляти, — каже. — 60 минуло якраз на День пасічника, 19 серпня.
Пасічник з самої молодості.
«Опухав, як покусають. Хоч сірники в очі вставляй»
— 22-річним завів перший вулик, — сідає на колоди в саду. — Потім другий. Потім вони пропали, — це про бджіл. — Знову завів. Кусали. Опухав! Не було бриля тоді. Одна вкусить, та під око, хоч спички вставляй А тепер хоч 10 укусить, не пухне нічого. Дехто шкіряні рукавиці надягає. Я — ні. Якщо вкусить, то — апітерапія, — усміхається. — Лікування бджолами.
Потім 10, 15, 20 вуликів, — згадує. — Найбільше було 85. А зараз — 65. На роботу не ходжу. Бджоли мені заробляють гроші, — сміється. — Міг дві тонни меду здати, — каже Василь Томило. — Цього року продав 12 бідонів. І ще стоять. У бідоні 52-55 кілограмів. Торік, здається, було 25-30 бідонів. І собі ж лишав.
Труд адський, — зітхає. — Весною біля бджіл багато роботи. Так я ж тоді тримав корів, дві чи три-чотири. І коня тримав у молодості. А зараз ні корови, ні коня. І якби хто привів корову: «На, даром. Тільки тримай». Я б сказав: «Веди назад її. Не візьму». Хоч би з бджолами впоратися.
«100-106 гривень за кілограм меду»
— Кажуть, перевиробництво меду. Не було ж такого, щоб ви не могли здати?
— Звичайно не було, — іде до вуликів. — У цьому році 100-106 гривень за кілограм. 110 був. Свіжий пішов, до 100 ціна опустилась.
Найвища ціна була два долари за кіло, — згадує давнє. — Тоді перші мопеди за мед купили. І зараз кіло меду два долари. Але ж нині скільки коштує все.
Мед з різнотрав’я, рапсовий, соняшниковий — ціна однакова, — додає. — У Ніжин пропонували продати. У Київ продавав, за Київ. Покупець приїжджає, бере аналіз. У кожен бідон ніби трубку впихає. Аналізи на антибіотики бере, щоб не було. Ні антибіотиків, ні іншої хімії. Бджіл же теж лікують. Вони кліщів бояться. Кліщ — ніби зернятко льону на комасі.
«Лежать, випросталися, дьоргаються»
Бджіл від кліщів рятував. А від отрути, що рапс обробляють, не вдалося.
— Я поліціянтів викликав років три тому, — хвилюється навіть зараз. — Заяву написав. Бджоли лежать, випросталися, дьоргаються отак. Типу паралізовані. Поїхав у ветеринарну службу. Кажуть: «Беріть бджіл. Упродовж трьох годин будьте в Києві. У лабораторії». Хіба ж я їх довезу?! Згодом приходить дільничний. Мовить: «Забирайте заяву, все одно нічого не доведете». Підприємці попереджають, коли будуть обробляти. Закутайте, мовляв. Це ж не кури, що я можу їх закутати!
Від погоди теж не завжди захистиш.
— У цьому році, може, 20 вуликів пропало, — журиться. — Одне, що мороз. Мед застиг. Бджоли в мене на меду зимують. Якби цукор додавав, може б, мед розвівся. Та крім цього ще біда — за морозом відлига. Їм коливання температур найгірше. У них клубок то розшириться, то звузиться. А занесеш у сарай чи в хату нежилу — вони полетять. Їм жарко.
«Більше сотні роїв спіймав»
Порода бджіл, каже Василь Томилко, українська степова. Але порода, вважає, не так уже й важлива.
— Якщо є взяток, якщо є з чого мед брати, то будь-яка бджола принесе. А нема взятку — ніяка не принесе.
Водночас займається племінною роботою — ловить рої.
— Бджоли вилітають клубочком, — пояснює. — З інших місць. У них інстинкт розмноження. А в мене на дереві ловушка, — ідемо на край обійстя. — На кілках стояв вулик. Типу кубла. Рій залетів. Я його обласкав. Поліз подивитися — у них меду нема. Рамку меду дістав, узяв у других бджіл. І забрав вулик-ловушку з роєм на свою пасіку.
За весь час, зі слів бджоляра, вдалося спіймати з сотню роїв. Тільки за цей рік з два десятки.
«В Івашківці захворіла корова. Думали, що пропаде. Одужала»
— Кого лікувати легше? Людину чи тварину? — запитую.
— Людину, звичайно. Вона скаже, де болить. А тварина не скаже. У господаря в Івашківці захворіла корова. Думали, пропаде. Був парез (частковий параліч). Потім хвороба така від кліща — піроплазмоз. Інфекція в крові. Полікував — аж не те. Запитав знайомих ветеринарів. Я випускник Козелецького ветеринарного технікуму. Багато знайомих. Головне — не боятися запитувати. Розказали мені, що і як. Став лікувати. Одужала корова.
— Який могорич поставили?
— Нормальний, — сміється. — Ми з тим мужиком, з господарем, дружимо й до сьогодні.
«Приведе ніби недужу. Я чи вітаміни вколю, чи води дистильованої»
— Я працював ветеринаром на свинарнику, — згадує. — Бабуся прийшла, жаліється, що корова захворіла. Привела її, ніби недужу. Я бачу, що корова здорова. Чи вітаміни вколю, чи води дистильованої. Вона тоді добре напасеться, зелені наїсться. А бабуся дякує: «От як Василь уколе укол, то й молока додається», — сміється. — А сказав би, що не треба колоти, баба б на мене ображалася. Давнє діло було, померла вже вона...
Довіряли худобу. Узимку конем мене забирали лікувати післяпологовий парез у корови. Вилікував. Парези у високопродуктивних корів. За кожним на 15 відсотків молока меншає.
Кастрацію кабанчиків робив. Нескладно. А от свинок каструвати складно. Але дехто хоче. Вони тоді не гуляють, вагу набирають. Я свинок не кастрував. Грижу інколи робив у кабанчиків. Пупкову, мошонкову. Зашивав. Ветеринар один навчив.
«Добував кабанів. Не смердить, але свинка смачніша»
Добув за весь час, з 1984 року, чотирьох диких кабанів.
— Їх не смалять, — розказує. — Луплять. Шкіру повністю знімають. Лишається трохи сала на м’ясі. Кабан, як свійський, тільки пісніший. Розібрали. Утрьох були — на трьох поділили й поїхали.
Найсмачніше м’ясо, — хвалить. — І котлети смачні. Особливо зі свинки — вона м’якенька.
— У кнура смердить м’ясо?
— Якщо не старий, відразу, як добули, ну... яйця відрізають. Відразу. Не смердить, але свинка смачніша.
На кабана полюють восени. Уже й забув, коли точно, — зітхає. — Тільки листя починає опадати. На косулю теж восени. На самку й на козлика.
«Котлети з зайця смачні. А ковбаса взагалі — гут»
Переважно полював на лисицю та зайця. За сезон 15 зайців точно добував. Зайці в нас, зі слів мисливця, тільки русаки. Біляків нема. Біляк менший. Русаки міняють колір хутра. Узимку світло-сірі, а влітку сірі, аж рудуваті.
— Смачні зайчики? — запитую. Бо кому що, а курці просо.
— Люблю котлети. Якось ковбасу робив. Як? Або вдома лишаються, або купляю на базарі кишки. Свинячі. Обрізаю м’ясо з зайця. На стегнах і де багато. Додаю сала, спецій. Мисливська ковбаса — кращої нема. Часничку трохи, перчику. Гут! (добре по-німецьки).
Сусідка казала: «Заєць вітром смердить», — обмірковуємо особливості. — А син їй: «Мамо, ну я все розумію, але як може вітер смердіти?» Типу, заєць пісний. Це не так. І заєць може бути жирний. Як кролик. Але в кроля біленьке, рожевувате м’ясо. А в зайця червоне. У воді можу вимочить. Оцет не додаю.
«Качок добутих навіть не рахував»
— Не знаю, скільки сотень, — каже. — Качок добутих навіть не рахував. У мене є качки підсадні, гумові. Ставлю на воду. На воді хитаються від вітру, наче живі. Дикі бачать, що вони плавають. А вони компанійські дуже. Попадали на воду. Я раз — бух-бух — вистрелив.
Скубу відразу. Інколи вдома. Посмалив, помив, випотрошив. Суп варю. Хоч на полюванні, хоч удома з дружиною.
Голубів не стріляю. Божий птах. Хоча інші полюють на них. Смачні, але ж м’яса з долоню.
«Вовки сьогодні тут, завтра в Листвені, післязавтра в Тупичеві»
А от вовка не добув жодного, каже.
— А як же мисливські прикраси до оповідок? — усміхаюся.
— Не охота брехати. Це найтрудніша тварина. Найхитріша. Пробував. Але вовк обдурив нас. Утрьох ходили. Нюх у нього... Людину відчуває здалеку. Коли ще було дозволене полювання, на вовка охота й не закривалася. Поїхали на качок, побачили вовка — стріляйте. Вовки кіз і зайців видавлюють на своїй території. Йому ж жити треба, а він любить м’ясо. Багато м’яса.
Вовки є, — бачив сліди трьох. — Ходять по кругу. Сьогодні тут, завтра в Листвені, післязавтра в Тупичеві. У них свій обхід. Великий обхід.
«Шакали з’явилися. Треба охоту відкривати»
Через війну та заборону полювання побільшало звірів. Лисиць розвелося. Сказ розносять. Курей душать.
— Лисиця може бути в засаді. Цап — і тікати, — прислухається до півня господар. — Якось виводок лисенят помітили. А вона ж їсти хоче, — виправдовує довгохвосту. — Ні, то не собака. Гавкає хрипло. Хав! хав! Від пса відрізниш запросто.
Шакали з’явилися, — провадить далі. — Знайомий комбайнер кукурудзу молотив, бачив. «Та то вовк», — не повірив я. «Який вовк? Що я, вовка не знаю?»
А ще ж є вовк-собака, — каже. — Змішані вовк і собака. Вовк людину боїться. А вовкособ — ні.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Тамара КРАВЧЕНКО. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Навіть ведмеді заходять: обласна рада надала в користування угіддя двом мисливським господарствам
- Авто зʼʼїхало в кювет, повипадали корита із мʼясом: на Чернігівщині поранили у живіт засновника мисливського господарства
- Мисливця із Чернігівщини, який не видав ворогу списків людей зі зброєю, нагородили орденом "За мужність"
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
