Ігор ПОДОЛЯКО — староста сіл Смяч, Лісконоги, Рогівка на Новгород-Сіверщині. Учився на священника, а став підприємцем, спортсменом, згодом старостою в північному прикордонні. І сімейне життя непросте — розлучений, є доросла донька. Варвара Подоляко — чотирикратна чемпіонка України з кікбоксингу.
«Коли помер менший брат, я прийшов у церкву, там і лишився».
Після семінарії вчився в духовній академії
— Не кожен староста вчився на батюшку, — звертаюся до Ігоря Подоляка.
— Коли помер менший брат (мені було 11 років, зараз 44), я прийшов у церкву — горе привело, — там і лишився, — згадує Ігор Подоляко. — Були перспективи вступати в інші навчальні заклади. З репетитором займався. Але захотів навчатися саме в духовному училищі. У батьків запитав: «Ви не проти?» «Ні», — сказали.
Я закінчив Київську духовну семінарію і вступив в академію. Усе це на території Києво-Печерської Лаври.
— Багато співати довелося?
— Обов’язково співати, коли вступаєш у духовне училище псаломщиків-регентів. Якщо збираєшся стати священником, дияконом, звичайно, голос теж треба. Я займався свого часу в учителя по вокалу. Співаю й зараз — і світські пісні, і духовні. «Херувимська» подобається. «Іже Херувимів, іже Херувимів, тайнообразующе, тайнообразующе...».
Закінчив дуже добре духовне училище (семінарію). Перевели відразу в академію. Учився два роки. Не закінчив.
«Коли б я закінчив академію, мене б могли відправити в сільський приход. Я не хотів».
Почав займатися бізнесом, заснував бюро поховань
— Духовна сфера допомагала чи заважала в світському житті?
— Не заважала. Хіба може віра в Бога, релігія виховати погані почуття? Тільки доброту. Милосердя.
— Буває й навпаки.
— Усе по нашій вірі. Зрозуміло, що доводиться боротися. Із собою в якихось моментах. Ми ж усі люди, хоч хто й у семінарії вчився. Злимося. Лаємося. Кричимо. Себе потрібно виховувати. У першу чергу працювати над собою, — повторює. — Незалежно від освіти, роботи, віку. Молитви в цьому допомагають. Найближчий мені Псалом 50:
«Помилуй мене, Боже, по великій милості Твоїй, і по множеству щедрот Твоїх очисти беззаконня моє....Відверни лице Твоє від гріхів моїх і всі беззаконня мої очисти. Серце чисте утвори в мені, Боже, і духа правого обнови в нутрі моєму».
— Чому не закінчили академію? Займали б хорошу посаду в церковній сфері. Священники не бідні. Але це, якщо не бідний приход.
— От ви й відповіли на своє запитання. Коли б я закінчив академію, мене б могли відправити в сільський приход. Бідний. Я не хотів. Та й за життєвим досвідом для священника я молодий був.
Почав займатися бізнесом. У мене було підприємство по похованню. Років 15 точно займався. Послуги, як усюди в похоронному бюро. Домовини, хрести, вінки, пам’ятники. Непроста робота. Але в будь-якій складнощі є.
«Я стільки років працював серед поховань, що зараз переключився на дітей».
Став тренером з кікбоксингу, створив спортивний клуб «Горислав»
— Приємніше, певно, працювати в сфері, де люди народжуються, а не помирають.
— Я стільки років працював серед поховань, що зараз переключився на життя, на дітей. Я тренер з кікбоксингу. У мене свій спортивний клуб «Горислав» у Новгороді-Сіверському. Тренуються дівчата і хлопці, починаючи з семи років і до 16.
Я з дитинства займався в спортивному клубі «Витязь» у Новгороді-Сіверському. Дзюдо, потім кікбоксинг (види боротьби). Навички збереглися. Практикувався, їздив на семінари.
Згодом вступив до університету — чернігівського імені Шевченка. Фізкультурний факультет. Став дипломованим тренером. Зараз навчаюся в магістратурі в глухівському університеті, у Сумській області. За 70 кілометрів Глухів від Новгорода, а Чернігів же далі (175).
— Спорт вимагає сильного характеру. Обов’язково є поразки.
— Якщо в такий спорт — у боротьбу — прийшла людина, назад не повернеться, я так вважаю. Якщо й немає бійцівського характеру від природи, він виробляється. Донька в мене тренувалася в клубі. Стала чотирикратною чемпіонкою України. Варвара Подоляко. Їй зараз 19.
«Я виховував доньку. І мама її виховувала». З дружиною розлучилися
— Ви розлучились з першою дружиною і жили окремо. Не шкодуєте?
— Знаєте, як у молодих? Молоді — гарячі. Так вийшло, що розлучилися... Доньці тоді вже було більше 10 років. Пояснили.
Я виховував доньку. І мама її виховувала. Любов подружня — це одне, діти — інше. Звичайно, хотілось би сім’ї — звичайної, міцної.
Колишня дружина вийшла заміж. Я неодружений. Живу один. Улітку — на дачі. На те, щоб зайнятися, наприклад, рибалкою, часу немає. За грядками доглядаю. Помідори. Салатики. Цибулька росте.
— Жінка все-таки є — і для душі, і для грядок — не вірю в самотність.
— Донька допомагає, — не здається співрозмовник. — І поле, і поливає. Удвох господарюємо.
Дітей треную безплатно
— «Горислав» — ваш приватний клуб. Як бачите розвиток спортивно-виховного бізнесу?
— Це не бізнес. Це захоплення. Займається два десятки діток. Безплатно. Є хороші спонсори, які допомагають інвентарем. Новгород-сіверський сирзавод. Аграрії.
Дорослі теж приходять у спортивний зал — переважно знайомі.
— Тренеру треба тримати себе в хорошій спортивній формі? Чи достатньо розуміти, як навчити?
— Спортивна форма нікому не завадить. Але це хто як вибирає. Я тренуюсь.
— Користуєтеся протеїновими (білковими) добавками?
— Ні. Вживаю натуральне. Я вважаю, що добавки — це зайве. Може, кому треба швидкий ефект, той користується. А мені це не треба, щоб я був перекачаний.
«Старостою працюю на три села. До Смяча — 23 кілометри, Лісконог — вісім, Рогівки — 30».
На роботу їздить власною «Тойотою»
— Старостою працюю три роки, четвертий. Староста — не виборна посада в самоврядуванні. Його призначають. Він — як сільський голова.
Працюю на три села. Від Новгорода, де я живу, до Смяча — 23 кілометри, до Лісконог — вісім, до Рогівки — 30. Є мої помічники — діловоди. У Лісконогах діловод — на Лісконоги й на Рогівку. І в Смячі діловод. Є мої дні прийому в цих селах.
— Машина своя чи робоча?
— Власну «Тойоту» використовую на роботі. Не сидимо на місці. Їздимо, будуємо. Організувати треба, проконтролювати. У нас змін багато. Освітлення зробили у всіх селах.
— Що найскладніше?
— Робота з людьми. Не хочеться слухати — треба послухати. Або навпаки — треба промовчати, хоч і хотілося б сказати. Працювати з людьми завжди складно. Тим паче в мене близько тисячі людей у старостинському окрузі.
— Що найприємніше?
— Коли щось будується, розвивається, коли відчуваєш процес. Коли в більшості сіл упродовж 20-25 років тільки все руйнувалося... А тепер, попри війну, потроху вкладаються кошти — чистимо, ріжемо, білимо, фарбуємо — і бачиш результат. Це і є найприємніше.
Особливо, коли знаєш, що це твоя батьківщина. Я народився в росії, в іванівській області, де багато ткачих. І батьки відразу переїхали в Новгород-Сіверський. Батько працював тут директором побуткомбінату. Мама моя з росії, тато — з села Покошичі на Коропщині. У мене в Покошичах хрещена живе, їжджу періодично до неї, це за 50 кілометрів від Новгорода-Сіверського.
«У трьох селах 66 внутрішньо переміщених»
— Допомагаємо переселенцям, звичайно, — говорить Ігор Подоляко. — У трьох селах — Смячі, Лісконогах, Рогівці — живе 66 внутрішньо переміщених осіб (впо).
Смяч, Лісконоги, Рогівку не обстрілювали. У нас відносно спокійно. До кордону з росією від Смяча — 27 кілометрів, від Лісконог і Рогівки — ще менше.
Від обстрілів найбільше страждають Грем’яч, Бучки, Михальчина Слобода, — нагадує. — Їх постійно обстрілювали й обстрілюють.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Тамара КРАВЧЕНКО. Фото надане Ігорем ПОДОЛЯКО
Читайте ще матеріали із "Вісника":
