У Сокиринцях вхід до панського маєтку з боку парку прикрашають дві мармурові богині — Флора і Помона. Років 20 тому Флору хотіли вкрасти злодії. До ставка дотягли, далі не подужали, кинули. Статую знайшли вже без голови. Чи її поцупили, чи відвалилася і впала у ставок. Нову мармурову голову богині зробив місцевий скульптор Леонід ГОМОН, заслужений майстер народної творчості України.
Висів на мотузці і вирізав грудастих богинь
— Це все з козацьких часів — Гомонівщина, — показує Леонід Іванович вид з вікна. — Ото Петриків вигін. Мій дід Петрик отут жив. І куток так називається. В 1960 році я пішов до першого класу. Не було ні альбомів, ні фарб, ні пластиліну. Але була глина, грязюка, конями замішана. Ліпив з того, що було.
У нас був Великий виїзд з села, — глибока дорога між прямовисними схилами. Потім його засипали, згорнули і дорогу зробили зверху. Класі в шостому-сьомому я пропадав у тій ущелині. Прив’язувався мотузкою зверху за дерево, висів на отих прямовисних глиняних скелях і перочинним ножиком щось длубав. Мотузка в живіт, у ребра вжималася. А я різав різні скульптури: Спартака, богинь грудастих. Чогось мені хотілося більші груди їм зробити. Вирізав це просто у скелі. Люди, хто бачив, у шоці були. Мати штанами, перемазаними глиною, била. Але мене тягло.
П’ять разів вступав на скульптора
- Ще після 8-го хотів піти вчитися на художника. Порадили до Львова, в училище образотворчого мистецтва ім. Івана Труша. Не добрав балів. Не усвідомив, наскільки це серйозна справа. Треба техніка, набита рука. В школі учитель креслення, учитель малювання ставлять «5 з плюсом», бо гарно і хвалять, аж перехвалюють. А я навіть не знав, як правильно олівець тримати.
Закінчив 10 класів і вирішив вступати до Київського художнього інституту на скульптора. Скульптура — найтяжчий факультет. Треба відтворити кожен нюанс пластики і анатомії людського тіла. І гарних, і калік. Я був не готовий і не поступив. І так п’ять разів, з 1970 по 1975 рік. Доходило, що ось-ось, майже проходжу. Але ні.
До дружини були вимоги. Вибирав таку, як треба
У 29 років до мене дійшло, що досить вже поступати, пора женитися. А то залишуся в старих парубках. Мої друзі-однолітки вже по двоє дітей мали.
— Що, і дівчини не було?
— Я трошки перебирав. Любили мене, за… талант, — трохи запнувся і аж зашарівся майстер. — Я ж був красивий, а не пузатий, як зараз, — деталізує.
— В командировках не оженишся. А як і оженишся, то ненадовго, — сміється. — І я закінчив з реставрацією. Взяли на роботу в Сокиринське училище комендантом. Мені, нежонатому хлопцю, довіряють групу дівчат. І я охороняю їх цноту і видаю всілякі гігієнічні засоби, від зубної пасти до постільної білизни. Моя майбутня дружина Галя теж була в тій групі.
Уже я знав толк в дівчатах і вибирав собі майбутню дружину. А не так, щоб спонтанно закохатися, а через пів року розбігтися. Головним критерієм була простота. Щоб не забобонна, атеїстка, як я. Не пліткарка, язиком менше молола. Така вона в мене і є, будь-кого спитайте: Гомон Галю всі поважають. Справедлива, чиста, чесна жінка, — розхвалює дружину Леонід Іванович. — Ні в яких гречках не помічена. І щоб дівчиною була, — підкреслив вибагливий жених.
— А готувати, корову доїти, у хаті прибиратися — то не обов’язково було?
— Ну як же? — здивувався Гомон. — Я ж кажу: щоб простецька. Дочка батьків-колгоспників. Галя з Малої Дівиці, на Прилуччині, на 10 років молодша. І все вона вміла.
Зразу закохався, — аж зашарівся скульптор. — Але був витриманий.
— Кавалерів довелося відбивати?
— Вони самі відступили. Мабуть, через повагу до мене. Мордобиття не було, ушли з миром, — завіряє Леонід Іванович. У 1981 році одружилися, коли вона ще бурсачкою була. Зразу на «Ви» мене називала. Випускні екзамени вже з животиком здавала.
Батькам вона зразу сподобалась. Звичайно, якщо у невістки все в руках горить. Ні разу в житті не полаялася зі свекрухою. Не знаю як, але прожили в мирі в одній хаті. Перед смертю догледіла і батька, і матір мою. Молодець, показала, що вона саме така, якою я її побачив тоді.
42 роки «мучаємося». Вона од мене, я од неї. Але завжди знаходимо компроміс.
До речі, поки ми розмовляли в хаті, Галина Романівна досадила город.
Гнатюк сказав: «Вважай, ти студент». Відмовився
- У Сокиринцях через рік – два – чотири проводились Вересаївські свята. Всеукраїнські республіканські фестивалі козацького мистецтва. Не київські спеціалісти робили оформлення цих свят, а я, місцевий бездипломний художник. Освіти художньої й зараз нема.
Організаторами були Дмитро Гнатюк (співак), Микола Гвоздь (капелою завідував), Мітя Солов’яненко. У 1882 чи 83-му вони до мене вперше звернулись з такою пропозицією. І всі наступні фестивалі оформляв також я. Це було вигідно самим організаторам. Організовував перші свята в Сокиринцях Дмитро Гнатюк. Ми з ним здружилися, казав: «Ти мені як син». Я у своїх роботах не довіряв нікому. Працював без помічників.
— Скільки платили?
— Дешевше, ніж київським, навіть чернігівським майстрам. Я отримував 700 карбованців за всю роботу. А маститим, та ще з командою, може, тисячі б вийшли. Мо’ хто й собі в кишеню трохи клав, не знаю. Будь-який фестиваль — це гроші в кишеню.
Приїжджає Дмитро Гнатюк у Сокиринці, я саме малюю у будинку культури. Фарби всюди, де банка впаде, де на стіну ляпне. Все фойє зайняте роботами великого об’єму. Бо територія нашого парку і сам палац — все це чимале. Тому і плакати, гасла, панно теж мали бути грандіозними. Заходить до мене Гнатюк, як цар. Зірка світового масштабу, заслужений діяч мистецтв. Високі посади займав. Кругом нього обласне, районне начальство. Нагинаються, вивертаються, щоб не замазатися. Гнатюк подивився, питає: «Льоня, а ти що, і не вчився ніде?». Я розказав, як п’ять разів поступав на скульптора. Він мені: «Готуй документи. Вважай, що ти вже студент».
І вшосте я б обов’язково поступив з його подачі. Але відмовився. «Досить з мене. Вже сім’я, діти».
Першою народилась донька Наташа. Другий — син Ігор. Найменша Оксана народилась в 1986 році, коли рвонув Чорнобиль.
Оксана живе з чоловіком в Прилуках, займається нігтями. І малює. Закінчила аграрний інститут. Ігор служить другий рік. Займався магазином. Наташа в Словаччині. До того завідувала дитячим садком в Сокиринцях. За кордоном працює на пошті.
Створив один з перших в Україні пам’ятник голодомору
— Дійсно перший?
— На Чернігівщині точно. Щодо всієї України не впевнений. Були пам’ятні знаки, хрести. У мене — скульптура.
У нас за батьківською хатою сільська кузня була. Майстерня плотницька. Я малим туди бігав. Фронтові дядьки, діди, які й по дві війни пройшли, між собою говорили про всяке. Я тоді матюкатися навчився, від матері за це отримував. Але ж які вони тяжкі і страшні бувальщини розказували! Мені це все в голову залазило. Потім і записував. А тепер воно мені так згодилося!
У 2012 році почав писати історію Сокиринців. Так захопився, що навіть малювати і ліпити припинив. Поки що вона в рукописних книжках.
Не вигадую, а тільки правдиві спогади використовую. Мужики ті стільки знали про війни, про голодомори. А в нас табу було: не могло бути в срср голоду.
— А правду кажуть, що і людей під час голодомору їли?
— Було канібальство. Розказували, на кутках бабусі їли чужих дітей. Було, що своїх з’їдали, а тоді чужих заманювали. Голодних, опухлих. До такого людей доводили.
В книгах про це ніде нічого не було. Як тільки розвалився радянський союз, а я вже начутий, що таке справжній голодомор. І мене аж роздирає оце все.
Я зробив пам’ятник у 1993 році. Хоч союз розпався, та комуняги ще при владі залишалися. І були абсолютно проти цього нового віяння. Палки в колеса ставили, починаючи з голови сільради.
Робив пам’ятник за свій рахунок, за свої гроші. Отут у дворі.
Все продумав, зробив ескіз на чорновиках. Чистовий проєкт на ватмані. Несу до Назаренка, голови сільради, як положено. «Олександре Миколайовичу, пора пам’ятник голодомору робити». «Ну роби». І все.
Я купив цементу хорошої марки, п’ятисотку, пісок, це все за свої гроші діставав. Бо мене тягло. Вішав у дворі брезент, від дощів і глядачів. Не люблю, коли підзирають, мій творчий процес — справа інтимна.
Поки працював, голова сільради жодним порухом не допоміг. Ні матеріалом, ні грошима. Я сам місце вибрав, випросив. А там бабуся траву козі косила постійно. Волає на мене, кляне. «А він нужен, той пам’ятник?!». Якби голова сільради прийшов, пояснив все, — такого б не було.
Виплекав пам’ятник десь за два роки. Худюща скуласта жінка, ребра випирають, на колінах тримає мертву дитинку. Дитя пухле від голоду.
— Ви атеїст, а на пам’ятнику хрест...
— Хрест — невід’ємна частина пам’ятника голодомору. Не зірку ж робити.
— Жінка худа, але грудаста, — придивляюся до пам’ятника.
— Де? А, трішки є, — погоджується майстер.
— З кого ліпили?
— Збирався з дружини, але вона в мене фігуриста, не підійшла. Іншу натурщицю не хотів. Взяв збірний образ.
Вже закінчую доліплювати пам’ятник. І в мене закінчився пісок, щоб бетон колотити. Микола Купрієнко, директор училища, мені видає, навіть більше, ніж я попросив.
Хрест, метрів чотири в висоту, я спочатку запланував робити з цементу і піску. Зробити форму у землі і залити. То тяжка робота. І хтозна, скільки він простоїть. Микола Павлович узнав, каже: «Льоня, це ж скільки мороки! Ти й так уже схуд». Я дійсно був виснажений.
І Купрієнко мені пропонує швелери. «Підійдуть — виділю скільки треба на пам’ятник». Я подивився, а вони якраз. І Купрієнко дає ще й зварника, Миколу Одарченка. Майстер широкого профілю. Він ці швелера порізав газорізкою і поварив. Безкоштовно.
Тепер це все треба було звозити у центр села. Скульптуру везли шкільною машиною. Директор дав кран.
А хреста привезти вантажівкою я попросив свого кума Сашу Балюру. Завантажили, веземо. Микола Закусило, начальник гаража, побачив, машину спинив. Почав кричати на Сашка, що в робочий час та колгоспною машиною. А мені: «Прийдеш до мене весною за трактором, от я тобі виділю!» І показав, рукою, що виділить. У таких от умовах Льонька Гомон створював пам’ятник.
Встановлювати допомагали Валя Салогуб, завідувач будинку культури, Павло Марйоха, мої друзі по культурі. Я не просив, щоб хтось мені платив. Зробив і встановив за свій кошт. Хотів, щоб пам’ятали.
Вистачило на жіночі імпортні чобітки
— Восени 1993 року, коли вже встановлювали пам’ятник, коли мене вже обматюкали всі, хто міг з нашого начальства вищої і середньої ланки, несподіваний поворот. Хрест ще стоїть на розтяжках, я заливаю бетоном нішу, раптом під’їжджає голова сільради «Льоня, мо’ тобі яка допомога треба?». А в мене вже завершення, залишилось оформити і прибрати. І він виділяє колгоспну машину, щоб землі привезти. Машин п’ять привезли. І в нас саме асфальтна бригада була. Вірмени, робили дорогу в Сокиринцях. Пригнали машину асфальту. Голова вирішив доріжку до пам’ятника заасфальтувати.
Відкриття пам’ятника організував Валерій Декрет. Він завідував ідеологічною роботою в районі. У нас тоді попа не було ніякого. Він визвонив з Чернігова. З адміністрації представників. З «Деснянської правди» кореспондента і фотографа. І Валерія Сарану, він заправляв Рухом в області. Вирішили зробити урочисте відкриття. Народу багато було, і з інших сіл. І ті, хто ще пам’ятав голодомор. Мій батько ще живий був, який ледь не помер від голоду. Люди ридали.
Я дуже чекав статтю. Через тиждень виходить газета і в ній пишуть про урочисте відкриття пам’ятника голодомору в Сокиринцях. Що це перший пам’ятник, до того були пам’ятні знаки. А цей — перший пам’ятник в незалежній Україні.
І в тій статті сказано, що пам’ятник створений за кошти колгоспу. З ініціативи голови сільської ради. Про Льоню Гомона жодного слова. І це мене так образило, що навіть нікуди не телефонував, нікому нічого не доводив.
Але Валерій Декрет не погодився: «Як же так?». І почав добиватися для мене винагороди. Не знаю, якими шляхами, нібито через обласний відділ культури, але він добився, що мені, Леоніду Гомону, за пам’ятник голодомору, виплатили три мільйони купоно-карбованців. Декрет розказав про це, сказав, що прийдуть гроші. Ці три мільйони приходять на сільраду і зберігаються в сейфі, поки я їх заберу.
Я сам зателефонував до сільради, попитав. Кажуть: «Прийшли». Йду за ними. Голова і секретар пішли в кабінет. А касирка дістає з сейфу і віддає мені пачками двадцять сім тисяч. Вони вже ті гроші без мене розподілили і дивляться, яка буде моя реакція і як мене касирка умовить забрати те, що дають, і йти. А я кажу, не буду я навіть торкатися цих грошей. А сам ледь не плачу. Не через гроші ті, а через те, що мене так обманюють. Я такого не заслужив. І на емоціях телефоную Валерію Декрету. Він заматюкався: «Ну я їм…». І назавтра вони мені виплачують всі ці три мільйони.
Гроші тоді були знецінені. Ніс додому два пакунки, забиті пачками грошей. Якби хто бачив! Але ж я газетами прикрив.
Дружина купила собі на них гарні імпортні зимові чоботи. Шкіряні, з різними штучками під золото. Ще якісь дрібниці. І все.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА, фото автора
"Час Чернігівський" писав про таке: Вперше в Україні: у Талалаївці відкрили погруддя скульптору Кавалерідзе
