Тиждень у пеклі: «Ламали ребра, ротом йшла кров»

05 ЛИСТОПАДА 2023, 15:46

3619

Тиждень у пеклі: «Ламали ребра, ротом йшла кров»

Тамара Дроб’язко з дочкою Катею, Микола Дроб’язко, який був у російському полоні

Під час окупації Старої Басані, що на Бобровиччині, у березні 2022 року росіяни забрали в полон з хати 45-річної Тамари ДРОБ’ЯЗКО всіх мужчин: двох синів і чоловіка.

Згадує Миколо Дробʼязко:

"Як тільки туди привезли… Нікому не побажаю відчути, як ребра ламаються. Як вони нас били... Там уже були ті, що з буквою «Z» на машинах. Не знімаючи мішків, нас поклали на асфальт, сказали: «Хто рипнеться  куля в голову». І як улежиш нерухомо? Ледь ворухнешся, підходить, по ребрах гуп! гуп! Зі всієї дурі. Чи берцями, чи молотком. У мене там щось здвинулось, дихати не міг. Кров ротом пішла, мішок у крові. В Артура так само. До когось підійшли: «Тобі що, яйця прострелити?»

Тоді всіх забрали, я лежав найдовше, мо’, годину. І наді мною раз постріл, два! А ти лежи, бо голову піднімеш — уб’ють. І знову я чув, що той «наш» балакає. Наказали: «Повзи сюди!»  Підповзаю, мішок спадає — і знову така подача! Він мене підняв, завів у котельню..."

П’ятниця, 20 жовтня. Тамара Григорівна вдома з сином 23-річним Миколою і трирічною донькою Катериною. Коля щойно повернувся з нічної зміни, на роботу їздить у ближнє село Ярославку. Працює різноробом у сільгосппідприємстві. Чоловік, 35-річний Володимир Гарбуза, ще на роботі. Механік у гаражі в бригаді. Саме збирають кукурудзу. 21-річний Іван, менший син, поїхав з дідом у Бобровицю. Усі троє тоді вижили і повернулися з полону додому.

Володимир Гарбуза — цивільний чоловік Тамари. Іван та Микола Дроб’язки — сини від першого чоловіка, який уже давно помер.

— Ми всі працювали в ТОВ «Земля і воля», — сідає на ліжко Тамара. Ходить, опираючись на палицю. — Там ми з Володимиром і познайомились. Разом з 2012 року.

Маленька непосидюча Катя — дочка Володі і Тамари.

«Дєд, не мішай визволєнію!»

Російські колони їхали до Старої Басані з Сумської області. Ішли через Новий Биків, Нову Басань, Піски, Стару Басань, потім через лісочок до села Барвиця, а це вже Київська область.

— Вони зайшли до нас у лютому,  — згадує Тамара. — 25-го ми чули вибухи, 26-го вони вже в нас тут їздили. 27  березня росіяни ходили по дворах. Де не відкривали, підпалювали. Одну, другу хату… Ми дуже боялися згоріти живцем. Бачила, як у вікно сусідам солдати щось кидали.

Вони думали, що ми дороги мінуємо.

Прийшли до нашого двору, було замкнено. Давай гатити в забор: «Виходьте, бо хату спалимо!» Вийшла я. Кажу: «У хаті дворічна дитина». А він: «Выводи остальных, а то сожжем». І мені прийшлося всіх вивести. У хаті якраз сиділи Микола, Ваня, Володя — мої чоловіки, племінник Артур Головатий і двоє старих: Григорій Дроб’язко, мій 75-річний батько,  і 85-річний Анатолій Візерський, сусід.

Усіх вишикували вздовж паркану, — продовжує Тамара. — Дідів відділили. Телефони забрали, дивилися знімки. В Артура батько в ЗСУ, присилав сину фото.

Полізли в хату, знайшли Колину форму. І не в руках її винесли, а випихали ногами.  Ще й під верандою її носаками гиляли.

Курки звели. Я перед сином стала, кажу: «Списаний він». Росіяни: «Документи де, що списаний?» Сини обоє призивалися, а вже з частини їх комісували.

Батько почав до росіян говорити: «Хлопці, навіщо ви сюди прийшли? Їдьте додому». Йому сказали, щоб не ліз. Що через таких, як мої хлопці, їхні гинуть. Почали сперечатися. Ті кажуть, що прийшли нас визволяти: «Бо у вас терорист на прєстолє. І ти, — кажуть, — дєд, не мішай визволєнію!»

Я винесла Колин воєннік і документи, де написано, що він комісований. Військовий квиток забрали. І хлопців теж. Казали, через пів години повернуться.

Першими повели Колю й Артура. Колю — бо служив, Артура — бо фото батька знайшли. Сусід додому пішов, потім і батько: у нього жінка неходяча, надовго одну залишати не можна.

Чоловік, я з дитиною, Ваня зайшли в хату. А росіяни знову лізуть. Сказали Вані і Володьці одягатися та йти за ними. Я молила їх не забирати. Казала, що після операції, що дитинка мала.   Теж через пів години пообіцяли повернути. Нікого з них не повернули ні через пів години, ні назавтра, ні післязавтра…

«Одного на розстріл»

— Усю окупацію ми з хати майже не виходили, — викладає хліб, солодку воду для сестрички, інші продукти Микола, який прийшов з магазину. — Я відчував, що добром це не скінчиться. Після того, як неподалік підірвався їхній БТР, вони шукали тих, хто служив.

Нас відвели за хату. Ще БТР під’їхав: «А це хто такі?» Бородати, очі, як у китайця, казав: «Там ціла шайка в хаті». Артура першого почали бити. Потім мене. Запитували про якогось Лисенка. Ми його не знаємо. Тут привозять мужика з мішком на голові. Скинули з БТРа, мішок зняли. Дивлюсь, а це Сашко Лисак. Росіяни завели його за паркан і почали товкти прикладами. Знову ведуть мене: «Він?» «Ні, не він. Я по руськи не понімаю». У Сашка і так щось з хребтом було, а вони йому ще добре дали. Мо’, зламали.

Під’їхав військовий джип. Нам мішки на голови натягли. Мужик з машини вийшов, балакав не російською, а по-нашому: «Пакуйте їх». Нас, з мішками на головах, зв’язаними, просто позакидали на БТР, як клунки. Зверху посідали і дорогою об нас цигарки гасили. Мені об куртку, уся пропалена он, — показує куфайку, у якій був у полоні. — Об брата гасили, він кричав: «Чого ви знущаєтеся. Ви люди чи звірі?!» Йому у відповідь: «Мовчи…».

Руки стягли стяжками — пластиковими смужками, якими мішки затягують. ЇЇ не розв’яжеш, хіба більше затягнеш. Залишилися рубці, — Коля показує зап’ястя зі свіжими шрамами.

Завели кудись. Дихати не було чим, бо мішки позав’язували скотчем на шиї. Лисаку якось вдалося вивільнити руки.  До нього підлізли, він мішки нам познімав. Роздивилися: ми в погребі, поряд картопля насипом. З нами був ще якийсь дід…

— Шаповал, — підказує мати.

— Почався сильний гул, аж земля зі стелі полетіла. Обстріл. До нас заскочило двоє росіян. А в нас мішки зняті. «Опа!» Один, у балаклаві, уже затвор стягнув з автомата. Другий його зупинив, позатягував нам ще більше руки, зв’язав стяжками і ноги. Наказав сидіти тихо і, як хто заходить, мішки на голови. «А як нас немає — хоч пригайте».

— Пожартував так? Навіщо там скакати?

— А в туалет? Ходили в пляшку, там знайшли. Уночі було дуже холодно, ми  тулилися одне до одного. Навіть дрімали, звикли.

Нам потім мішки на головах знову скотчем постягували. На другий день прокинувся раніше інших, почув розмову. Приїхав той мужик, що по-нашому балакає. Каже росіянам: «З цих шести п’ять залишаються, один на розстріл». Я, чесно кажучи, на себе подумав.

Військові кажуть: хто не служив, не зрозуміє. А я скажу: хто в полоні не був, того пекла на собі не відчув, не зрозуміє. Гірше, ніж на передовій, бо там ти вільний. Полон — найгірше, що може на війні статися, — закурює цигарку Микола.

— Розповів хлопцям, що чув. Але повезли нас усіх шістьох. До Нового Бикова.

«Голову піднімеш, ворухнешся — по ребрах»

У котельні нас було чоловік 30. З Бикова, Пісок. Вовка Вовчик наш, його днем раніше забрали.

— Дівчата там були?

— Казали, одна була. Там ще підвальчик був під нами.

На другий день — через мішок видно, що вже розвиднялося  —  знову це опудало «наше» приїхало. Вивів брата. Чутно Ванин крик. Постріл.  І тиша…  Думаю: «Усе, Ваньки немає». Кричу: «Де мій брат?» Мене вивели. І цей до мене якогось по-нормальному: «Я тобі в мішку дірку проріжу, подивишся, де ти є. Я військових поважаю». Щось за козацтво ляпав. А тоді: «Розкажи, де ваші мінометники стоять. А ні, то помреш». Я мовчу. Він мене підбив, на коліна,  й автомат до голови. Запитую: «Де мій брат?» Завів знову, там Ваня сидить. Я з усієї сили мішок з голови зірвав. До брата повертаюся, а в нього голова розбита. Ні за що, для розваги.

З Артура теж знущалися. Попросив послабити стяжки, бо вже до м’яса руки порізали. Так вони почали йому пальці викручувати і ножа до вух приставляти, типу зараз відріжуть. У нього і на ногах шрами є.

Уночі Лисак крутився, мучився. Ми: «Сашку, що таке?» «Боляче дуже». Заходить руський, до мене підійшов: «Що з ним таке?» Кажу: «Спина болить». І він як увалить Сашка по спині! «Що, спинка болить? Полєчил?» Лисак застогнав, тоді питає: «А каву лате можна?» Руський піднімає його за шкварки: «Зараз зроблю». І потяг. Годину немає, дві немає… Зайшов той руський, вистрілив у стелю: «Лежати всім!»

А через хвилин 15 чую: «Виводьте підбитого». Усі думають: кого це. Вивели Вовку Вовчика. І вистріли почулися.

«І на моїх очах відрізають йому...»

На третій день — це ще в нас залишалося пів дня до розстрілу, — мне ще одну цигарку Микола, — головний каже: «Давайте солдатіка». Якийсь до нього підбіг, мій військовий квиток дає. Той дивиться: «Так ти ж не солдат. Ти старший солдат». Чи вони не могли прочитати, що я комісований, чи спеціально ігнорували.

Відвели кудись. «Ставай навколішки. Зараз до тебе друга приведуть».  «Якого друга?» — гадаю. Знімають мішок. Я бачу, що це кладьбище. Совєтский солдат там похований. Руський, що українською вміє, дав мені цигарку, я перекурив. Аж привозять хлопця. Я його вперше бачу. Там і з Київської області були. Волосся руде, а більше не запам’ятав. І мені пригрозив:

«Тільки звук від тебе почую, пеняй на себе». Курок звів і автомат мені до голови приставив. Мішок надягнув. У хлопця питає: «У тебе дружина є?» «Є. І двоє дітей». «Б’єш її?» «Ні». А той його прикладом  — гуп!  «Ти її б’єш?» Тоді мені знімають мішок, з нього стягують штани і відрізають яйця.

Кров хлинула. Хлопець сильно кричав. А в мене мову відняло. Він упав. Мабуть, кров’ю стік і помер там. Мене повели назад.

— Як ці російські кати між собою називали один одного?

— Без імен. Але пам’ятаю позивні: Верблюд, Дух… Вони по рації переговорювалися. Дух — це саме той, що нашою говорив.

Привели на розстріл. Але вже заходили ЗСУ

Заходять десь після обіду: «Хто на розстріл?» Конвоїр ставить чарку, другу, наливає. Великі, гранені.  До нашого хлопця: «Ідеш на розстріл?» Він: «Ні». Той дві сам випив: «Ідеш!» Вивели. Чутно постріли. Наступного знову так само, по чарці: «Ідеш?». Чоловік той був пожилий. Чарку випив, каже: «Піду. Молодих тільки не чіпай».  Конвоїр теж випив: «Усі йдете!» Повели перших. Повернулися. «Батько й сини тепер».  Нам уже не наливали, так повели. Наказали мішки зняти. Сказали подивитися в яму. А там Лисак з розтрощеною, як млинець, головою і Вовчик. За одягом можна впізнати. Обидва мертві. Руський на них: «Один наводчик, другой коректировщик». Вони й про нас брехали, що з автоматами в посадці спіймали. Знову нам мішки на голови, стоїмо. Чуємо, той, що по-нашому, питає: «Нахріна було голову танком давити?»

Знімають мішки, перезаряджає ствол: «Ну, кого першого?» Мені вже все одно було: смерть так смерть. Після того, як мене молотком по ребрах били і берцями, і хрін знає чим ще.

Дух нам ноги підбив, усіх трьох на коліна поставив. Мене з ноги скинув у яму до вбитих. Я виліз. І тут він затвор зняв, каже: «Якби не твій брат, я б тебе там з твоїми товаришами і залишив. У нього очі, як у мого сина». Він у балаклаві, а очі я його добре запам’ятав — темно-сині. Каже: «Біжіть!» І ми побігли. Зі зв’язаними руками. Чіплялися за сучки, падали, один одному допомагали піднятися, знову бігли. А позаду чули свист і вибухи. То наші вже заходили. І руські втекли.

У Вані частенько болить голова. Він і на роботу не вийшов. Матері допомагає, діду з відбудовою хати.

Я був у психіатра, — про себе розказує Микола. — Він порекомендував музику слухати. Щоб повернутися до реального життя. А то весь час це згадуєш, іноді мариться, наче я все ще там, і нікуди ми не втекли.

Джерело: Олена ГОБАНОВА, "Вісник Ч", фото автора

"Час Чернігівський" писав про полонених: 

Схожі новини

Поховали чотирьох: у Чернігові та Бобровицькій громаді прощались із бійцями

22 ЛИПНЯ 2024, 22:29

Після аварії лікарі не давали їй шансу, що буде ходити: супертато і дві бабусі врятували Аню

22 ЛИПНЯ 2024, 19:39

Вiдео

«Подякувала всім. Ця відзнака всього колективу», - лікарці з Чернігова Президент вручив відзнаку «Заслуженого лікаря України»

22 ЛИПНЯ 2024, 18:11

Фото

Ремонтують покрівлю, міняють вікна: як оговтуються ніжинці після обстрілу росіян

22 ЛИПНЯ 2024, 17:21

Акторку-чернігівку звинуватили у плагіаті та інфоциганстві. Що відомо

22 ЛИПНЯ 2024, 16:22

Фото

Майстри показали, як реставрують деревʼяні будиночки Чернігова

22 ЛИПНЯ 2024, 15:16

Чернігівський ресторатор готував фірмові сендвічі у компанії зірок українського телебачення

22 ЛИПНЯ 2024, 14:11

ТОП-переглядів