Уроженець Полтавщини, лікар від Бога Микола Самойленко став справжнім корінним городнянцем, бо за 49 років своєї професійної діяльності зжився-зрісся з цим краєм, людьми, звичаями і культурою. Він сам долучився до формування цієї культури, зокрема лікарської, «виростивши і виховавши» кілька поколінь стоматологів і зубних техніків.
Все своє життя він лікував людей і виховував молодь, за що наприкінці минулого року рішенням Городнянської міської ради був удостоєний звання «Почесний житель Городні».
Сьогодні навіть важко порахувати усі офіційні й неофіційні життєві здобутки Миколи Михайловича. Він двічі обирався депутатом районної ради і стільки ж – обласної, лауреат премії імені Георгія Вороного, почесний професор Української стоматологічної академії, Заслужений працівник охорони здоров’я.
А починалась його професійна діяльність зі служби у війську. Енергійного й здібного юнака направили навчатись на санінструктора. Саме цей епізод і став вирішальним у професійному житті майбутнього лікаря. Можливість допомагати людям так захопила військового фельдшера, що після служби не лишилось жодних сумнівів щодо майбутньої професії – тільки медицина. Пан Микола успішно закінчив Полтавський медичний стоматологічний інститут, а інтернатуру проходив у Чернігівській обласній стоматологічній лікарні.
– Там мене помітив колишній головний лікар Городнянської райлікарні Владислав Васильович Хіба, який, власне, й переконав мене приїхати у Городню працювати. Спочатку думав – ненадовго, а вийшло – на все життя, – пригадав наш співрозмовник.
Професійна кар’єра молодого лікаря стрімко зростала. Вже через чотири роки він очолив стоматологічне відділення, а ще через чотири – став заступником головного лікаря райлікарні. На цій напруженій і відповідальній посаді Микола Михайлович пропрацював більше дев’яти літ.
– Окрім щоденної фахової й адміністративної роботи на місці у самій лікарні, я як заступник головного лікаря курував величезну інфраструктуру медичних закладів по селах району. Уявіть собі, у ті часи район мав 48 медпунктів, п’ять амбулаторій, а фактично – дільничних сільських лікарень у Мощенці, Дроздовиці, Тупичеві, Ваганичах і Великому Дирчині. А у Будищі працював навіть колгоспний пологовий будинок! – підкреслив Микола Михайлович.
При такому навантаженні йому доводилось постійно вчитись і вдосконалюватися, бо стоматологічна техніка розвивалась неймовірними темпами. Навчався по містах колишнього союзу і в Україні – у кращих спеціалістів Києва, Дніпра й Полтави. За 49 років практики профільна техніка еволюціонувала на кілька поколінь.
Він не перестав практикувати як лікар навіть тоді, коли йому доручили очолити Чернігівське медичне училище у 1997 році. За 25 років його керівництва навчальний заклад із занедбаною матеріальною базою перетворився на потужний коледж у статусі базового і фахового. Адміністративна і господарська робота була знайомою і не викликала особливих труднощів, а от педагогічними навичками пану Миколі довелося оволодівати фактично з нуля. Каже, упорався виключно за рахунок вільного часу, якого і так було небагато.
Незважаючи на завантаженість керівника коледжу, щосуботи лікар-стоматолог лікував земляків-городнянців у місцевій лікарні. Лікує й нині, завершивши педагогічну й адміністративну кар’єру у Чернігові, виконуючи обов’язки головного лікаря ТОВ «Профі мед 2018».
У всіх задумах і проєктах лікаря завжди підтримує вірна супутниця – дружина Лариса, з якою пан Микола разом практично усе життя, бо до одруження вона ще й була його однокласницею. Разом вони виховали двох синів – Олега та Михайла, які подарували щасливим батькам двох онуків – Нікіту, який закінчує п’ятий курс Міжнародного університету у Києві, і п’ятикласника Євгенія.
До повномасштабного вторгнення Микола Михайлович був затятим мисливцем. Ті нечисленні дні, коли він міг собі дозволити присвятити собі і друзям, він зазвичай проводив на полюванні.
– Тепер тільки інколи вибираюсь на риболовлю – сват привчає, проте з мене поки виходить тільки рибак-сковородник, – пожартував він.
Для більшості городнянців лікар Самойленко – знайомий все життя стоматолог-ортопед, якому всі звикли довіряти, хтось навіть з самого дитинства. Проте мало хто замислювався, яка величезна праця стоїть за легкістю його рук та успішністю лікування.
Джерело: "Новини Городнянщини", автор Павло ДУБРОВСЬКИЙ
"Час Чернігівський" писав про таке:
