«Три білих гуся полетіли в рай», — ці слова викарбувані на пам’ятнику 40-річної Оксани Болтушкіної та її синів: 14-річного Богдана та 11-річного Данила Харченків. Вони поховані в селі Красне Чернігівського району. 5 березня торік, рятуючись від війни, родина виїздила з Красного, машина підірвалася на мінах. Тоді з одного боку села стояли російські окупанти, з іншого — українські захисники.
– На дев’ять днів наснилася донька. Щось говорила. Я підхопилася, що запам’ятала, те й записала. Вирішили ті слова на пам’ятнику увіковічнити, — витирає сльози 67-річна Галина БОЛТУШКІНА, мати Оксани і бабуся хлопців.
— Донька була розумничкою. Закінчила Київський національний економічний університет з червоним дипломом. Економіст і магістр права. Там у столиці і познайомилася з майбутнім чоловіком, киянином Сергієм. Удвох ходили до клубу органічного землеробства. Інтереси їхні збігалися.
Коли Оксана після закінчення такого престижного вишу поїхала жити на хутір на Черкащині, для багатьох, хто її знав, це був шок. Сергій узяв в оренду на 50 років два гектари землі, дочка — 1,6 гектара. На меншій ділянці звели дім. Оксана займалася вирощуванням екологічно чистої сільгосппродукції. Експериментувала із садінням картоплі під солому. Розгребе, скільки треба, візьме, а решта далі росте. Колорадських жуків хімікатами не труїла, вишукувала народні засоби. Відремонтувала і відкрила в селі магазин. Купувала в Олешні горщики і возила на Черкащину. Також бурки. Розводила породистих курей. Їздила на різні виставки з птахівництва. Люди з усієї України дякували їй за замовлених курчат. Навчила місцевих варити сир.
Була селянам і за юриста. До неї йшли за консультаціями з приводу вступу у спадщину, розлучень, тощо. Робила, хто просив, копії документів. Старалася допомогти всім. Лікаря в селі не було. Отож мала аптечки і для людей, і для тварин. Часто лікувала котиків, псів. З неї б вийшов ще й гарний ветеринар.
— Народився Богдан, через три роки і три дні — Данило. Коли хтось називав його Данею, виправляв: «Я Данило», — приєднується до розмови 69-річний Ігор БОЛТУШКІН. — Сімейне життя не склалося. І донька з дітьми переїхала до Чернігова. Працювала на фірмі брата, там виготовляють шкіряні паски, сумки. Займалася просуванням товару. Адже знала декілька іноземних мов.
А ще захоплювалася живописом, макраме, вишивкою. Які тільки гарні сорочки вона вишивала.
Виготовляла на замовлення ляльки-мотанки. Її ляльки-обереги нині в колекціях родин зі США та Європи. У колах майстрів вона була відомою. Тому Оксану запрошували до Києва на різні мистецькі заходи, проводити майстер-класи з виготовлення мотанок. Її час був розписаний.
Обидва внуки ходили до художньої студії, гарно малювали. А ще займалися спортом. Данило — єдиноборством. У нього лишилися десятки медалей, грамот, кубків. Він посідав у своїй віковій категорії перші та другі місця по Чернігову та області. Займався танцями у студії «Альянс».
А ще він був затятим рибалкою. Я іноді не витримував сидіти з вудкою, коли не клює, а Данило казав: «Дідусю, треба ловити. Хто не ловить, той і не впіймає».
Узимку ходили в Красному на ставок рятувати рибу від задухи. Прорубували ополонки і вставляли в них очерет. Онук мріяв стати єгерем.
Богдан любив вирощувати екзотичні рослини. Брав кісточку, садив у стаканчик. Був мрійливим. Ходив допомагати дядьку — пакував продукцію, клеїв етикетки та прикріпляв бірки.
Ніколи ніде папірця не кинули. Завжди приносили додому, навіть у селі кісточку з яблука. Оксана виховала їх так, щоб не смітили.
Подружжя Болтушкіних з неймовірною ніжністю та любов’ю згадує доньку та онуків.
— У грудні, за два місяці до вторгнення, ми злітали вп’ятьох на Мадейру (Португалія). Оксана оплатила подорож. Я ще казав: «Забирайте бабусю, а я буду на хазяйстві». А вона: «Ні, поїдемо всі разом». Залишився доглядати за живністю цивільний чоловік Оксани, — пригадує Ігор Веніамінович. — Нині, коли дивлюся на фото, де ми разом і щасливі, наче пів серця забрали і випалили душу.
— 24 лютого Оксана з дітьми приїхала до нас. У Красному ми живемо вже вісім років. Будинок майже в лісі. Думали, тут безпечніше. Та російські колони за декілька днів уже стояли біля Ягідного. А це за 10 кілометрів від Красного. Обстріли не вщухали. Прилітало і по будинках. Той тиждень був суцільним жахіттям. Оксану на нервах нудило, хлопці зблідли, Богдана трусило. Діти були налякані, мало їли, нервували. Вони нічого не говорили, не плакали. Але було видно: їм страшно. Особливо страшно, коли опівночі та о п’ятій ранку прилітав бомбити літак. За ним можна було звіряти годинник. Бах, бах, бах. Хата дрижала. Ми тремтіли. Ховалися і в погребі, і в домі, де три стіни. Оксана була на зв’язку з колишнім чоловіком, котрий просив покинуте Красне і їхати до нього. Вони підтримували стосунки. Донька щоліта возила синів до нього. У 2020 році вони з дітьми літали відпочивати до Єгипту.
Їхати наважилася після чергового бомбардування. Напередодні вночі літак страшенно ревів. Трохи поспали. Стали збиратися. Була 11.00.
Від нашого дому навпростець можна полями виїхати до Олишівки, але тоді складно було проїхати — грязюка. Отож зранку поїхав на велосипеді глянути, чи їдуть машини в бік Києва. Якщо так, то, думав, і донька може рушати. Повернувся, сказав Оксані, що бачив автівки. Вона покидала речі в машину, посадила синів, узяли кота, якого із собою привезли з Чернігова. Я вирушив з ними, аби показати дорогу на трасу.
Коли прощались, сказав Богданові, аби він був на зв’язку, бо донька ж за кермом. «Бережіть маму», — мої останні слова перед тим, як рідні поїхали. Стояв, дивився вслід. Їдуть, їдуть, уже зникли з горизонту. І раптом вибух. Я відразу за телефон, набираю, а вже немає зв’язку. Сів на велосипед, і за село. Машина горить. Бак же був заповнений пальним на 90 відсотків. Оксана лежить. Її викинуло вибухом з машини. Поламані кістки, голова розбита. А тут якраз ще й шалений обстріл. Думав: хай би мене там убило, щоб поряд з ними лежав. Їхав назад і кричав: «У мене влучте, у мене влучте!», — згадує Ігор Болтушкін.
Автівка Оксани наїхала на міни, закладені на дорозі. Їх було шість. Усі здетонували одразу. Сліди від них видніються й досі. Примчав додому. Руки так тремтіли, не міг поставити акумулятор, щоб завести машину. Узяли з дружиною покривала і кинулися по селу шукати тих, хто міг би нас відвезти забрати тіла. Знайшли одного чоловіка, умовили, бо боявся їхати. З вогнегасника загасили машину. Онуки були обвуглені, сиділи пристебнутими. Данило схилився над котом, якого тримав на руках. У Богдана була відведена в бік рука, в якій тримав телефон. Вона так і заклякла. Коли клали в труну, довелося її підправляти.
У селі знайшли домовину лише для доньки. У нас велика веранда, там їх на стіл і поклали. Дружина при свічках над ними читала Псалтир, який узяла в сусідки. Електрики не було, і я, присвічуючи налобним ліхтариком, збивав труну для онуків, одну на двох. Оббив її портьєрою.
–У цей час був такий страшенний обстріл, здавалося, ось-ось і влучать у хату. Стріляли просто по нашому подвір’ю. Наче знущались. Довелося загасити свічки, — додає Галина Олександрівна. — Навіть поховати дочку та внуків у тиші було неможливо через постійні обстріли. Доки чоловіки закопували могилу, то вісім разів падали на землю. А я стояла, дивилася в небо і просила: «Дайте хоч поховати».
— Коли прийшли з кладовища, то над нашою хатою закружляли три білих гуся. Облетіли кілька разів, прокричали, а потім полетіли на північ. Мабуть, це їхні душі були, — розмірковує Ігор Болтушкін. Бо скільки років тут живемо, раніше ніколи їх не бачили, і після теж. Біля могили ми посадили смереку. Оксана дуже любила Львів, Західну Україну, часто там бувала. Привезла кілька деревець, на цвинтарі — одне з них.
Думали, біль відпустить за рік, але ні. Увесь час згадую, як проводили з онуками та донькою час. Що не роблю, не вистачає Данила. Він ріс таким майстровитим, ми навіть у труну поклали його улюблені молоток і пилочку. Богдан допомагав мені розбиратись у телефоні, — продовжує Ігор Веніамінович.
— Щось робиш, тут Богдан би допоміг. А там — Данило. Ходиш і весь час це в голові. Буває, так здавить туга, що починаю задихатися. Кажуть, по дітях носять жалобу пів року, по внуках — рік. Я так і відходила. І наснилося, ніби Оксана поклала мені руку на плече: «Мамо, усе», — говорить Галина Болтушкіна.
Біля могили постійно живі квіти. Ні на мить Болтушкіни не забувають про найболючішу втрату. Поряд обгородили місце для себе. На пам’ятник Оксані, Богдану і Данилу збирали і в школі №3 Чернігова, де хлопці навчалися. Допомогли і зі страхової компанії «Євролайф Україна», де Оксана підробляла. Незадовго до початку війни вона застрахувала себе і дітей. І здавалося б страхова компанія могла б нічого не виплачувати, адже те, що сталося — це форс-мажор. Проте виплатили значну частину страховки.
Загинули 478 цивільних, з них 22 дитини
Упродовж 30 днів російської окупації в Чернігівській області загинули 478 цивільних, з них 22 дитини.
Найбільше загинуло через рашистські артилерійські обстріли та авіаудари. Також через обстріли автомобілів, розстріли мирного населення та підрив на мінах.
692 людини отримали поранення, з них 59 дітей. Без батьків, внаслідок бойових дій, залишилось 12 дітей.
"Час Чернігівський" писав про злоични росіян:
- Березнева трагедія у Носівській громаді: росіяни розчавили авто із цілою сім’єю
- У сусідній Сумщині російські окупанти вбили 6 лісівників
- Брати-двійнята пішли дивитися на спалене орками дворище. Росіяни вбили одного
Джерело: "Вісник Ч", авторка Валентина ОСТЕРСЬКА, фото автора
