69-річний Олександр ШКУРКО та 67-річна Марія ВЕРХУША разом 25 років. Він з Авдіївки, що на Сосниччині, вона зі Стахорщини. Зійшлися, коли Маріїного чоловіка не стало. Олександру тоді було 42 роки, хронічний холостяк. А в неї п’ятеро дітей.
Олександр жив з батьками.
— Вивчився від військкомату в Сосниці на водія, після армії працював у школі на господарчій машині. А тоді знайомі запропонували поїхати на заробітки. У новокузнецьк кемеровської області. Тут ставка була 60, а там 400 рублів заробляв. На «Белазі» возив вугілля до шахти, а породу (землю) — на терикони. Терикон — це насип породи. На них навіть трава не росте. Їдеш уночі,— вони світяться, наче горять. Залишки вугілля тліють.
За два роки додому захотів.
— Там не одружилися?
— Дівчина була, але ні. Поїхав, вона залишилася. Із собою не запрошував.
Удома возив старшокласників в учкомбінат у Сосницю. Потім пішов у колгосп на трактор.
А ще їздив на жнива до Казахстану у 1986, 87- і 89-му. Набирали і посилали від колгоспу. План — п’ять чоловік туди послати. Їздили майже одні й ті ж. Багато хто боявся так далеко. А я холостяк. Заробити можна було добре. Півтори тисячі рублів за одне відрядження, десь за місяць.
Приїжджав з грошима, допомагав брату будуватися. Гроші батькові віддавав. Артем Якович був інвалідом, без правих руки і ноги жив. На протезі навчився добре ходити і писати лівою рукою, робив по хазяйству. Навіть косив потроху. Корів, коня тримали.
Як познайомились
— Де з дружиною познайомились? Стахорщина — за 30 кілометрів від Авдіївки.
— А ми давно знайомі. Вона була дружиною мого друга Колі.
— Не боялися йти на п’ятеро дітей?
— Я сам з багатодітної родини, у матері нас п’ятеро було.
Коли ми з Марією сюди переїхали, цю хату купили. А спершу жили в моїх батьків.
Марія Федорівна зайшла до кімнати і чоловік зразу аж повеселішав.
— Перший чоловік Микола був старший за мене на вісім років. Не тільки він з Сашком дружив, а й батьки їх теж. На храми їздили, часто спілкувалися, — розповідає Марія. — Микола помер на весіллі дочки Наташі. Приліг і більше не встав. За три місяці до того старшу, Таню, заміж видавали.
Так у мене за рік получилось дві свадьби і один похорон.
І ось, через якийсь час, Олександр до мене прийшов і каже: «Буду з тобою жити». Я йому: «Що ти таке придумав?! Ти ще й жонатий не був, а в мене п’ятеро дітей!» А він: «Твої діти будуть і моїми». І що б я йому не казала, як не виганяла, — нікуди не пішов.
— У вас до цього симпатія була? — запитую, доки чоловік вийшов перекурити.
— Не знаю. Може, я йому й подобалася, але ж у мене чоловік був і діти. І господарство. І в думках нічого такого не було, — робить здивовані очі Федорівна.
На той час дочки пішли до своїх чоловіків, у Стахорщині зі мною жили троє синів: Петя, Юра і Саша. Петро вже навчався в Сосниці на тракториста. Вони з Олександром вийшли, поговорили. Син каже: «Мамо, якщо тобі буде добре, то і нам теж».
І такий цей у мене хороший чоловік, не розказати, — щиро нахвалює жінка. — Ніколи ні грама не пожаліла, що за ним сюди прийшла. Пилинки здував.
Переїхали в Авдіївку
Приїхали в Авдіївку, я двох молодших синів із собою забрала, до школи тут ходили. Хазяйство перетягла: корова, свиня, гуси, індики.
— Зі свекрухою ладили?
— Звичайно. Це ж Катерина Митрофанівна і напоумила його в Стахорщину їхати, коли дізналася, що мужика в мене немає. Я їй завжди подобалася. З 15 років на фермі працювала, не пила, не гуляла, роботи не боялася.
Усі діти його люблять і поважають. Називають дядьком, а відносяться як до батька.
Після колгоспу до пенсії на фермерів працювали. Їх в Авдіївці з десяток. Робота є весь рік. Зараз на перебиранні картоплі 500 гривень за день можна заробити. Але ж і працювати як слід треба. Важко. У 2010 році, уже на пенсії, машину купили. Нову «Славуту», із салону. Кредит за п’ять років виплатили.
— Ви багатодітна мати. І нагороди є?
— Дві, — дістає з серванта коробочки Марія Федорівна. Медаль жінка отримала ще за радянських часів. Нагрудний знак «Мати-героїня» — уже за вільної України.
Тим часом Артемович теж дістає з коробочки значок на стрічці.
— А це моя медаль. За Чорнобиль, — простягає на долоні. — Учаснику ліквідації.
— Так його ще й інвалідністю Чорнобиль разом з медаллю нагородив, — зітхає Марія Федорівна.
І щоб «Вісник» був з усмішкою
Олександр Шкурко виграв від улюбленої газети приз. Порадився з жінкою і вибрали набір каструль з бузковим малюнком.
— «Вісник» виписую років 15. Усе подобається в цій газеті. Оце номер прийшов, я його вчора прочитав за вечір. Тільки «Усмішки» — так називає чоловік сторінку «Гумор» — на завтра залишив. Усмішки перечитую кілька разів.
* * *
Автор: Олена ГОБАНОВА, фото автора
